Про середньостатистичну київську консьєржку

Віктор якийсь час підробляв кур’єром – попоходив по офісах, квартирах. Відтоді дуже знається на психології охоронців і консьєржів.

«Якби я був філософом, засів би за дисертацію «Роль і місце консьєржа в українській історії», – полюбляє говорити він. Зазвичай починає цю тему під час чергового застілля. Я чув багато разів. Текст загалом незмінний, але можливі варіації, залежно від випивки. То ж приблизно звучить воно так:

– Що не кажи, а консьєржки – цікавий народ. Ніхто точно не знає, звідки вони прийшли до Києва – зі сходу, чи з півночі? А може через Проспект Бажана, а там далі мостами на правий беріг? Але більшість науковців сходяться на думці, що було це на початку 90-х років минулого сторіччя. Тоді хтось мудрий сказав: консьєржки – то Європа. І по усіх під’їздах кинулися влаштовувати Європу. Так, слово дійсно французьке. Але чомусь той мудрак забув пояснити, навіщо консьєржки потрібні? Кому вони підзвітні? Яке в них коло обов’язків? І що буде, коли вони тими обов’язками нехтуватимуть?

От, що робить середньостатистична київська консьєржка? Вона їсть, дивиться телевізора і з кимсь балака по мобілці. І це водночас!
Є адреса, за якою я ходив майже щодня. І тамтешня консьєржка щораз питала: до якої квартири? Разів сто їй казав: до 2-ї. Потім, якось, жартома відповів: до 5-ї. Їй це навіть і вухо не кольнуло – пропустила. Наступного разу сказав – до 6-ї. Знов пропустила без питань. Потім до 7-ї, 8-ї… І так я піднявся десь до 15-ї. Прикинь, щоразу пропускала! Зрештою, я втомився рахувати і кажу: я тут живу. А вона мені: я, мовляв, розумію, що ви тут живете, але у якій квартирі? Прикинь! Хіба це людина на службі? Ні, скажіть мені – це людина на службі? Я хочу знати – кажіть! Це квітка, яка прикрашає собою стілець і веселить кур’єрів типу мене.

Це як у Зощенка: «На прохідній вахтер перевіряв документи і пропускав людей на територію. Якщо в когось документа не було, він все одно пропускав. Бо ж у його обов’язки входило лише перевіряти документи».

А ще у мене є улюблена консьєржка Тетяна. Вона рідко бувала на сто відсотків тверезою. Але весь час чатувала біля будинку, наче біля військового об’єкту. Я навіть почав сумніватися: чи вміє вона сидіти, або хоч лежати. Як не прийдеш – стоїть і палить цигарку. Або ходить туди-сюди і теж палить. Завжди усміхнена – чемно віталася крізь цигарку. Компліментами обсипала. Я в неї був і «котиком», і «любчиком», і «дорогеньким». Казала, що я обов’язково маю завести собі мотоцикла, бо він мені личить.

А ще є будинок, де я консьєржку тижнями не бачив. Тобто, вона – багатодітна мати. І її весь час підміняли то старша дочка, то середня…

А з ними – ціла дискотека підлітків сидить. Музику слухають по мобілці, чіпси гризуть. Хлопці матюкаються, дівки верещать і тащуться. У того табору щось спитати – дурне діло, не почують. Хоч хату винось – не звернуть уваги! І це називається служба чергового по будинку.

Тьху!

На цьому місці Віктор зазвичай починає цікавитися своєю чаркою: чи нОлито? Заохочує усіх випити, чимсь занюхує і смачно продовжує:

-Я так гадаю, у пеклі має бути окремий казан для консьєржок, які полюбляють розігрівати їжу на електроплитці. Це щось страшне – гАзен-вАгени німецькі відпочивають. А ще як воно на салі, та з часником…о-о! Бздо стоїть у під’їзді, не те що сокиру – бензопилу повісити можна! Ладно я – носа затулив, проскочив до ліфта і маєш спокій. А як тим хлопцям, що газети по скриньках розкладають?! Вони ж нікуди від того смороду не дінуться! От, тільки за одне теє сало з часником кур’єрам треба давать на п’ять років скоршу пенсію. Я вже не кажу про мешканців будинків, які усе це терплять щодня. Зрештою, колективний мазохізм – одна з ментальних рис нашого народу.

Тема мазохізму у Вікторових спічах – це кульмінація, вишенька на торті. Зазвичай далі він обурюється вже по низхідній.

Віктор посміхається і дістає запальничку – вірний знак, що історія добігає кінця:

– Я так вважаю: хочеш консьєржку – спіймай десь дівку, таку щоб з ногами товарної довжини, із цицьками – де було б оку відпочити.

Відмий її, начепури, поклади зарплату таку, щоб хотілося посміхатися усі 24 години. Отоді це буде Європа! А те, що маємо зараз – то такоє.

Источник