“Коли води не було, плював до фарб” – 10 років тому у Львові відкрили пам’ятник Никифору
Пʼятниця, 13 травня 2016
13:39
“Коли води не було, плював до фарб” – 10 років тому у Львові відкрили пам’ятник Никифору10
13 травня 2006-го року у Львові відкрили пам’ятник лемківському художнику Никифорові Дровняку. Бронзову скульптуру поставили у туристичному місці – біля Домініканського собору.
Никифор Дровняк народився поруч із містечком Криниця – зараз південно-східна Польща. Криниця лежить у прикарпатських горах Бескидах. Поруч — кордон зі Словаччиною, за сто кілометрів — Краків. Криницю оточують лемківські села. Тут по річці Побрат простягається західна межа розселення лемків. У першій половині XX століття була вишуканим курортом з лікувальними джерелами. У містечку відпочивала політична еліта та творча інтелігенція країни.
У прилеглому до Криниці селі 21 травня 1895-го прибула дівчина-жебрачка Явдоха Дровняк народила сина. Чоловіка не мала. Селяни прозвали її Одоха Одоска.
“Казали, ходила з малим сином по Криниці і шукала будь-якої роботи. Інколи знаходила її у санаторіях без каналізації – носила воду у відрах, розтоплювала печі, де цю воду гріли для ван. Вона, як і її син, не вміла виразно говорити”, – каже Збіґнєв Воланін, знавець творчості Никифора з Окружного музею у Новому Сончі.
Під час хрещення хлопчик отримав дивне для тих країв ім’я Єпіфаній. Священник так охрестив його для сміху, як байстрюка. Усі ж називали хлопця по-своєму – Никифор.
Мати швидко залишила його сиротою. Він жив у господарів, які йому дозволили поставити у коморі скриню. На ній і спав. Ходив по людях – хтось погодує, хтось дасть копійку. За це Никифор розраховувався малюнками.
“Мої батьки його дуже сердечно приймали – нагодують, одежину якусь дадуть, – згадує переселенка, лемкиня Ганна Підлісна. Народилася у селі Злоцьке біля Криниці. У Києві живе понад 20 років. – З нами мешкала мамина сестра. Була на шість років за мене старша. То Никифор був ніби трохи у неї закоханий. Пригощав цукерками. Пам’ятаю, якось приніс цілий кульок з “горошком”. Дуже прихильний був до людей, які до нього добре ставилися. У війну десь зник. Відтоді його не бачила. Запам’ятала його завжди блідим, худим, невисокого зросту. На голові носив бриль. Одежу мав бідненьку. Погано говорив, бо язик мав прирослий до піднебіння. Тато його добре розумів, але мусив уважно прислухатися”.
Никифор був неписьменним. Хоча два чи три роки ходив до школи при церкві. Там бачив ікони. Сам почав малювати – бескидські пейзажі, іконостаси, святих. За іншим заняттям його ніколи не бачили.
“Паперу не купував, використовував якусь макулатуру — зворотні сторони плакатів, шкільні зошити, упакування, коробки від цигарок, – розповідає Збіґнєв Воланін. – З собою носив пляшечку з водою, щоб розводити акварелі. Коли води не було, просто плював до них. Никифор був фантастичним колористом. Робив такі комбінації кольорів, що професори з академій мистецтв вважали художника володарем абсолютної малярської інтуїції. Потім з’явилася теорія: малюнки Никифора мають таку чудову колористику, бо він просто плює до фарб”.
Малюнки підписував “Сувенір з Криниці”. Сидів з ними на кам’яному виступі край дороги, де постійно проходили до бюветів з мінеральною водою відпочивальники.
“Туристи розглядали малюнки, але не багато купували, – продовжує Воланін. – Навіть якщо купували, то це більше нагадувало милостиню. Картини потів вдома викидали. На них Никифор виписував дуже високі ціни. Хоча віддавав їх за кілька гроші. Ніхто не знав, що ціни на його роботи колись так виростуть”.
1959-го, з великої персональної виставки у Парижі, починається міжнародна популярність художника. Виставку організувало подружжя мистецьких критиків з Кракова Елля та Анджей Банахи. Жодної підтримки держава не надала.
“Тільки ставила палки в колеса, – згадував у книжці “Никифор”, що з’явилася 1983-го, Анджей Банах. – Я займав високу посаду, підписував “за воєводу”, приїздив до Криниці з інспекціями. Знав голову міської ради, директора санаторію, головного лікаря. Міг вирішити для Никифора все. Насправді, не зміг для нього нічого зробити. Навіть за допомогою чиновників, моїх колег. Мої прохання наражалися на смішки: захищаю жебрака, стою поруч з ним. Я втрачав авторитет. Допомогти Никифору могло тільки визнання. Але він не був митцем ані народним, ані аматором, не був членом спілки художників, не належав до товариства глухонімих. Ходив до церкви, а не до костелу. Навіть його польськість викликала підозру. Тому мою першу книжку про Никифора п’ять разів відмовлялися видавати. (…) Якось хотіли запросити Никифора на обід до ресторану “Криницький”. Він не хотів увійти, бо знав, що його звідти викинуть, навіть у нашому товаристві”.
1968-го Никифора госпіталізували з тяжкою формою туберкульозу. За ним доглядав опікун, художник Мар’ян Влосинський. У жовтні цього року Никифор помирає. Прощатися з ним приходять сотні земляків. Зараз у центрі Криниці проходить вулиця Никифора Криницького. А у приміщення дерев’яної вілли діє його музей.
Никифор створив близько 40 тис. малюнків. Рекордна ціна за його роботу становить 9 тис. злотих – 58,7 тис. грн. Її продали з аукціону у Варшаві. Лемки ставлять художника поруч з іншим представником свого етносу – американським авангардистом Енді Ворголом.
Об авторе
