Розмір має значення. Плюси та мінуси життя в Києві

Фото:igotoworld.com

Я вперше в житті потрапила у Воловець – селище міського типу на Закарпатті з населенням біля 7 тисяч людей. І саме тут, стоячи посеред «центральної» вулиці, мені стало душно і тісно. Тісно від розміру містечка, тісно від усвідомлення того, що тут нічого немає. Нічого, крім наливайок і величезної кількості супутникових антен, які покрили будинки, наче омела дерева.

Телевізор і посиденьки в генделях – невже це єдині розваги в цьому містечку? Не може бути! Як тут люди проводять своє дозвілля? Чим цікавляться? Це момент чіткого усвідомлення того, що я – людина, яка народилась і все життя прожила в Києві, не можу зрозуміти, чим і як живуть люди з малих міст: тих, що живуть в цих містах, і тих, які переїздять у Київ.

Народитися в Києві – це багато бонусів і багато мінусів. Бонуси? Нам абсолютно не знайоме почуття туги за домом. Мені важко уявити, як це – коли ти потрапляєш в поки що чуже середовище, залишаєшся сам і покладаєшся виключно на себе, бо батьки і близькі люди залишились за багато кілометрів від тебе. Мова не про тривалі подорожі, а саме про вибір – жити в місті, яке в рази більше за твоє рідне. Коли ти просто мусиш будувати кар’єру і боїшся втратити роботу – бо треба платити за орендоване житло. Коли ти вимушений жити в чужій квартирі, де ти ніколи не почуватимеш себе затишно, або навіть мусиш ділити житло з іншими людьми, яких ти, можливо, і не знав раніше.

А ще, тобі доступне все, чого нема в інших містах. Доступне з дитинства. Доступне – як щось належне. Простягни руку – і бери що хочеш. Купа музеїв, театрів, книжкових крамниць, концертів, атмосферних закладів, подій і лекцій на всі смаки, цікавих і непересічних людей. Ти обираєш, чим себе зайняти між сотнями можливостей, а не між сотні каналів по телевізору.

Повертаючись з відпочинку додому, в купе розговорилась з хлопцем років 22-24, який кілька років тому переїхав у Київ з Мукачева. На моє питання, чи важко було адаптуватись, сказав, що так, але не хоче повертатись, бо в його місті майже нічого не відбувається, і там «нема що робити, тому краще перетерпіти в Києві ще якийсь час і знайти хорошу роботу, ніж повернутись». Потім не без гордості зазначив, що багато його знайомих, які переїхали в Київ, згодом повернулись додому. Чому не без гордості? Бо вважає, що вони «не змогли», а він не покинув своєї мрії.

Мінуси життя в Києві? Їх теж багато. І один з них – це розмір міста. Ти можеш їхати на роботу півтори години. Тобто, 3 години з 24-х щодня можеш витрачати тільки на дорогу. Ти як на героїв дивишся на людей, які пересуваються містом на велосипеді – бо тільки доїхати з дому до центру може потягти кілометрів на 10-15. Кияни інакше відчувають відстань. Я бачила це багато разів – те, що для мене «та тут трохи пройтись – це близько», для людей з менших міст викликає спротив – «Це дуже далеко! Давай на чомусь під’їдемо!» Маленьке місто робить тебе більш мобільним і економить час.

Одна з найдивовижніших рис киян – це захоплення іншими містами і невміння культивувати Київ як певний бренд.  «До Львова – 200 метрів», «Львівська майстерня шоколаду», «Львівські пляцки», «Фестиваль сиру й вина у Львові!», «У Львів на каву!», «Наливки зі Львова». Я у Львові? Ні. Я в центрі Києва. Не те, щоб я не любила Львів, просто мене сильно засмучує той факт, що на противагу купі «пляцків» у нас є тільки «Київський торт» і перепічка. Але це окрема велика тема і окремий великий мінус Києва.

Згадалось з дитинства – як це невимовно страшно зробити один крок між платформою і вагоном метро. Бо ця дірка, коли тобі всього кілька років, здається страшною прірвою. І це неможливо пояснити людині, яка росла в місті, де нема метро. Напевно, це той самий страх, коли ти перебираєшся жити у велике місто. Страх з часом минає, але ти його чудово пам’ятаєш.

Мені часто хочеться побачити Київ очами людини, яка народилася не тут. Це можливість звернути увагу на речі, які давно стали буденними і  подивитись на них зовсім з іншого боку. Хочеться побачити інший Київ – не рідний і привітний, а новий, поки що невідомий, який тільки трішки відкривається, як айсберг. А ще хочеться, щоб коли приїздиш у зовсім маленьке містечко чи селище, тебе не розривало від почуття жалю до місцевих, які мають суттєво обмежені можливості для розвитку виключно тому, що народились задалеко від великих міст.

Источник