“Дружинам військових треба пам’ятники ставити” — комбриг 92-ї бригади
Вівторок, 12 січня 2016
18:06
“Дружинам військових треба пам’ятники ставити” — комбриг 92-ї бригади
фото: Ельдар Сарахман
Командир 92-ї окремої механізованої бригади Віктор Ніколюк, відомий за позивним “Вітер”, розповідає про настрої військових на позиціях, про свій перший бій та важливість підтримки з боку рідних.
– Я тільки про своїх можу сказати. Спочатку настрій був гнітючий, – каже “Вітер”. – Особливо після загибелі першої тактичної групи. Потім перші обстріли, бої, успіхи. І коли ти бачиш, що там такі ж живі люди. Бачиш, що там все так само. Така ж кров, така ж армія, загиблі. І своїх кидають. Тоді настрій почав змінюватися. Потім часто навіть доводилося стримувати. Цей адреналін, який йде навіть від маленьких перемог, для звичайного солдата – результат. Настільки ти до нього звикаєш, що важко зупинитися.
Віктор Ніколюк каже, що його перший бій був схожий на комп’ютерну гру.
– Він тривав чотири години, – згадує комбриг із посмішкою. – Коли ми вийшли, то вперше побачили сепаратистів. Нас обстрілювали мінометами. Потім треба було пройти близько 700 м, це все йшло під обстрілом. Було схоже на Counter Strike. Тому що я поки біг, з БТРа постріляв. Потім дивлюся – стоїть АГС (станковий автоматичний гранатомет — Gazeta.ua). Я з нього постріляв. І далі так добіг до передньої позиції. А там вже всім, що було. Гранатомет та інше. Це такий адреналін. Не жага вбивства, а бажання йти вперед. Перемагати. А далі бій закінчується, оглядаємо, хто де. Треба всіх збирати, організовувати спостереження знову.
Читайте також: Дяденька, не стреляйте, я русский: полковник ЗСУ розповів подробиці затримання ГРУшників
За словами комбрига, у нього навіть не було думок все кинути та залишити війну.
– Це відповідальність, люди в тебе вірять, – ділиться Ніколюк. – І ти командир. Ніколи розкисати. Тому що тут стільки проблем. От, припустимо, ГРАДом накрили. Всіх зібрали: усі живі? Слава Богу. Треба думати далі місце, куди перемістити командний пункт. Вже тобі не до того: кинути-не кинути, його треба переміщати, поповнювати боєприпаси чим швидше – тим краще. Треба доставити цю колону. Щоб вона дійшла, щоб її ніхто не знищив. Ніякі
диверсанти не накрили вогнем. Вся ця круговерть вже триває більше року. І до неї звикаєш. Навіть те, що спали найчастіше по дві години на добу по кілька місяців, входить у звичку. У нас було часто, що вдень нічого не відбувається, а з десятої вечора до шостої ранку обстріли-обстріли-обстріли. Робота артилерії. Ти звикаєш до цього переміщення. Доходило до того, що вдень ходиш як зомбі, а ввечері такий бадьорий.
Віктору Ніколюку допомагає морально відпочивати від війни спілкування з людьми, які з ним поруч на фронті. Розповідає, що навіть від простого чаювання стає легше.
– Буває, коли хочеться тиші, – каже командир. – Але мені допомагає спілкування з тими людьми, з якими воюєш. Вони приходять, розповідають свої проблеми, історії. У чомусь це і є відпочинок. Ти посидів з людьми і просто поговорив. Дізнався, хто ким був на “гражданке”. Тому що люди різні: від простого тракториста до професора або мільйонера. У нас всі були. Прокурори навіть. Різні особистості. І ось у всьому цьому симбіозі відпочиваєш. Звикаєш до такого. Посидіти поговорити з цими людьми, попити чаю, пообідати – це ось вже відпочинок. Релакс отримав – треба працювати далі. І, звичайно, спілкування з родиною. Тут цінності інші. Починаєш розуміти по-іншому, що таке сім’я.
Читайте також: “Бояться, відмовляються йти в атаку” – комбриг Віктор Ніколюк про російську армію
Комбриг разом з дружиною Тетяною виховує двох доньок. За його словами, на війні цінності зовсім інші.
– Починаєш розуміти по-іншому, що таке сім’я, – каже він. – Це ті люди, які від тебе ніколи не відмовляться, ким би ти не був. Це дітвора, дружина. Я вважаю, всім дружинам військових треба пам’ятники ставити. У мене був випадок, коли дружина до мене приїхала. Вночі спимо, і в сусідню кімнату “Град” прилетів. Пронесло. У неї ні переляку, нічого. Але тим не менше це ж ще треба вдома сидіти, отримувати негатив, який йде з двох сторін. Інформаційна війна все одно триває.
Повне інтерв’ю читайте в новому номері журналу “Країна” від 14 січня.
Похожие записи
Об авторе
