“Ви хочете махати м’ясом перед тигром і щоб він вас не цапнув?”
Вівторок, 12 липня 2016
07:35
“Ви хочете махати м’ясом перед тигром і щоб він вас не цапнув?”
— Я наштовхнулася у “Фейсбуку” на текст, у якому чоловік розказував, як знайшов у парку побиту, напівголу і зґвалтовану дівчину. Допоміг, але наприкінці написав: “Висновок такий: нема чого дівчатам ходити по вечорах у парку”. Я просто оніміла. Зґвалтована дівчина сама винна? У нашій країні звинувачення жертви — звична річ. Так не має бути, — каже киянка 31-річна Анастасія Мельниченко, засновниця громадської організації “Студена” та організаторка мережевої акції проти замовчування насильства і домагань “яНеБоюсьСказати”.
— Маю власний досвід домагань, — продовжує Анастасія. — Коли мені було 6 років, дорослий родич любив, щоб я сиділа в нього на колінах, намагався поцілувати в губи. У 13 якийсь чоловік на Хрещатику зненацька вхопив мене між ніг і пішов далі. В дорослому віці, коли я подорожувала автостопом, чіплялися постійно. Хіба це нормально, постійно жити в напрузі? Думати, як не стати жертвою? Багато чоловіків і жінок, що пережили домагання чи насильство, звинувачують у цьому себе і мовчать. Ми маємо говорити про це, навіть якщо страшно.
Протягом тижня за тегом #яНеБоюсьСказати українці розповідали власні історії насильства.
“Одного разу треба було занести заяву у Києво-Святошинський відділок міліції, підписати щось. Зайшла в кабінет до слідчого, сподіваючись за хвилину вийти звідти. Він обсипав мене малоприємними компліментами типу “вашей мамє зять нє нужен”, поржав і пішов до сейфа діставати печатку. Але на півдорозі розвернувся, зачинив двері на ключ і сховав його до кишені. Подзвонив другові, довго описував, як я виглядаю, який на мені одяг, які у мене ноги, груди, обличчя, запрошував друга приїхати: “Та не спіши. Куда вона дінеться? Я двері закрив”.
Я слухала все це, втиснувшись у стілець. Світ зменшився до зачиненої кімнати відділку з ґратами на вікнах, де кричи не кричи — однаково. У голові бухало, як мантра: нічого не станеться. Слідчий все розповідав другові, що і як вони будуть зі мною робити. Я віддала йому всі гроші, які були в гаманці. Копійки він відсунув зі словами: “Ну я ж не звір якийсь — до нитки оббирать малодєнькую дєвушку”.
Вдома розповіла про це людині, з якою жила. Відповідь була, м’яко кажучи, несподіваною: “Це твої проблеми. Треба було не йти. Ти ж прекрасно знаєш, шо всі мєнти суки”.
Олена Герасим’юк, 24 роки, Київ
“Років у 5 мене в Пітері якийсь чоловік затяг у під’їзд. Роздягнув, мацав, але не зґвалтував, мабуть, не спромігся. Під’їзд був сусідній від нашого дому. Я вдягнувся, повернувся додому, але мовчав, бо соромно.
Подібне було у років 11 із машиною і старшими хлопцями. Членами тицяли, погрожували, але були перезбуджені й налякані, то теж обійшлося.
Коли у старших класах я волонтерив на телефоні довіри, таких історій були десятки щодня. З крутішим градусом — регулярне зґвалтування батьком чи віт–чимом, чи навіть студентом на практиці в школі. Історії про “по кругу” в дитячих таборах або з вихователем; публічне приниження за відмову, з публічним же безкарним рукоприкладством. І все це з вимогою мовчати під страхом смерті. У мене кров стигла, а для них то була буденність. Нас так виховують. Дівчат — із комплексом жертви, хлопців — із комплексом насильника. Тому мені не байдуже і тому про це треба говорити — голосно і без страху”.
Ілля Стронговський, 34 роки, Житомир
“У 21 я зустрічалася з чоловіком, який був старший за мене на 20 років. Тоді я жила сама, у своїй квартирі, щойно з’їхала від батьків. Він часто допомагав мені — кран полагодити, меблі пересунути. Поступово в нас зав’язалися стосунки. Потім виявилося, що він одружений, але жінку нібито не любить. Я не просила ані покинути її, ані зі мною побратися. Спочатку почала чути звинувачення в тому, що я фригідна, бо іноді не хочу сексу. Потім він почав стежити за мною, забороняв спілкуватися з друзями, коли я виходила з дому — в подробицях мала розказувати йому, де була і що робила. За розмови з іншими чоловіками мене називав шльондрою, погрожував убити чи покалічити. Я схудла, рідко виходила з дому. Друзі переконували, що так не має бути, що він просто знущається з мене. Я наважилася і розірвала стосунки. Після цього психологічний тиск із його боку тривав ще цілий рік — дзвінки, образи, погрози. Я здригалася, ідучи по вулиці, думала, що він чатує на мене. Коли наважилася написати про це, мене трусило від страху”
Аліса Хмєльова, 25 років, Харків
Кампанія проти замовчування насильства викликала бурхливу реакцію в мережі.
“Якби всі жінки, що пережили сексуальне насильство, домагання або образу сексуального характеру вийшли сьогодні на вулицю в червоному, Земля би виглядала кривавою плямою. Злобно пожартую, що учасниці яНеБоюсьСказати” могли би зібратись в якомусь затишному місці разом сьогодні ввечері, невеличкою нашою компанією, обмінятись парою фраз підтримки, але справа в тому, що Олімпійський стадіон зайнятий”.
Саша Кольцова, співачка
“Це тільки доводить мою теорію, що жінки ірраціональні та деструктивні. Ви хочете махати м’ясом перед тигром і щоб він вас не цапнув. Це — нонсенс. Добре, що зараз у доморощених тигрів цей інстинкт притуплений. Я би бачив, як би безпечно було гуляти в парку дівчині самій років 300 тому. 100% зґвалтували б. Я нікого не виправдовую чи осуджую. Це природа, хтось може стриматись, а хтось — ні. І немає нічого дивного в тому, що в когось слабша психіка і він кидається на здобич всупереч суспільним нормам”.
Володимир Свідзінський, програміст
“Сказати, що я не уявляв масштабу проблеми — це нічого не сказати. Мені за останні дні вперше стало соромно, що я чоловік. Згадав усі свої приставання до дівчат. Дуже сподіваюся, що їх все ж не можна оцінити як домагання, позаяк для мене завжди була найголовнішою взаємність.
Уся проблема полягає в насильстві, яке відчула людина, зазвичай у дитинстві. Насильником стають далеко не тільки тому, що в нас патріархальне суспільство, де жінку звикли сприймати як шматок м’яса. А ще й тому, що мама дозволяла собі привселюдно обзивати свого маленького сина останніми словами чи била. Чи просто не любила. Як ви думаєте, залишилася в такого хлопця образа на жінок? Отож. Звичайно, це не стосується клінічних психопатів чи садистів”.
Богдан Буткевич, журналіст
Похожие записи
Об авторе
