“Російська культура є соціально небезпечною для будь-якого демократичного суспільства”

Середа, 11 травня 2016
13:03

Журнал “Країна”

Оцінки

“Російська культура є соціально небезпечною для будь-якого демократичного суспільства”

 
Коментувати
Роздрукувати

Як націоналізувати інформаційний простір

“Самое мощное оружие, каким обладает Россия, это не “Искандеры” и подводные лодки. Это – зомбоящик. Психотронное оружие массового неизбирательного поражения. Украина, столкнувшись с ним вплотную, всю глубину проблемы, к сожалению, пока также не осознает. Заявленные поводы запрета – слишком мелочны. Слишком ничтожны. Украина не сможет выиграть войну без установления информационного суверенитета. Это очевидно. Эту аксиому, как и силу телевидения, Владимир Владимирович понял прекрасно”.

Так вважає Аркадій Бабченко, російський журналіст. Натомість ті, хто готував більш ніж контроверсійного листа для голови Служби безпеки України (6 квітня речниця СБУ Олена Гітлянська оприлюднила лист керівника спецслужби до міністра культури В’ячеслава Кириленка, в якому, зокрема, йшлося про “невиважену заборону російських фільмів”), схоже, не розуміють, що таке інформаційна війна і що таке інформаційна безпека держави, не усвідомлюють підступної ролі російського телебачення. Хоча за два роки війни вже можна було зрозуміти: геть усі російські фільми (драми, комедії, трагедії, мелодрами, детективи) творять підґрунтя для пропаганди “русского мира”. Зросійщують ці кінострічки справно, відтак міцно тримають частину громадян України в полоні “русской культуры”. Скандал навколо серіалу “Не зарекайся” – наочне підтвердження агресивності “русского мира”.

“Самое мощное оружие, каким обладает Россия, это не “Искандеры” и подводные лодки. Это – зомбоящик”, – вважає російський журналіст Аркадій Бабченко. Художник Дмитро Скаженик бачить це так

Хай там як, але 25 квітня 2016 року Держагенція України з питань кіно скасувала державну реєстрацію і визнала недійсними прокатні посвідчення ще 34 російських фільмів та серіалів.

Та повернімося до згаданого листа. Можна припустити, що текст його готували в Адміністрації президента України. “Будущее Украины – как бы мы к этому ни относились – неразрывно связано с будущим России. Миллионы украинских граждан исторически тяготеют к русской культуре, да что там тяготеют – просто являются носителями русской культурной традиции. Наша задача – сделать так, чтобы они не чувствовали себя чужими внутри украинского политического проекта”. Ця більш ніж сумнівна сентенція керівника Адміністрації президента нещодавно вигулькнула в його книжці “Четвертая республика”. Та сформувалась вона, сентенція, очевидно, раніше. 11 липня 2013 року голова ради Російської Федерації ­Валентина Матвієнко нагородила Бориса Ложкіна найвищою нагородою РФ – Почесною грамотою, зазначивши при цьому: “Борис Ложкин руководит издательским домом, который работает с российскими медиа. Нам очень важно, чтобы мы взаимообогащали друг друга, наши культуры, развивали нашу дружбу и русский язык на Украине”. Є питання?

Держава, яка не має авторитету у світі, яка занепадає і руйнується, не може творити щось вартісне. “Россия свой исторический цикл уже завершила. Она сошла с ума и повесилась на имперской удавке, источая зловонный дух мертвеца. Политическая шизо­френия, поразившая моих сограждан, лечится только болезненным осознанием реальности, а оно приходит лишь через горькие политические и экономические поражения и провалы”, – пише Олександр Сотник, російський журналіст і блогер.

Нинішня Російська Федерація не продукує жодних якісних смислів ні в літературі, ні в театрі, ні в музиці.

“Російська культура – продукт одвічного тоталітарного устрою. Тому вона є постійним природним середовищем для ідей тоталітаризму й расизму. Вона є соціально небезпечною для будь-якого демократичного суспільства. Нам і раніше не було чого вчитися в цієї культури – нема чого і сьо­годні. Звідси конче треба: звільнити остаточно від впливу цієї культури нашу європейську українську культуру, частину загальнолюдської культури; очистити українську мову, пильно, ретельно та радикально, від усього того, що було за колоніальних часів привнесено до неї мовою російською: як стихійно, так і внаслідок примусу”, – ще 1994 року зазначав Олександр Боргард – професор, доктор фізико-математичних наук із Донецька.

Однак 2005-го секретар Ради національної безпеки і оборони України Петро Порошенко після представлення його апарату РНБО пообіцяв зупинити процес закриття російських шкіл, відновити у вищих навчальних установах групи з російською мовою навчання, а також створити телевізійний канал і радіостанції для російськомовного населення. Помовчимо?

Через 11 років, 23 квітня 2016-го, у Міжнародний день англійської мови, Петро Порошенко на своїй сторінці в соцмережі Facebook написав: “Україна відкрита для сучасного світу, а сучасний світ – для України. Тому всім нам потрібно володіти мовою глобального спілкування – англійською”.

Резонно. Знання англійської мови в наш час більш ніж актуальні. Разом із тим, зважаючи на чималий корпус “русскоґоворящіх” у владних ешелонах, чому б не проголосити 2017-й роком української мови – з різноманітними конкурсами, олімпіадами, з наданням грантів на найкращий посібник, на видання модернізованого Статуту Збройних сил. І, нарешті, законодавчо покінчити з двомовною шизофренією – бодай у владних коридорах центру і східних регіонів нашої держави.

Кошти, що виділяються на “русскіє школи” чи “русскіє класи”, доцільніше було б скерувати на підвищення зарплат учителів та експертів з української мови, на роботу кваліфікаційних (читай: люстраційних) комісій, які мають надавати дозволи вихователям для ефективної роботи з підростаючим поколінням.

У сучасному світі перемагають смисли. Культура творить і транс­лює їх, сприяє їхньому ефективному засвоєнню. Так, через підконтрольне телебачення Путін зумів нав’язати й прищепити російському суспільству смисли і вподобання “найкращого друга фізкультурників”.

А що в нас? З України Москва, яка “слєзам нє вєріт”, нікуди не щезла. На так званому українському “Інтері” руїнницьку місію здійснює то 26-серійна телесага “Дім зразкового утримання”, то серіал “Красная королева”, то…

22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Резолюцію №A/RES/59/2 – про відзначення 8 і 9 травня Днів пам’яті та примирення. І що ж? Cаме в ці дні, з року в рік, в унісон з Москвою, на “Інтері” традиційно відзначалось “Свято зі сльозами на очах”, на яке збиралися “найкращі українські та російські виконавці на одній сцені, щоб привітати тих, хто не шкодуючи життя, йшов у бій за рідну країну”.

Олег РОМАНЧУК, публіцист

У рік початку російсько-­української війни “Інтер” організував концерт-виставу “Перемога. Одна на всіх”, аби “показати, що зв’язок між героїчним поколінням Великої вітчизняної війни і тими, хто живе в наш час, нерозривний, а пам’ять про подвиги народу, що переміг фашизм (насправді – нацизм), об’єднує”.

9 Травня торік на “Інтері” знову “Перемога. Одна на всіх” – концерт, присвячений 70-річчю великої Перемоги. Копірайтери телеканалу гордо повідомили: “Легендарні пісні воєнних і післявоєнних років, які не один десяток років зігрівають душі і серця мільйонів людей, цього разу виконають найпопулярніші українські артисти різних поколінь”.

“Перемога. Одна на всіх” у потрактуванні “Інтера” перетворюється для українців на ідеологічну поразку. Невже не зрозуміло, що йдеться про насадження та закріплення в свідомості громадян України совєтсько-імперських історичних міфів у путінській інтерпретації, провокування ідеологічного протистояння в суспільстві. Кремлівський агітпроп не щез. Саме він продовжує культивувати облудне кліше: “Вєлікая атєчєствєнная вайна – ето всьо наше”.

2016 року на веб-сайті телеканалу “Інтер” вигулькнуло: “У цьому році популярні українські артисти виконають найулюбленіші пісні з легендарних воєнних кінострічок – фільмів, які ми дивилися десятки разів, на яких виховувалися. Пісні, які ми знаємо напам’ять”.

Хто це – “ми”? Працівники “Інтеру”? Хто саме виховувався? Працівники “Інтеру”? Хто саме знає ці пісні напам’ять? Працівники “Інтеру”? Але до чого тут сучасна Українська держава?

Таке враження, що текст цей писано в Кремлі чи на Луб’янці для хохлів і малоросів – аби закріплювати в їхній свідомості культ війни. Бо з якого, приміром, добра-дива на початку квітня ICTV натхненно “крутив” путінський серіал “Істрєбітєлі”.

До речі, на Київській кіностудії свого часу зняли популярний в СССР фільм “Винищувачі”, який попервах демонструвався українською мовою. Звучала в ньому пісня:

В далекий край товариш

відлітає,

Вітрець знайомий вслід за ним

побіг.

І рідне місто в синяві зникає,

Зелений сад, знайомий дім,

дівочий сміх…

Коли ж мій друг повернеться

додому

З польотів дальніх, з бойових

доріг,

В кварталах рідних він

зустріне знову

Зелений сад, знайомий дім,

дівочий сміх…

Згодом кінострічку дублювали російською. Винищувачі стали “істрєбітєлямі”, слова української пісні також переклали російською.

Чи знають про це на “Інтері”? Чи відомо телеканалу, що і знамениту “Катюшу” співали українською:

Розцвітали яблуні і груші,

Плив туман над річкою густий,

Вийшла наша чарівна Катюша,

На високий берег, на крутий…

Полилася пісня, мов на крилах,

Про міцного сизого орла,

Про того, якого полюбила,

Для якого щастя берегла…

Без інформаційного суверенітету перемогти ворога нереально. В умовах війни, а не так званого АТО – вигаданої кимось сумнівної дефініції, інформаційний простір України конче треба націоналізувати. І то невідкладно.

Замість післямови

8–9 травня “Інтер” не лише традиційно прищеплював українцям “любовь к савєтскай родінє” за допомогою пропагандистських кінострічок “На безимянной висатє”, “Ати-бати, шлі салдати”, “А зорі здєсь тіхіє”… Телеканал вирішив підтримати і явно провокативну “георгіївську акцію” путінського агітпропу “Бессмертный полк”. Ну що тут скажеш… Георгіївську стрічку з повним правом міг би носити, приміром, мій дідусь, Романчук Іона Андрійович, старший фейєрверкер 2-ї батареї 75-ї артилерійської бригади 31-го армійського корпусу, нагороджений у Першу світову війну Георгіївськими хрестами та Георгіївськими медалями (першу медаль отримав у жовтні 1914 року “за отличие в делах против неприятеля со 2 по 6 октября 1914 г.”) чи рідний брат моєї бабусі – кадровий офіцер Російської імператорської армії. Але це вже тема іншої розмови.

Фронтовиками були мої батьки: Костянтин Іонович Романчук – рядовий Червоної армії та Катерина Микитівна Самченко – військовий фельдшер операційного відділення 134-го медсанбату 28-ї гірськострілецької дивізії. Вони, справжні ветерани німецько-совєтської війни, розповідали про бачене й пережите неохоче. А коли й ділилися споминами, то ті дуже часто не узгоджувались із загальноприйнятою в СССР оцінкою “Дня Перемоги”. До речі, батьки ніколи не носили совєтських нагород

Источник