ВІТАЛІЙ ГОРКУН: “У ДОНЕЦЬКОМУ АЕРОПОРТУ БУВ ДЕНЬ, КОЛИ МЕНІ ЗДАВАЛОСЯ: КІНЕЦЬ. ТОДІ Й НАПИСАВ КОХАНІЙ ПОВІДОМЛЕННЯ: “НЕ ЗНАЮ, ЧИ БУДУ ЖИВИЙ ЗАВТРА, АЛЕ ЯКЩО ПОВЕРНУСЯ, ОДРУЖУСЯ З ТОБОЮ”

29-річний мешканець Борисполя після служби в 79-й десантній бригаді пішов у поліцію та цієї весни очолив управління в Маріуполі. Днями боєць справив весілля в Києві.

До війни Віталій, як і його дівчина, реєстрував пасажирів і їхній багаж в аеропорту “Бориспіль”. Події на сході України круто змінили долю цього чоловіка, у якого на лівій долоні вибито “За ВДВ!” Він не тільки добровольцем пішов захищати свою країну, а й тепер змінює її, очоливши нову поліцію у прифронтовому місті. Мало того, після війни Віталій свідомо перейшов на українську мову. “І всі патрулі вітаються та представляються людям тільки державною мовою, – пояснює голова патрульної поліції Маріуполя. – Таким чином ми спокійно, ні на чому не наполягаючи, виховуємо наших громадян. Перші шість днів на наші вітання українською ніхто не реагував. Усі мовчали. Аж на сьомий ми нарешті почули у відповідь: “Доброго дня”. А тепер молодь із радістю спілкується з поліцією українською. А як має бути? Це наша держава. І ми говоримо рідною мовою.Тому що мова – це генетичний код нації. Втративши мову, ми можемо втратити націю. До речі, молодь у Маріуполі майже вся проукраїнська. Думаю, велику роль у вихованні національної свідомості відіграв полк “Азов”, який базується в цьому місті з 2014 року”.

– Я впевнений, що в нас усе вийде, ми побудуємо нову країну, але для цього потрібен час, – говорить Віталій Горкун. – На війні я знайшов стількох класних людей! На жаль, багато тих, хто стали моїми друзями, загинули. Один із них – Богдан Здебський. Йому було всього 22 роки. І я весь час, поки служив, думав: потрібно поїхати до Бодиних батьків. Демобілізувавшись, відправився у Львівську область. Після тієї поїздки слова Бодиної мами стали для мене девізом: “Робіть тепер таку країну, яку хотів побачити Бодя”.

Події на київському Майдані стали поштовхом до того, щоб Віталій повернувся в армію. Строкову службу він проходив у 95-й бригаді. Саме туди й просився у військкоматі, але 10 березня 2014 року його відправили під Київ у Семиполки, а звідти 17 березня – до Херсонської області. Тільки наприкінці серпня Віталій домігся свого та перевівся до 79-ї бригади.

– Нас, добровольців, відправили спочатку в Ізюм, потім у Краматорськ, де ми пройшли бойове злагодження, після чого 3 жовтня вночі нас відвезли у старий термінал Донецького аеропорту, – розповідає Горкун. – Ми змінили бійців 3-го полку спецназу та 93-ї бригади. На позиціях залишилися “правосеки”. Вже зранку вони розказали й показали нам, де розставляти вогневі точки, як близько підходить ворог. Я тоді зрозумів, що нас дуже мало, щоб тримати таку площу. Якби нам додали ще хоча б роту бійців, ми могли б укріпити свої позиції. Але людей не вистачало. Отже, треба було тримати своїми силами те, що тримали до нас.

Через декілька днів, 7 жовтня, ми “святкували” день народження Путіна. Цей день пам’ятатиму все життя, бо думав, що нам кінець. Все почалося з танкових атак: два танки, якими, впевнений, керували російські фахівці (настільки технічно вони працювали). А це дуже страшно. Потім вони виманили три наші танки й розстріляли їх… Після того нас почала крити артилерія. Ми всі сховалися в кімнаті штабу. Все навкруги здригалося. Я був упевнений, що до вечора не доживемо. Тоді й написав Ані повідомлення: “Не знаю, чи буду завтра живий, але якщо повернуся, одружуся з тобою”. Після того згадав, що в мене в рюкзаку є пляшка рому, яку мені подарували на день народження (26 вересня). Знайшов її. Ми потрошку випили – щоб, так би мовити, підняти бойовий дух і відсвяткувати мій день народження.

Віталій пробув в аеропорту десять діб. Через місяць повернувся ще на десять.

– Коли ми заходили перший раз, броня проходила злітну смугу більш-менш спокійно, – веде далі десантник. – А вже в листопаді при заїзді нашої групи в мій БТР влучили з гранатомета, після чого машина вийшла з ладу й загорілася. Пожежу локалізували, а машину евакуйовували в Піски на буксирі. Вже тоді було зрозуміло: там немає чого захищати, немає чого втримувати. Після нічного обстрілу 152-міліметровими снарядами САУ бійці “Правого сектору” залишили старий термінал, а ми отримали команду “тримати”. Тоді й прийшла ідея мінувати в підвалі опори…

– Ще в армії я почув про формування нової поліції, – говорить Віталій. – У той момент, коли повернувся додому, у Києві вже тривала підготовка. Я вирішив дочекатися, коли почнеться набір у Борисполі, і повернувся на роботу. Мене гарно зустріли, до мене добре ставилися, допомагали весь рік служби. Але щойно оголосили набір до поліції, я відразу написав заяву на звільнення та пройшов усі випробування. Мене дратують фейсбучні заяви, що у країні не відбуваються зміни, не роблять реформ. Щоб це відбувалося, потрібно встати з дивана й почати робити те, що від тебе залежить.

– Коли вам запропонували очолити маріупольську поліцію?

– Десь на початку травня. На роздуми було півгодини. І я погодився. Коли дається такий шанс, потрібно його використовувати. І мені подобається те, чим зараз займаюся.

– В усіх містах у нову поліцію прийшло багато тих, хто має бойовий досвід. У Маріуполі також?

– Бійців у нас якраз небагато – всього п’ятеро. Мене дивує великий недобір, людей не вистачає. Хоча кандидатів було досить багато: зареєструвалося 3,5 тисячі. Але були й такі випадки, коли на співбесіду приходили у футболках із російським триколором. Звичайно, таких не брали. Ті, хто пройшов відбір, підготовку, мотивовані, готові працювати, розуміючи всю специфіку прифронтового міста. Мало того, серед цих хлопців і дівчат багато хто бачив на власні очі “ДНР” у місті. Вони повторення не хочуть. Тому й працюють як слід. Можливо, саме цим було викликано й те, що на відкритті поліції саме маріупольці виконали гімн із величезним піднесенням. Мотивація була для них проста: просив їх заспівати так, щоб чути його було у кремлівських кабінетах, щоб там зрозуміли, що Маріуполь – це Україна. І Хатія Деканоїдзе, керівник Національної поліції України, і Євген Жуков, начальник департаменту патрульної поліції України, зауважили, що ще ніде так гарно його не виконували.

Віталію не вдалося переманити Аню в поліцію. Вона продовжує працювати в авіакомпанії в Києві. Тому молода пара зараз живе на два міста.

– Аню, ви засмутилися, коли Віталій поїхав у Маріуполь?

– Не дуже. Спочатку, коли він тільки пішов у поліцію, мене лякали нічні зміни. Здавалося, може статися з ним щось таке небезпечне. З часом звикла. А Маріуполь… Головне, що це безпечна зона. Страшно було, коли він воював…

– Як ви познайомилися, пам’ятаєте?

– Це, до речі, сталося перед відльотом до Криму на відпочинок. Треба було передати квитки друзям. І саме Віталій приїхав за ними. Він мені відразу сподобався, запам’ятала очі, посмішку. Я потім весь час про нього згадувала: запав мені в серце. Відразу зрозуміла, що Віталій – особлива людина. А згодом він прийшов до нас працювати. Ми почали спілкуватися, відпочивали в одній компанії. Було таке, що й сварилися. Але згодом почали зустрічатися. Коли я дізналася, що мій коханий іде на війну, злякалася страшенно. Хоча й поважала його рішення. Після того як на сході країни почалася АТО, я багато в кому зі знайомих розчарувалася. Віталій же не залишав сумнівів: справжній чоловік, здатний на чоловічі вчинки.

– Чекали, що він освідчиться, запропонує одружитися? До того як він пішов на війну, говорили про це?

– Ні, я нічого не планувала. Молилася лише за одне – щоб він повернувся живий. Це було найголовнішим. Віталій, коли був у найгарячіших точках, обов’язково надсилав мені й сестрі повідомлення. Інколи приходили такі: моліться за нас…

Очі молодої дружини наповнюються слізьми.

– Мама моя довго не знала, де я служу, – додає Віталій. – Не хотів її лякати, тому весь час казав, що навчаюся на різних полігонах. А сестра й Аня знали, що до чого. От їм звістки про себе й надсилав. Саме перебуваючи в Донецькому аеропорту, зрозумів, наскільки важливе саме життя, що потрібно цінувати людей, які тебе чекають, які тебе люблять, які тебе вимолюють. Саме там я зрозумів, що потрібно робити Ані пропозицію, що хочу взяти її за дружину, що кохаю її. І ще я хочу дітей. Багато загиблих на цій війні хлопців не залишили по собі дітей. Хоча саме ці хлопці мали б дати нашій країні справжніх патріотів і патріоток! Шкода…

Отримавши відпустку після аеропорту, Віталій поїхав додому й відразу ж запропонував Ані одружитися. Вона сказала “так”. Але саме весілля довелося відкласти аж до червня цього року.

Після розпису в Борисполі пара поїхала до департаменту патрульної поліції у столицю.

– Хотілося розділити радість із побратимом, теперішнім моїм керівником Євгеном Жуковим і всіма членами нової великої родини на ім ‘ я “поліція”, з ким ми тепер створюємо нову структуру, – усміхається Віталій. – Вже після того відправилися в кафе відсвяткувати подію з батьками. Я взяв відпустку, щоб хоч трошки часу провести з дружиною. Але вже за тиждень повернуся у Маріуполь. Аня залишиться в Києві. У неї хороша робота, яку кидати було б нерозумно. Тому поки ми поживемо на два міста. Це нас не лякає. Чесно кажучи, після того, що ми пережили за останні два роки, нас нічого не лякає. Все буде Україна!

Віолетта Киртока, Цензор.НЕТ

Источник