Між любов’ю до своєї країни і любов’ю до своєї дитини виберу дитину
Вівторок, 31 травня 2016
15:51
Між любов’ю до своєї країни і любов’ю до своєї дитини виберу дитину
ГЕНІАЛЬНА УКРАЇНСЬКА КНИЖКА НЕ З’ЯВИТЬСЯ, ДОКИ НЕ БУДЕ МАСИВУ ДОБРОТНИХ РОМАНІВ, – КАЖЕ ПОЕТЕСА ІРИНА ШУВАЛОВА
– Ви, мабуть, на мене чекаєте? – підходить до столика в кав’ярні “Хармс” неподалік Золотих воріт у столиці поетеса Ірина Шувалова.
Впізнаю її не одразу.
– Очікувала побачити вас із яскраво-рудим чи фіолетовим волоссям, – кажу.
– О, то давно було! – сміється Ірина.
Вона в темних джинсах і светрі. Волосся зібрала у хвіст. Запрошує до свого столика у глиб кав’ярні. Там стигне замовлене капучино. На дивані сохне синій дощовик. Надворі щойно накрапало.
– Люблю дощ, – говорить. – До 14 років кожне літо проводила в дідусевому селі Біліївка Володарського району на Київщині за 130 км від столиці. Там біля порогу кожної хати є перекладини з металевими пластинами. Об них треба чоботи від багнюки витирати. Позаторік була на письменницькій стипендії в Шотландії. Побачила перед входом на кухню старовинного замку таку саму штуковину. Ми відчуджуємося зараз від предметів, які нас оточують. Тому не відчуваємо, де наше місце у світі.
Ірина ШУВАЛОВА 30 років, поетеса Народилася в Києві. Батько – викладач, мати – держслужбовець. Закінчила філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Здобула другу вищу освіту за спеціальністю “переклад” у столичному Інституті перекладачів Національної академії наук. Здобула ступінь магістра з порівняльного літературознавства у Дартмутському коледжі США. Аспірантка відділення славістики Кембриджського університету. Шість років працює в галузі освітнього консалтингу в Європі та Азії. Видала три збірки поезії. Її вірші перекладено дев’ятьма мовами. Ірина перекладає прозу й поезію з англійської та російської. Кілька років поспіль суддює на Всеукраїнському фестивалі відеопоезії “Циклоп” і на відборі творів на перкладацьку премію “Метафора”. Слухає альтернативну музику й рок. “У той же час подобаються народні мелодії середземноморських країн. У захваті від сефардських пісень (сефарди – євреї Італії та півночі Африки. – Країна). Люблю бароко. Зокрема, твори Генделя”. Ліпить із глини. Розписує стіни. Багато ходить пішки. Має кілька татуювань на руках. Живе в Києві. Доньці Мар’яні 12 років
Де ваше місце?
– Хата в селі, яку побудував власноруч прадід із глини й соломи у роки війни. Вона завалилася по смерті дідуся. Притягує сама земля, на якій вона стоїть. Те, що з цієї землі росте. Це все – частинки мене.
Улітку поїхала туди на святкування Івана Купала. Це був трохи сільськоклубносурогатний варіант. Але якісь автентичні речі збереглися. Наприклад, вінки на Купала в нас традиційно робили з ягідками вишні. Але зараз село перестало бути центром культурного притяжіння.
Чому?
– Народні звичаї і традиції радянська система перетворила на шароварний культурний субпродукт. Була в Одеській області. Бессарабія, ближче до Молдови. Слухала самодіяльний колектив із селища Первомайського. Виконували українські народні пісні. На дядьках – шаровари, жупани, в руках дерев’яні булави. Як тільки виступили, переодяглися, сіли за стіл – і мовчать. Вони не заспівають, доки не вдягнуть шароварів. Значить, пісня уже не є частиною їхнього життя. Стала виставою.
Пісенну традицію перервали дві війни і процеси урбанізації. Українську сільську культуру навчили усвідомлювати як провінційну. Якщо хотів вступати до університету, мусив володіти російською. Інакше в тебе тицяли й казали – село. Тільки в Україні це слово тривалий час було і є принизливим терміном.
Село подолає занепад?
– Думаю, це вже незворотний процес. У селі мого дідуся дві третини жителів – алкаші, решта – літні люди. Навряд чи культура там має шанс відродитися. Максимум – городяни перебиратимуться у села, бо там дешева земля і кращі екологічні умови. Стануть дачниками. Але в них інший менталітет.
У наших містах люди затиснуті. Учора їхала в метро. Зайшла сільська бабуся. Стала. Зітхнула голосно: “Як утомилася”. Я почала її розпитувати. Чомусь ми перестали це робити. Минулого тижня чоловік із тих, що в метро продають клеї та ліхтарики, організував класну презентацію своєї продукції – розрізав гумовий шланг. Потім на очах у всіх склеював, показував, який міцний клей. Зазвичай ми сором’язливо ховаємо очі, щоб людина, не дай Боже, не подумала, ніби хочемо в неї щось купити. А я з ним поговорила 5 хвилин. Стає страшно, коли усвідомлюєш, що більшість вважають це неприроднім.
Особливо відчула цей контраст після чотирьох років життя у Греції. Тамтешні люди ставляться до всього пристрасно. Під час розмови багато жестикулюють. Коли грецькі друзі приїздять сюди, їм здається, що тут люди зумисне себе стримують і що насправді українці – інакші.
Суспільство в Україні – дуже формалізоване. Тому скучаю за дитинством, за свободою. Не хочу довго розмірковувати, що одягнути, виходячи з дому. Не хочу думати – сісти на брівку чи ні, бо подумають: “Ото тьотка придумала”. Старші люди роздивляються тату на моїх руках і вважають – хочу ними сказати щось світу. А я зробила їх для себе.
Мислення людей стало кліповим? Люди отримують багато інформації і не заглиблюються в неї.
– Я це чітко спостерігаю. Скажімо, людина читає свою стрічку у Facebook. Частка реально потрібної інформації – мізерна. Facebook – це візитівка. Ти конструюєш образ людини, яка щось може, щось уміє. У всіх бували моменти, коли хрєново. Заходиш у соцмережу, а там, як на зло, у всіх фоточки з моря, хтось хвалиться підвищенням на роботі. І ти почуваєшся єдиним на світі невдахою. Facebook перетворює життя на демонстрування.
Півроку тому видалила свою сторінку, мала дві з половиною тисячі друзів. І не страждаю. Це була зайва річ у моєму житті. Люди, яким потрібна, знаходять за електронною поштою.
Але нинішній час не проміняла би на інший. У попередніх століттях не мала б змоги ані здобути освіту, ані працювати творчо, ані подорожувати. З іншого боку, в нас дуже нездорові стосунки з технологіями. Відчужуємося від середовища, в яке мали б бути закорінені. Плаваємо в ньому, як мильні бульбашки. Це відчуження для українців посилює війна.
Чи навчилися говорити про неї письменники?
– Адекватно говорити про події на Донбасі із прозаїків ще ніхто не спромігся. Бо це торкнулося нас безпосередньо, і тут неможливо бути безсторонніми. А ще в нас багато слабких прозаїків і дуже мало – сильних.
Бракує талантів?
– Ця робота займає багато часу. Треба сідати й працювати над романом щодня. І хто знає, буде він вдалий чи ні. Суто економічно це не вигідно.
Більшість письменників заробляють викладанням, перекладами, журналістикою. Після цього майже не залишається часу, енергії та внутрішніх сил на написання великого прозового твору.
Інша причина – невігластво. Нам бракує фундаментальної освіти. Ми недостатньо начитані. Не розуміємо – те, що пишемо і як пишемо, нерідко вже було до нас. І значно краще.
Коли 25–30-річна людина видала слабенький роман, це зрозуміло – треба набити руку. Але серед наших письменників побутує любов до захвалювання одне одного за пляшкою пива, а нормальної літературної критики немає. Тому примітивно писати продовжують і в 40, і в 50 років.
Геніальна українська книжка не з’явиться, доки не буде масиву добротних романів.
Тема війни може стати поштовхом до написання якісної прози?
– Може. Але, думаю, знадобляться років 5, 10 і більше. Письменник має побачити, як живе людина не тільки по цей бік барикади, а й сепаратист. Розказати і його історію. Війна – це набір досвідів. Один – бути під обстрілом, інший – чекати додому чоловіка. Ще один – косити від мобілізації і страшно боятися загинути.
Син моєї перукарки – призовного віку. Вони виїхали з країни на початку воєнних дій. Якби йшлося про мою дитину, я зробила б те саме. Це – внутрішній конфлікт: як можна вибрати між любов’ю до своєї країни і любов’ю до своєї дитини? Я завжди виберу любов до дитини.
Історично війна – частина повсякденного досвіду українців. Ми вічно були поділені між імперіями.
Як нас змінило те, що тривалий час були колонією Росії?
– Індійський дослідник Гомі Бгабга на прикладі своєї країни писав: колонізатори максимально моделюють поневолене суспільство під себе. Намагаються створити підпорядковану міні-копію себе. Тільки примітивнішу, з іншим рівнем достатку. Інакшість ускладнює управління колонією. Так само як європейські колонізатори в Австралії забирали дітей з родин аборигенів і виховували їх у спеціальних школах. Із часом поневолений стає настільки схожий на поневолювача, що це лякає. Ми значною мірою втратили свою культурну ідентичність. Ментально стали закритіші й боязкіші.
Об авторе
