Став розмовляти з ведмедем – безрезультатно. Потім як зарядив мат! Звір стрепенувся і відбіг метрів на 40
Вівторок, 19 січня 2016
12:48
Став розмовляти з ведмедем – безрезультатно. Потім як зарядив мат! Звір стрепенувся і відбіг метрів на 40
ВОЛОДИМИР ОГЛОБЛІН СФОТОГРАФУВАВ МЕТАЛЕВУ ПЛОЩИНУ, ЩО МОЖЕ БУТИ ФРАГМЕНТОМ ЗРУЙНОВАНОГО НЛО
ЗНІМАВ ЛЕНСЬКІ СТОВПИ – ЦЕ КАМ’ЯНІ ПАЛЬЦІ ВІКОМ ПОНАД 530 МІЛЬЙОНІВ РОКІВ. Із високого берега Лени (найбільша річка Північно-Східного Сибіру. – “Країна”) побачив гарні піщані острови. Так буває, коли падає рівень води в річці. Як на зло, мисливець, якого приставили до мене на час експедиції, вкрав бензин для човна. Посварилися. Пригрозив поскаржитися на нього начальству через крадіжку. Цим розлютив чоловіка. Але знімати ж треба. Наступного ранку домовився, що чоловік вивезе мене на острівці, а ввечері – забере. Познімав. Темніє, однак ніхто по мене не їде. Вже холодно. Я посеред річки – вивітрює з усіх боків. Починаю усвідомлювати: якщо рівень води в річці підніметься, то мене змиє. Думаю, на це й був розрахунок. Раптом із протилежного берега – шум мотора. Повз мене йде човен. Почав кричати – марно. Тоді став стукати штативом – стійка об стійку. Човен зупинився. Я знову кричу. Чоловік посвітив ліхтариком, побачив мене й урятував.
Володимир ОГЛОБЛІН, 61 рік, фотограф. Народився в Харкові. Батько – військовий, мати працювала листоношею. 1953 року, коли військових стали скорочувати, із Тверської області Росії приїхали в Харків до батькового брата. Закінчив історичний факультет Харківського університету імені Горького. Працював науковим співробітником в історичному музеї. Від 1987 року бере участь у фотоекспедиціях. ”В гостях у знайомих побачив фотоапарат – попросив познімати. Користувався все літо. Після цього пішов на цегельний завод і за півтора місяця заробив 160 рублів на свій перший фотоапарат ”Зенит-ЕМ”. Зараз знімає камерою NIKON D-700. Автор 30 фотоальбомів, переважно в жанрі пейзажу. Любить працювати подалі від цивілізації. Знімав у Сибіру, Середній Азії, Арктиці, на Далекому Сході. Режим роботи: дві-три експедиції на рік тривалістю від трьох тижнів до чотирьох місяців. ”Худну на 8–10 кілограмів. Приблизно через місяць поліпшується загальний стан, з’являється прилив сил. Це завдяки воді джерел, гірських річок і струмків”. Мріє знімати у Гренландії. Готує пересувну виставку про Грузію. ”Для зйомок є чарівний час: 10–15 хвилин до сходу сонця і 8–20 хвилин – після. Світло розливається золотом із малиновими й червоними відтінками”. Колекціонує дореволюційні знімки харківських фотографів. Одружений. Має трьох дітей. На фото: Фотограф Володимир Оглоблін стоїть на зимнику – дорозі по річці Лена. Надворі – 52 градуси морозу. Якутія, січень 2011 року
Коли дісталися берега, мисливець, який мене покинув, розгубився: “Це ти?” – “Я, – кажу. – Що, не чекав?” Напруга посилилася. А попереду – ніч. Вони обидва – зі зброєю. Мало що він наплів про мене тому з човна. Відмовився ночувати з ними, пішов до господарського приміщення. Майже не спав. Крізь сон здавалося, що хтось бродить навколо, намагається відсунути засув у дверях. Уранці став просити свого рятівника вивезти мене на протилежний берег. Він довго не погоджувався. Ледве вмовив.
У ЯКУТІЇ СПЛАВЛЯЛИСЯ ПО ОЗЕРУ ЛАБИНКИР. РЕПУТАЦІЯ У НЬОГО, ЯК У ШОТЛАНДСЬКОГО ЛОХ-НЕС. Шукали сліди міфічного чудовиська. Річка – дуже порожиста, тільки за 80 кілометрів змогли причалити до берега на надувному човні. Усі береги зледеніли. З мисливцем розбили табір, розпалили багаття, варимо кашу. Пішов до струмка набрати води – метрів за 30–40 у кущах побачив пеньок, подібний до ведмедя. Повертаюся, розказую. Якут сміється: “Це в тебе від страху. Тут усім будь-який пень здається ведмедем”. Пішов по воду вдруге, а пня вже немає. У мене холодок по спині. Приходжу, розповідаю, а напарник так тихо: “Ведмідь”. І вже за 2 секунди на гілці модрини сидить. Я теж на дерево. Ведмідь підійшов, присів і дивиться на нас. Відігнати нічим – карабін залишили внизу.
Півгодини минуло, а Мишко сидить. Ще за 30 хвилин кажу мисливцю: “Ти – якут і ведмідь якутський. Давай, розбирайся “. Він став розмовляти зі звіром – безрезультатно. Потім як зарядив мат! Ведмідь стрепенувся і відбіг метрів на 40. Ми – вниз. Зібрали за 1,5 хвилини речі в човен – і відпливли. Коли річка вже понесла, з’ясували, що забули частину речей. Уранці довелося повертатися на стоянку. Ведмідь поїв нашу кашу. Було чотири консервні банки – по дві тушонки і згущеного молока. До тушонки навіть не торкнувся. А згущівку пробивав кігтями, тиснув лапою і злизував молоко. Банки були такі пом’яті, ніби зроблені з паперу.
СИДЖУ ТИЖДЕНЬ НА МЕТЕОСТАНЦІЇ В АРКТИЦІ – ЗНАМЕНИТА ЗЕМЛЯ ФРАНЦА-ЙОСИПА. Сніг, лід, завірюха – нудно. Кудись відійти ризиковано, бо ведмеді. Коли дізнався про групу полярних мандрівників, вирішив приєднатися до них. Прилітали на вертольоті, а далі – 240 кілометрів на лижах. Але як умовити, аби взяли мене з собою? Зважився на авантюру. Пішов познімати і сказав, що назад повернуся на вертольоті. А коли він приземлився і вивантажив полярників, я сховався за крижаними торосами – наче пропав. Вертолітник чекає, двигун працює. Люди бігають, шукають. Нарешті, пілот показує, що час вийшов, злітає, а через пару хвилин я вибігаю з укриття: невже запізнився? Повернути вертоліт неможливо – зв’язку немає.
Керівник експедиції мене, звісно, обматюкав. Я став проситися в групу. А він дивиться на мої ноги і знову кричить. Унти я залишив у вертольоті. Узув щось середнє між кирзовиками і повстяними чоботами. Прокидаюся якось уранці й не відчуваю ніг. Лікар допоміг стягнути чоботи і сказав робити махові рухи. За 20 хвилин відчув біль. Ноги ожили.
Похід у заметіль – як плавання у молоці, 5–7 метрів – і вже нічого не бачиш. Умови екстремальні: ураганний вітер і сліпуче сонце. На обличчі маска, що захищає від обмороження й опіків. Рукавиці треба вдягати такі, як у дітей – на гумці. Якщо згубив або віднесло вітром, через годину можеш залишитися без руки. Хлопці з експедиції одного разу метрів 200 гналися за моєю рукавичкою – спіймали. Весь час здається, що хтось іде поруч. Обертаєшся – нікого. Звук відстає на півсекунди і через це власні кроки сприймаєш, як чужі. Постійні тривога і відчуття небезпеки.
Наткнулися на снігову печеру, зайшли подивитися. Коли виходили, один із хлопців обернувся і крикнув. Вся стеля – величезна маса льоду і снігу – тут же рухнула. Ми заціпеніли. Якби крикнув, коли були всередині, назад не вийшли б.
Чоловік іде по льодовому мосту на березі Охотського моря. Колима, вересень 2010 року
Якось побачив красиву крижану стіну. Тепла течія несе айсберги океаном, вони замерзають і “швартуються” до наступного літа. А коли океан тане, починають дрейфувати. Попросив керівника групи пройти біля них якомога ближче. Він погодився. Коли ж до айсберга залишалося метрів 500, радист каже: “Якщо поміняємо маршрут і пройдемо вздовж стіни, не встигнемо в призначеному місці вийти в ефір”. Таким чином підтверджували, що в нас – усе гаразд. Зупиняємося. Керівник подумав і скасував своє рішення. Повертаємося на старий маршрут.
Для мене це була трагедія. Лід мав казково-рельєфний вигляд, із блакитним, синім і зеленим відтінками. Минули хвилин 7 – і раптом страшний гуркіт. Від айсберга відколюється шматок льоду – тисячі тонн – і летить у воду. Піднімається величезна хвиля. Ми – тікати. Лід під ногами починає тріскатися. Вода 3–4 градуси, в повітрі – мінус 40. Опинитися у воді – це як вирок. Устигли втекти.
У РАЙОНІ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА САРИ-ЧЕЛЕК НА ЗАХІДНОМУ ТЯНЬ-ШАНІ ЗНІМАЛИ ПЕЙЗАЖІ. Зона заповідна, треба отримати дозвіл у єгерів. А біля озера – ні душі. Розбили табір, пофотографували, лягли спати. Розбудили чоловіки на УАЗику – вимагали документи. Ми сказали, що розмовлятимемо тільки з керівництвом. Потім рюкзаки із продуктами атакували щурі. Ледь відбилися. На ранок вирішили повернутися в базовий табір. Підходимо до перевалу – позаду сигналить автомобіль. Ми – бігти, він нас переслідує. Коли дорога закінчилася, стали дертися по стежці вгору. Чуємо свист: по нас почали стріляти з карабінів. Ми – перебіжками вгору. Півгодини втікали. Хто гнався, так і не зрозуміли. Може, нас прийняли за браконьєрів. Або це були охоронці посівів наркотиків.
Скам’янілі дерева стоять посеред тукуланів – гігантських піщаних дюн, площа деяких із них сягає до 300 квадратних кілометрів. У перекладі з евенкійського тулукан означає “великі піски”. Якутія, 2006 рік
НА СИНІЙ РІЧЦІ В ЯКУТІЇ ОПИНИЛИСЯ В УМОВАХ БЛИЗЬКИХ ДО ПУСТЕЛІ. Чотири роки тому я вже був у цих місцях. Проходячи верхньою кромкою скель, що нависають над річкою, бачив незліченну кількість струмків. Умовив напарника – фотографа із Черкас Володимира Манькуту – взяти із собою мінімум води. Через 4 години зйомок відчули спрагу, а води немає. Жодного джерела – усе пересохло. Під нами, метрів за 100–150, тече річка, та спуститися неможливо. А того дня було 40 градусів спеки. Стан напівнепритомності, починаються галюцинації. В роті відчуття, ніби наївся піску. Ноги підгинаються. Апаратуру тягли по камінню. Почали рвати квіти, жувати – не допомагає. Вирішили рухатися навмання – вибрали одну зі звірячих стежок, що йшла по верхівках скель. Через 1,5 кілометра в одній з ущелин стежка різко подалася вниз. Спустилися і десь за 50 метрів під ногами почули дзюрчання.
НА ТАЙМИРІ ПІД ЧАС СПЛАВУ НА КАТАМАРАНІ РІЧКОЮ НА ПЛАТО ПУТОРАНА (гірський масив на північному заході Середньосибірського плоскогір’я. – “Країна”) НАС УСІХ П’ЯТЬОХ ВИКИНУЛО У КРИЖАНУ ВОДУ. Втратили частину речей, промокли. Приходили в себе в мисливській хатинці на озері Аян. Пішли прогулятися берегом і раптом – яскраве світло, що нагадує прожектор або потужний сонячний зайчик. Запитуємо в мисливця: що це? Він не в курсі. Беремо човен – і на протилежний бік. На схилі сопки в землі стирчить металева площина, що нагадує фрагмент крила літального апарата. Ідеально дзеркальна поверхня металу. Провів каменем – жодної подряпини. Ножем – теж. Вирішили, що це – фрагмент зруйнованого НЛО. Плівку з кадрами зйомки передали в науково-дослідний інститут російського міста Норильськ. Жодного коментаря не отримали.
Похожие записи
Об авторе
