“Сдавать позиции никто не будет. Дадут приказ — возьмем Донецк”
Вівторок, 22 листопада 2016
07:30
“Сдавать позиции никто не будет. Дадут приказ — возьмем Донецк”
Автор: Ксенія ПАНТЕЛЄЄВА
Боєць 92-ї бригади миє посуд на передовій під Донецьком. До позицій бойовиків — півтора кілометра
— Сепари, бл…! — кричить 31-річний Андрій Римарук з-за керма військового джипа. Авто стрибає на вибоїнах.
Їдемо з Дніпра в ніч на 17 жовтня. Андрій — демобілізований розвідник 53-ї бригади ЗСУ. Зараз як волонтер фонду “Повернись живим” щотижня їздить в АТО.
— Вбили Моторолу, — читаю у “Фейсбуці”.
— Щось не віриться. Стільки разів уже вбивали, — каже волонтерка фонду Дар’я Бура із заднього сидіння. Вон з міста Кам’янського (раніше Дніпродзержинськ. — ГПУ). Жила в Слов’янську, тепер — у Харкові.
О 01:00 проїздимо вказівник “Донецька область”. Дорога стає рівною. Праворуч — терикони, ліворуч — поля. О 02:00 ми в Костянтинівці. Це — кінцева станція потягів на Донбас. Освітлена лише центральна дорога. Ночуємо в мотелі.
О 10:00 їдемо на блокпост біля Майорська. На перехресті — штаб тактичної роти 53-ї бригади ЗСУ. Поруч — “пальма” з розрізаних шин, пофарбована в зелений. На верхівці — прапор України. На бетонних блоках далі — ще один.
Нас зустрічає командир роти 48-річний Олег “Боцман”:
— На днях уезжаем на полигон. Не хочется. Баньку не успели достроить, жаль.
Головний сержант взводу 31-річний Віктор “Степ” запрошує у бліндаж. Там тепло, жевріє лампочка. Два двоярусні ліжка, одне звичайне. Ставить чайник на буржуйку. Він із Вінниччини.
— О сьомій-восьмій ранку дають задачі на день. Потім розподіляю роботу помічників. Щодоби — по 6–9 годин на посту. Бойових виходів немає, як раніше. Дров нарубали, їсти зварили. Раз із артилерії 152-го калібру бойовики розбили бліндаж. Там був склад харчів. Трохи поголодували, але волонтери врятували. Тут три місяці. Герої в нас — 43-й батальйон у Зайцевому.
Після мобілізації не мав чим виїхати в АТО. Усі рвалися в бій. Потрапив у 30-ту бригаду, 10-та рота. “Боцман” із перших днів — мій ротний. Були в Станиці Луганській і далі. Хлопці ходили в туалет у Росію — робили їм западло, — сміється. — Нас переформували в 53-тю. В кінці травня 2015-го перевели в Авдіївку. У липні підписав контракт до кінця АТО. “Боцман” із конченої роти зробив бійців. Бачить по людині, на що здатна.
— Кому вигідна війна?
— Тим, хто заробляє на ній. Контрабанда: цигарки, алкоголь, харчі. Для цього відкривають на горлівській трасі коридори. Сподіваюсь, погранці мене за це не поб’ють, — сміється.
На виході — напис “Куплю! Дорого (дуже дорого) душу (можливо грішну)” і номер телефону. Навпроти — діра в землі на місці бліндажа.
— Тут командиру приходять геніальні ідеї, — “Степ” показує на бесідку, де сидить “Боцман”.
— У мене тут усі пацани — герої, — командир роти запалює люльку. — Вибивав їм нагороди. “Степу” президент годинника хоч подарував. Ще одного нагородили. Тупа війна, — додає втомлено. Крутить у руках штучний череп із написом чорним маркером “сепар Юрік”. — Втомились уже тут сидіти. Об’їхали всі позиції. Але це не жива робота, до якої звикли. Хлопцям на передку важче — чекати, поки в тебе попаде.
Кухар мішає суп у казані. Ящик із патронами охороняє пес Сторож. На землі — брудна синьо-жовта стрічка.
— Це що за неподобство? — “Боцман” піднімає її, витирає, кладе на ящик.
Повертаються волонтери. Їх годують супом. Ідемо до військових машин понад дорогою. Волонтер виводить на одній: “Боцмановоз”.
— Слави не хочу, — каже “Боцман” наостанок. — Про хлопців моїх краще пишіть.
Їдемо через Красногорівку в Авдіївку. Пункт збору військових та волонтерів — колишня СТО. Стоять розстріляні автівки, військові КУНГи (закритий кузов-фургон для вантажівок. — ГПУ). Андрій їде на промзону. Жінок не пускають через обстріли.
Зв’язуємось із “Семом” — командиром 1-го батальйону 92-ї бригади, в який веземо тепловізори: за 1,5 год. зустріч у Селідовому. Штаб — у лісі. Військові біля воріт вмикають ліхтарики. До нас виходять комбриг Віктор Ніколюк із позивним “Вітер”, командир групи розвідників Кирило Верес та прес-секретар Олеся Гузун. У їдальні годують солодкою вівсянкою і чаєм.
— Сепары прощупывают наши позиции. Но контролируем. Укрепляемся, — каже комбриг. Його викликають.
— Второй этаж — наш. Там комбриг, напротив — мы с пацанами, — Кирило веде в дім. На вході стоїть миска з картоплею. Звертаємо у двері. Обабіч прохідної кухні — дві кімнати солдатів. Вибиває світло.
— Бл.., — каже хтось. — Сколько можно?
— Напряжения много, у всех обогреватели, — Верес вмикає ліхтарик. — Сейчас включится.
По черзі ідемо в душ. Вода — солона. Є пральна машина і дзеркало.
— Качан, время видел? — каже Кирило о 20:30.
— Помню, командир, — боєць бере гучномовець. На подвір’ї підключають до телефону і вмикають гімн України.
— Сигнал к отбою, — пояснює Верес.
Всі розходяться.
— В моей группе каждый достоин четверых, — розповідає Кирило. — Даю им развиваться. Хочешь взрывать — иди. Стрелять — вперед. Кто жалуется, что всё плохо, холодно и голодно — просто ленивый. Мы тут живем, поэтому создаем комфорт. В Счастье все условия были, когда стояли. Компьютеры в блиндажах и душ. Всё с нуля.
Приносить три спальники. Прощаємося.
О 6:30 усі прокидаються. Готують каву, чай, бігають. До ванної — черга.
— У нас каждое утро зарядка, — каже Кирило.
О 7:00 вмикає гімн. Хлопці замітають у дворі, вантажать у машину коробки. Приїхала волонтерка Тетяна Бедняк. Усі її обіймають, називають мамою. Комбриг роздає завдання. У їдальні нас годують: яєчня, помідори, солодкий чай із печивом.
— Боевой выезд через 15 минут, — говорить Кирило. — Даю двух ребят. От них — ни на шаг.
Надворі комбриг збирається на позиції. Рушають о 10:00 у темно-зеленому “Мітцубісі”.
Мене супроводжують військові Юрій та Володимир. Зупиняємось у приватному секторі. Далі — пішки. Цілих будинків у селищі під Донецьком (просять не називати. — ГПУ) немає. До нас пристають собаки: коричневий Макс із білою дворнягою. Обабіч — терикони та позиції бойовиків. Видно прапори ДНР і Росії.
— Никак достать наши до них не могут, — киває Юрій.
Перша позиція — прямо. Місце прострілюється, тому йдемо навприсядки. Лунає автоматна черга. За кілька секунд сидимо за бетонними блоками. Чути гранатомети. Володимир стає і стріляє з автомата в бік ворога. На секунд 10 глухну. Підіймаю очі — на одному з блоків перевернутий зелений ящик від боєприпасів. Видряпано “Донбас”.
До другої позиції — кілька метрів. Ідемо втрьох. Пес Макс різко вбігає між мною та Юрієм. Лечу в калюжу. Юрій тягне за руку вперед. За блоками — троє військових.
— Не сильно испугались? — питає юнак у балаклаві на шиї. В опорному пункті — мішки, ящики з патронами. У бінокль видно позиції бойовиків.
— Попадем легко, но толку? Мы из гранатомета, они из чего-то потяжелее, — каже Юрій.
— Сейчас нормально, — додає бородань років 35. — Кошмарят, когда стемнеет. Спим мало. Но терпимо. Хватает всего.
Спілкуються неохоче, бо втомлені. Назад ідемо вуличкою. Військові — у приватному будинку з забитими вікнами. Командир “Фізрук” наливає кави. Солдат у дворі чистить гранатомет. Приїздять комбриг із Кирилом.
— Командир должен все знать, — каже той. — Вот к пацанам поехали, дров нет. Пока говорили, нарубал и принес. Пила нужна. И так постоянно.
Забирають ящик і їдуть. Приїздить на велосипеді білявка в рожевій куртці.
— Всё нормально? — питає “Фізрука”.
— Да. — Пояснює: — Это хозяйка. Живет на другом конце улицы. Дом заняли до нас. Крышу разбило, помогли накрыть. Как многим.
Тихими вулицями ідемо до взводу снайперів.
— Работа трудная. Выход может длиться часами в любую погоду. Нужно лежать и не двигаться, — каже снайпер Василь. — Даже если стадо слонов по тебе пробежит. Ребята вот отработали с крыши по сепарам. Те долго кошмарили наших.
— Снайперами рождаются. Нужны выдержка и характер, — додає сивий чоловік років 30. — Морально не трудно, когда знаешь, зачем.
Повертаємось у штаб після 16:00. За 3 години приїздять комбриг із Кирилом.
— Скоро переедем к передовой, — втомлено каже той. — Сдавать позиции никто не будет. Дадут приказ — возьмем Донецк. Сил хватит.
За вечір разів п’ять зникає світло. Усі розходяться. Холодно. Мені приносять ще ковдру.
— У нас тут — как семья. Что-то делим, спорим, но друг за друга стоим. Никто не знает, когда и кому спину прикроет, — говорить Кирило.
Уранці на військовому “Уралі” відвозять у Покровськ. Із волонтерами повертаюсь до Києва.
“Он за Украину. Так что ж, убить его?”
Повертаюся з позицій. Вулицею селища йде літній чоловік. Намагаюся поспілкуватися.
— Не хочу, — хитає головою. — Вы же всё перекрутите. Живу один, пенсия маленькая. Дом разбит, окон нет, света нет.
63-річна жінка погоджується на розмову.
— Я — Михайлівна, всі мене знають, — веде показати дім. — Самий крайній. Прямо перед ополченцями. Пограбували пару місяців тому. А ви звідки?
— З Донецька.
— О, так у меня племянник там, — посміхається золотими зубами. — Он за Украину. Так что ж, убить его, что ли?
Військові позаду не чують. Заходимо далеко. Назустріч — інша жінка.
— Куда ты их ведешь? Еще и в форме! Там же засада может быть! — кричить.
— Та нету там ничего. Идем, девочка, — вмовляє.
Військові забороняють. Ідемо іншими вулицями назад поміж розбитих будинків.
— Могла и к сепарам завести, — каже Юрій.
Похожие записи
Об авторе
