Надія Савченко – безкомпромісна, розумна і великий патріот. Але через брак спеціальної освіти і досвіду не може сьогодні стати ні президентом, ні міністром
Вівторок, 07 червня 2016
15:05
Надія Савченко – безкомпромісна, розумна і великий патріот. Але через брак спеціальної освіти і досвіду не може сьогодні стати ні президентом, ні міністром
Крим повернеться набагато раніше, ніж говорять експерти. І швидко інтегрується. Він не буде для України таким довгим болем, як Донбас, – каже художник Борис Єгіазарян
Майстерня художника Бориса Єгіазаряна – на п’ятому поверсі будинку на горі Щекавиці в Києві. Понад 10 років тут працюють художники. Борис перебрався сюди з майстерні на Андріївському узвозі. Запрошує у світлу простору кімнату, заставлену полотнами. На підлозі біля мольберта зі свіжонаписаною картиною лежать дві купи тюбиків із фарбами.
– Это бывшее общежитие консерватории. Был брошенный дом, сверху до низу залитый водой. Городские власти отдали его художникам. Мы отремонтировали.
Нас тут целая коммуна. Сначала было интересно, в гости ходили. А сейчас друг другу надоели. Если ко мне без спроса откроют двери, туда полетит холст! – жартує Борис.
На прохання фотографа одягає білу сорочку, замащену олійними фарбами.
– Червоний – мій улюблений колір, – каже Єгіазарян. – А був час, коли писав білим по білому. У Вірменії 1990-го почалася війна. Два-три роки електрики в країні не було. Ночами малював білим по білому при гасовій лампі.
Сідаємо в крісла і на диван біля журнального столика. Борис готує нам чай, собі – каву. Цукор сипле з великої глиняної макітри. Її ледве можна зрушити з місця – важить кілограмів 5. На кришці вирізьблено “Борис – смачного”. Посудину подарували художнику гончарі з Андріївського узвозу.
Борис ЄГІАЗАРЯН, 59 років, художник. Народився в селі Апаран, Вірменія. Батько – майор міліції, мати – капітан міліції. Навчався живопису в Єреванському художньому інституті, потім – у Вищому художньому училищі імені Віри Мухіної в Санкт-Петербурзі. Закінчив Київську художню академію. З 1988 року брав участь у вірменському антирадянському карабаському русі. Два місяці відсидів у єреванській в’язниці, коли у Вірменії почалися репресії проти антирадянського руху за незалежність. Потім взимку 1990-го був командиром добровольчого загону – захищав кордон Вірменії. Брав участь у помаранчевій революції та Революції гідності. За рейтингом Асоціації галерей України 1998 року увійшов до числа 20 найкращих художників України. Організатор і учасник десятків благодійних акцій і виставок. Живе в Києві. Дружина Ірина – біохімік, мікробіолог
Що вас спонукало осісти в Україні?
– Я народився в горах у Вірменії. Дружина – українка. Познайомився з нею в мої 19 років у Криму на морі. Коли одружилися, домовилися жити в Єревані. Але батьки Ірини були старенькі. Ми лишилися тут – щоб доглянути їх.
Коли відчули Київ своїм домом?
– Був переломний момент. 14 років тому наша єдина донька Лусіне їхала зі своїм чоловіком у Криму туристичним автобусом. Сталася аварія – моя дівчинка пішла на небо. Ми поховали її в Києві. З тих пір ця земля стала для мене святою.
Була помаранчева революція, потім Революція гідності. Я був у них активним.
Ви знали Сергія Нігояна?
– Так. Мене познайомив з ним мій друг журналіст Олег. Сергій стояв з боку Лядських воріт – охороняв вхід за сцену. Я одразу його полюбив: зрозумів і відчув. Він був романтик-революціонер. Дуже красивий. Коли ми познайомились, він дістав із кишені великий аркуш, красиво оформлений в дусі вірменської мініатюри з молитвою “Отче наш” вірменською. Сказав, що хоче вставити його в рамку і повісити в себе на посту. Він так його і не повісив, весь час носив у себе в нагрудній кишені. Я його обняв і вже чомусь тоді став за нього хвилюватися.
Сергій був застуджений. Умовив його на Новий рік поїхати відпочити додому. Потім батько розказував, що він приїхав на Різдво, витримав два дні і знову поїхав на Майдан.
Коли мені подзвонили і сказали, що Сергій загинув, я не міг повірити. Потім усвідомив: тепер я і сина втратив.
Ви порівнювали події у Вірменії і нинішні в Україні й сказали, що бачите однаковий почерк Путіна. У чому він?
– У всіх держав, які після розпаду Союзу стали незалежні, з часом виникли проблеми з Росією. Путін, як КДБшник, працює в кожній республіці.
Вірмени першими успішно розпочали антирадянський рух. Але з часом на моє переконання таємна діяльність російських спецслужб розхитала ситуацію. У 1998 році національні радикали влаштували терор у парламенті. Президент Левон Тер-Петросян подав у відставку, щоб уникнути громадянської війни. Росія шантажувала і продовжує шантажувати Вірменію карабаською проблемою. 2008-го у Вірменії після президенських виборів відбулася революція, її подавила вірменська влада покірна Кремлю.
Після провокацій на батьківщині такі самі побачив у Києві. Хоча сценарій тут розвивається трохи інакше.
У чому відмінності?
– Вірменію світ не підтримав. Зараз відновилася карабасько-азербайджанська війна. Росія на 5 мільярдів доларів продала суперсучасної зброї Баку. А доки вірмени й азербайджанці воюють, ситуацією керує Путін. А Україну зараз підтримує весь цивілізований світ.
Росія може перемогти будь-яку країну, якщо вона зсередини розхитана своїми ультрарадикалами, які свідомо чи несвідомо підігрують Москві.
Кого ви маєте на увазі?
– Наприклад, журналістка на телебаченні запитує командира батальйону “Азов”: “Кажуть, вистачить тисячі озброєних людей, щоб скинути цю владу?” Він відповідає: “Достатньо і 300 мотивованих людей”.
Зараз війна. В країні ситуація вибухонебезпечна. Путін тільки й чекає, щоб тут відбувся терор чи збройне зіткнення.
Є версія, що Порошенко вигідний Путіну.
– Путіну вигідний не Порошенко, а радикальний популіст. Такий, як, наприклад, Ляшко. Його жодна розумна людина в Європі не слухатиме. Завдяки ж роботі Порошенка цивілізований світ підтримує Україну і не знімає з Росії санкцій. На міжнародній арені він паше, як віл.
Але реформ у країні майже немає.
– Вони все-таки почалися. Поліція, наприклад, працює. Ми вже не сидимо на голці російського газу.
А хто, по-вашому, гальмує реформи?
– Я звинувачую новоявлену опозицію – “Самопоміч”, “Батьківщину”, Ляшка. Їх обирали в парламент, щоб вони працювали. А вони, коли настав час відповідати за базар, умили руки. Наші політики не навчилися брати відповідальність. Треба таких, щоб не боялися за свій рейтинг і працювали до кінця. Це все одно, якби на фронті солдати сказали: “Начальство недостатньо патронів видало, тому кидаємо лінію оборони”.
Під час війни у Вірменії я цілими днями кричав у рацію: “Вано, коли приїду, застрелю тебе. Бо 30 автоматів, що ти відправив, нічого не зроблять. Тут навпроти 300 таких, і гаубиці працюють”.
Насправді, ми жодного автомата не мали. По рації говорив так, бо її прослуховував противник. У нас був один карабін 1918 року, решта – мисливські рушниці і саморобні гранати. Журналістів ми до себе не пускали, бо вони написали б, що мисливськими рушницями воюємо. Журналісти повинні мати відповідальність.
Наші журналісти часто діють безвідповідально?
– Як ніде і ніколи. Росії завдяки українським журналістам не потрібно взагалі витрачатися на розвідку. У Вірменії теж таке бувало – кореспондент написав, а наступного дня всі загинули. Російський журналіст подібного не зробить – по башці дадуть. Під час війни військова цензура повинна бути.
Через інформацію, яка просочилася від журналістів, Надії Савченко довелося 5 годин чекати вильоту з Росії.
– Це при тому, що Путін – неадекватний. Міг за цей час передумати і не повернути її Україні.
Він добре не прорахував свої дії, повертаючи Надію?
– Він, як Гітлер, – людина геніальної підступності, але не розумна. Під час помаранчевої революції Путін особисто контролював антиукраїнську діяльність тут, і програв. Так само – у Революції гідності. Він програв і війну на Сході, бо збирався створити “руський мір” завойовуючи не тільки Донбас. У нього тепер єдина надія – розхитати ситуацію всередині України руками 300 наших же бойовиків, які готові скинути цю владу силою.
Завдяки яким домовленостям вдалося повернути Савченко?
– Її звільнення – це велика перемога української і світової дипломатії. Путін – самодур, але він не всемогутній. Боїться продовження і посилення санкцій Заходу. Боїться, що його може погубити свій олігархат – зсередини Росії.
Крім санкцій, Путін міг мати і особисту мотивацію. Думаю, йому порадили: Савченко – неординарна некерована особистість, вона може піти проти Порошенка. Путін міг повірити, що її руками зможе розхитати українську владу.
Чого варто очікувати від Надії насправді?
– Вона – безкомпромісна, розумна і великий патріот. Та через брак досвіду не може сьогодні стати ні президентом, ні міністром. Але здатна бути в політиці яскравою особистістю і авторитетом. Якщо дослухатиметься до суспільства, а не до тих, хто штовхатиме її на радикальні опозиційні дії. Думаю, Надія не виправдає очікувань – ні Путіна, ні українських радикальних тролів.
Люди не витримують дві спокуси – владу і гроші. Якщо Надія спокуситься владою, а не служінням, вона може стати небезпечною.
Юрій Луценко після виходу з тюрми багато спілкувався з народом. Цілими ночами розмовляв на Майдані з кожним: провокатор це, ворог, мудак, злочинець чи патріот. Слухав, переконував. Хоча раніше він був пацаном у політиці. Президента Кучму називав рудим псом. Столичного мера Черновецького бив ногами. А зараз Луценка складно вивести з рівноваги.
Що його змінило?
– Тюрма. Вона може перетворити на тупого безликого дурня, а може зробити мудрим. Я два місяці був у в’язниці за антирадянську діяльність у 1989 році. В одиночній камері, без сигарет. Не було змоги навіть книжки читати. Тільки молитися. Але це – точка відліку. Переглядаєш своє життя, стосунки з людьми, минуле і майбутнє.
У Надії Савченко зараз найвищий рейтинг серед українських політиків. Їй вірять.
– Це так, і заслужено. Але вже трохи, на жаль, зробили культ із неї. Коли Надія була в тюрмі – я не засинав, доки не помолився за неї. Коли вийшла, подякував Богу. Але якщо суспільство робить культ людини, значить воно – хворе, і революція нас не змінила. Зараз нам потрібні світлі уми – як Савченко, як Джамала.
У перемозі Джамали на Євробаченні була частка політики?
– Перемогла не сама Джамала, а світова цивілізація. Стривожена політизована Європа підтримала в її особі Україну. Хоча, з другого боку – виграла саме пісня Джамали: її музикальність, дух і живі почуття.
Історія кримських татар – це історія безкровної духовної боротьби. Коли на півострові почали утискати українську церкву, татари запропонували свої мечеті, щоб українці могли молитися там Христу. Це взагалі у світі явище небачене.
Яке майбутнє Криму?
– Він повернеться набагато раніше, ніж говорять експерти. І швидко інтегрується назад в Україну. Крим не буде для України таким довгим болем, як Донбас. Річ в іншому: потрібно щоб Україна була до цього готова. А готуватися прийняти свої території назад у своє лоно наша держава повинна вже сьогодні.
Похожие записи
Об авторе
