Україна 25 років перебуває у стані невизначеності
Вівторок, 12 липня 2016
15:04
Україна 25 років перебуває у стані невизначеності
Коли покінчимо з ним?
“Найважливішою причиною всіх наших бід є перебування у стані “хронічної невизначеності”. Країна від однієї невизначеності переходить в іншу. Не розв’язавши проблем минулого, попадаємо в ситуації, які ще більше переобтяжують нас минулим. А часу для розв’язання проблем стратегічного майбутнього залишається все менше і менше. Живемо в стані архаїчного часу. Перехід у стан перспективного часу, коли сучасне спрямоване в майбутнє, відсувається від нас. Як горизонт віддаляється”. Цей висновок 10 років тому зробив Юрій Саєнко – соціолог, доктор економічних наук. Чи щось змінилося відтоді?
Найважчим для будь-якої інтелектуальної системи є стан невизначеності, спричинений поєднанням двох чинників: потребою прийняття рішення і браком потрібної інформації. Мислення в умовах дефіциту інформації – це ланцюг послідовних гіпотез, які підтверджуються або спростовуються реальністю. Відтинок часу між відмовою від однієї гіпотези до переходу до іншої характеризується раптовим зростанням невизначеності – збільшенням ступеня свободи, плюралізмом пошуків. У результаті може виникнути невроз: втрата сну, апетиту і навіть може розвиватися патологія внутрішніх органів. Невроз виникає тоді, коли ухвалення рішення неможливе чи утруднене внаслідок невідповідності потужності інтелектуальної системи зі складністю поставлених завдань.
Олег РОМАНЧУК, публіцист
Виникнення невизначеності супроводжується появою страху. Страх – це насамперед неможливість ухвалити рішення у складних випадках і у доленосних ситуаціях: наприклад, під час війни, у бою.
Робінзон Крузо, герой роману Данієля Дефо, йде берегом моря і помічає на піску відбиток босої людської ноги. Розгублений і перестрашений, славетний самітник втрачає сон. Він наполегливо аналізує факт появи загадкового сліду на безлюдному острові і не знаходить прийнятного пояснення. Неспроможність збудувати більш-менш вірогідну гіпотезу налякала Робінзона, і він констатував: “Страх небезпеки жахає нас у 10 тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас набагато важчий, ніж зло, якого боїмось. Усвідомлення небезпеки, яка завжди загрожувала мені, усвідомлення, під гнітом якого я жив останні роки, і страх та тривога, що ніколи не покидали мене, знищили в мені всяку винахідливість і припинили всі плани щодо поліпшення свого добробуту й своїх хатніх вигод”.
Українське суспільство почувається в пастці. Інерція патерналізму, совєтськості – колосальна. Ресурсів і бажань Заходу замало, аби штучно підтягнути українців до розуміння цінностей його демократій. Народ став заручником амбіцій політиків, які спричинили невизначеність у роботі українського парламенту, Генеральної прокуратури, Міністерства внутрішніх справ, судів, Центральної виборчої комісії.
Російська агресія загострила стан невизначеності. Війна чи АТО? Будуть вибори на Донбасі чи ні, а якщо будуть, то на яких умовах? Чи вдасться повернути Крим? Скільки триватиме “гібридна війна”? Наскільки самостійною буде зовнішня політика України? Чи не спричинить криза територіальна кризу державності? Чи зможуть громадяни сплачувати комунальні платежі? Чи вдасться здійснити судову і медичну реформи? А ще – невщухаючі суперечки про помісну церкву.
Стан невизначеності – це й спроби протягнути зміни до Конституції в частині децентралізації і закріплення в Основному законі поняття так званого “особливого статусу” для двох областей.
Стан невизначеності виникає при переході від більш-менш стабільного функціонування системи чи структури до хаосу, а затим – до творення нового порядку. В Україні його все ще немає. Держава продовжує перебувати у перехідному періоді, що породжує низку загроз.
Нестабільність політико-економічної ситуації породжує у людей невпевненість у майбутньому, тривогу за долю дітей і близьких. Українці втомлені психологічно від неможливості побачити привабливу перспективу для себе, своєї сім’ї, держави. Цей страх осідає в підсвідомості, створює ситуацію безглуздості планування майбутнього, що призводить до соціальної апатії. З часом вона набуває характер пасивного опору владі. Економічні програми не виконуються не тому, що їм хтось активно чинить опір. Чим вищий рівень розвитку суспільства, тим більшу роль відіграє індивідуальна активність, зацікавленість. А оскільки її немає, то все робиться абияк. Система стає некерованою.
Російський політолог Сергій Кара-Мурза звертає увагу на один із методів панування системи над суспільною свідомістю – запровадження технології втомлювання людей. “Вона не зводиться до втомлювання нуждою. До нужди додається спустошеність, викликана вульгарністю, яка нагнітається через слова, жести, образи і дії. Людину стомлює приниження їі устремлінь, висміювання ідеалів, схиляння її до ницого”.
Генерал-майор Генерального штабу Російської імператорської армії Ніколай Батюшин казав: “Гірко заплачуть у майбутньому ті держави, які недооцінюють значення таємної розвідки в період миру”.
1892 року Михайло Зенченко досліджував “моральні сили” бійця. І зробив чотири висновки:
1) особистість воїна похідна від суспільних умов;
2) військо є точною копією держави, мініатюра, дзеркало її з усіма достоїнствами і вадами;
3) для могутності війська потрібні симпатії усього населення;
4) жоден ентузіазм у війську неможливий, якщо його не буде у батьківщині.
”Європа заради України не пожертвує російським ринком. Саміт НАТО у Варшаві вирішив продовжувати діалог із РФ для ”уникнення непорозумінь”, – вважає публіцист Олег РОМАНЧУК. Художник Володимир Казаневський бачить це так
Але військо, на відміну від суспільства, не може тривалий час перебувати у стані невизначеності. На цьому акцентує доктор юридичних наук Володимир Василенко: “Президент Петро Порошенко не скористався всіма своїми повноваженнями й не забезпечив переведення збройного опору України російській агресії з режиму антитерористичної операції в режим відсічі збройній агресії Російської Федерації, відповідно до пунктів 1, 17, 20 статті 106 Конституції України і статті 4 закону “Про оборону України” та закону “Про правовий режим воєнного стану” від 6 квітня 2000 року. (Такі дії не могли не породити в суспільстві стан невизначеності. – Олег Романчук). Аргументи, які лунали з вуст найближчого оточення Порошенка, вельми непереконливі. А деякі з них – на зразок побоювань узурпації влади військовими, неможливості одержання кредитів і військово-технічної допомоги з-закордону – просто вводили громадськість в оману (посилювали стан невизначеності. – Олег Романчук). Непослідовність найвищого керівництва держави при визначенні правового режиму боротьби з російською агресією зумовила використання в офіційних заявах і документах евфемізмів на зразок “терористична діяльність бойовиків”, “антитерористична операція”, “учасники АТО”, “зона АТО” тощо для означення таких реальних явищ, як “збройна агресія Росії проти України”, “самооборона від збройної агресїї Росії”, “учасники бойових дій”, “театр воєнних дій” тощо. Такий софістичний підхід дезорієнтує українське суспільство (зміцнює стан невизначеності. – Олег Романчук) і світову спільноту”.
Наочний приклад перебування українських політиків у стані невизначеності нещодавно продемонстрував в інтерв’ю лідер фракції “Блок Петра Порошенка” Ігор Гринів. На його думку, у нас немає війни з Російською Федерацією: “У нас є учасник конфлікту і російські війська. Словами кидатись не можна. Те, що на сході країни йде війна, – це точно. Бере в ній участь Російська Федерація? Бере. Залежить від неї доля цього конфлікту? Залежить. Але ми не перейшли ту межу, коли треба оголошувати стопроцентну мобілізацію. Цей конфлікт треба погасити, і Росія має забратись з української території. Сьогодні вона там поводиться як окупант, не дозволяє цей конфлікт розв’язати так, як він мав би розв’язуватись у будь-якій іншій країні: відновлення суверенітету всіма можливими для держави способами. Без присутності там російських військ Україна давно відновила б суверенітет на Донбасі. Російські війська не дають цього зробити. Вони мусять піти”.
Що зрозуміє читач із такого набору слів і думок? Помовчимо.
До створення стану невизначеності в Україні багато хто доклався і продовжує докладатися, зокрема й медведчуківський “Український вибір”. Поглиблюють цей стан і дивні заяви Надії Савченко. Приміром, в одній із них стверджується, що українці та росіяни будуть добрими сусідами: “Братами – ні. Ми будемо добрими сусідами. Мені здається, краще бути добрими сусідами, ніж поганими братами”.
Про якого сусіда йдеться? Того, що упродовж століть тримає камінь за пазухою?
Вихід Великої Британії з Євросоюзу створив для нього економічну та політичну невизначеність. Заходу бракує новітніх лордів Керзонів і Черчиллів.
Більшість європейців підтримуватимуть Україну лише тоді, коли їм це буде вигідно – попри декларації. “Для Франції Росія – не ворог, не загроза”, – наголосив президент Франсуа Олланд на саміті НАТО у Варшаві. На його думку, “Росія – партнер, який, щоправда, може інколи – і ми це бачили в Україні – використовувати силу, яку ми засудили, коли Росія анексувала Крим”.
Таке враження, що президент Франції також перебуває у стані невизначеності. Принаймні щодо України. Дмитро Павличко писав:
Та буде ще Європа, курва хижа,
Здивована, побачивши з вікна,
Як танки йдуть по вулицях Парижа,
Чужі, немов залізна сарана.
Європа заради України не пожертвує російським ринком. У тексті Варшавської декларації саміту НАТО зафіксоване рішення продовжувати діалог із РФ з метою “уникнення непорозумінь”. Чи ця політична теза зменшила в Україні стан невизначеності? Помовчимо. Однак треба робити все можливе, щоб об’єднатися саме з Європою і прийняти західні цінності, які Московія ніколи не поділяла.
Історія вчить, що стан невизначеності збурює настрої громадян, породжує в них сумніви про спроможність владної верхівки навести лад у країні. Історія вчить, що будь-які поступки та поблажки агресорові, демонстрація своєї слабкості й страху, замаскованого під миролюбство, – це лише заохочення, провокування ворога до подальшої агресії.
Зі станом невизначеності має бути покінчено, бо він може спровокувати внутрішню агресію
Похожие записи
Об авторе
