“Коли людина живе у страху, в ній може зачаїтися злий демон” – Дмитро Дроздовський
Четвер, 12 травня 2016
13:28
“Коли людина живе у страху, в ній може зачаїтися злий демон” – Дмитро Дроздовський
У 18 років молодий літератор Дмитро Дроздовський почав працювати в журналі “Всесвіт”. У 25-ть очолив його. Зараз складно уявити журнал без пана Дмитра, як і сучасну українську літературу без його відгуків і критики.
– Коли життя дає такий шанс, як журнал “Всесвіт”, це неймовірно. Дуже хвилювався, – пригадує він. – Ти працюєш із людьми з величезним досвідом, з дивовижним відчуттям мови, з людьми високої культури. Це вже, на жаль, покійні Олександр Терех, який перекладав “Улісса” Джойса (минулого року роман українською видало “Видавництво Жупанського”, – Gazeta.ua). Письменник і перекладач Іван Білик. Була команда людей, відданих “Всесвіту” все життя.
Я – людина командна. Завжди прагну долучитися до команди або сформувати свою. Важливо, коли є люди, які розуміють, знають, де підтримати, як підстрахувати. Всього не встигнеш. А коли не встигаєш, починається халтура. Працювати з відповідальними людьми, які розуміють з півслова, – багато чого вартує.
Автор: Сергій Старостенко
Дмитро Дроздовський 29 років, літературознавець, критик, редактор, перекладач Народився 18 лютого 1987 року в Одесі. Батько – історик, мати – економіст, працювала в поліграфічній індустрії. Братів і сестер немає. Дід – доктор філологічних наук, професор Володимир Дроздовський. Бабуся Алла — науковець-хімік, працювала на кафедрі органічної хімії Одеського університету ім. І. Мечникова. “По лінії батька мій рід польський. У 1939-му, коли в Польщі почалися націонал-соціалістичні віяння, довелося обирати між коричневою і червоною чумою. Віддали перевагу останній. Рідні переїхали спочатку до Кам’янця, а потім до Одеси. Там університет мав сильні біологічну й хімічну наукові школи”. У 2008 року закінчив Києво-Могилянську академію. Фах – філолог. “Завжди мріяв про Могилянку, бо там формують людей майбутнього. Довго вагався: обрати філологію чи медицину. Не жалкую. Література лікує”. У 2005 році почав працювати у журналі “Всесвіт” на посаді редактора відділу критики і публіцистики. З 2012-го – головний редактор. “Це журнал, який я знаю з дитинства. Він завжди був вікном у світ іноземної літератури. Друкувалися контраверсійні, неприпустимі речі як для радянського часу. Була дуже висока культура перекладів”. Є докторантом і науковим співробітником відділу світової літератури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ. Неодружений.
Зазвичай творчим людям приємніше працювати на самоті, а не в команді.
– Життя має свої винятки. Але намагаюся дотримуватися жорстких правил. Я workоголік.
Є автори, які на самоті видають на-гора геніальні речі. І це нормально. Тоді чекаю скільки треба. Інші потребують жорсткої системи термінів. Так для них навіть легше працювати.
Рік тому “Всесвіт” святкував ювілей. Що для вас ця дата?
– 15 січня 2015 року журнал відзначив дев’яносторіччя. Ювілеї і дні народження – сумні. Розумієш, що життя конечне, і ти наближаєшся до межі. Але один китайський письменник мені сказав, що все одно треба радіти життю. Бо в такі дні в уяві і пам’яті можеш зустрітися з людьми, яких уже немає.
Якось у редакцію прийшов полковник КДБ, якого приставили до “Всесвіту” в радянські часи. Це трагедія, коли людина живе у своєму жахливому минулому. Вже немає кому служити. Йому хотілося посидіти, поспілкуватися з Олегом Івановичем Микитенком, Олександром Івановичем Терехом. Кат теж жертва. Божевільна потреба приходити на місце злочину. Що значили його приходи? Каяття чи шизофренію? Я не знаю. Як каже Світлана Алексієвич (білоруська письменниця, лауреат Нобелівської премії 2015 року. – Gazeta.ua), кожному треба дати слово.
Автор: Сергій Старостенко
Попри цензуру в радянський час видавали багато якісних перекладів. Та й наклади українських авторів були більшими.
– В радянській дійсності є багато прихованих площин. Та культура травматизувала й обмежувала свободу, але ж і митці з’являлися, які розуміли, що “щось у данському королівстві іде не так”. Сформувалася школа високої видавничої культури. Видавали мотлох, який ніхто не читатиме, але й видавали дивовижні речі.
У радянські часи були люди, які боролися. І з цієї боротьби народжувалося щось величне. Є мистецтво, яке твориться на самоті. Є таке, що твориться в комфорті. Є таке, що народжується в холоді й голоді. І таке, що твориться всупереч часу, коли митця забороняють. З опору й болю може бути створене щось дуже цікаве – те, що понад часом.
На рівні ідеології комуністична доба – це доба, яка призвела до Чорнобиля. Пригадую розмову з британським поетом Маріо Петруччі, який приїздив до Києва. Написав книжку віршів про Чорнобиль “Важка вода”. За ним ВВС зняв фільм. Він вивів формулу, яка тоді здалася мені дуже парадоксальною. Фільм починається з кадрів із Лєніном. Петруччі говорить: катастрофа пов’язана з комуністичною ідеологією, в якій дотримання стандартів було неважливим. Чорнобиль запустив Лєнін, страшна антилюдяна у своїй суті ідеологія.
Автор: Сергій Старостенко
Чи була б українська література кращою, якби не цензура радянських часів?
– У кожної країни своя історія і свій шлях. Невідомо, чи було б краще чи ні. Справа не в режимі, а в тому, чи є в суспільстві критична маса адекватних людей або таких, які можуть породити Сталіна, Гітлера, Путіна…
Література в радянський час не взяла на себе місію говорити правду. Письменник мусить це робити, бо брешуть політики, та й люди за своєю природою схильні до цього.
Ви завжди говорите правду?
– У житті доводиться казати неправду. Є різні її пороги. Інколи не можеш сказати правди, бо більшість не готова її сприйняти. Мусить пройти час, аби почули. Десь краще промовчати, десь відійти, не вступати в полеміку. Інколи за правдою стоїть життя іншої людини. Інколи мусиш щось приховати від загалу, бо за цим стоїть правда іншої людини.
Людина – це космічна піщинка. Але люди є різні. Вважають себе центром всесвіту, борються, воюють. Рівень агресії перевищує всі припустимі межі. А з точки зору всесвіту, це таке безглуздя.
Я пам’ятаю, що було в лютому 2014 року. У мене день народження 18-го. Ніколи б не хотів, щоб це повторилося. Але політики хоча б раз на тиждень мають повертатися в пам’яті до тих подій.
Найбільше боюся нерозуміння від людини, яка дала тобі багато і якій ти теж, напевно, щось дав. Коли вона не здатна до відвертого діалогу. Для мене важлива відвертість – максимальна в суспільному колі. І абсолютна – з найближчими людьми, які поруч. Без довіри життя нічого не варте.
Дуже люблю людей, які люблять життя. Відкритих, які вміють сміятися передовсім над собою. Це талант.
Ви віруюча людина?
– Не можу існувати в категоріях догматів віри. Я агностик. Хочу сподіватися, що в житті є вищий сенс. Можемо називати його Ісусом, Богом-Отцем, Аллахом, Крішною. Життя мені дає підказки і відчуття того, що цей замисел є, і, напевно, є якась інша реальність. Реальність, якої людині не пізнати.
Чого боятися смерті? Як казали античні люди, коли ми є, смерті немає, а коли є смерть, немає нас. Але намагаюся пам’ятати про неї. Жити з думкою, що все конечне. І заради чого ці палаци, мільярди? На той світ нічого не візьмеш. Важливо, з чим помираєш і як прожив. Жив для інших чи переймався дрібними справами.
Страх сковує. Я за розширення меж пізнання, свідомості, свободи. Прагну плекати в собі адекватність стосовно життя. Щоб світло і любов перемагали зло, а воскресіння – смерть.
Коли людина живе у страху, в ній може зачаїтися злий демон. Коли такі люди стають керівниками, проектують свої комплекси і пригнічення у дуже викривлений спосіб. Такі люди агресивні й небезпечні.
Людина має дбати про себе. Це в Радянському Союзі вчили: “думай о Родінє”, а потім про себе. Коли любиш себе, знаєш, що таке любити друзів. Як бути відданим, любити свою землю, культуру.
Чим для вас є такі свята, як Великдень?
– Свята – це дні, коли можеш подумати про те, що в будні не вдається. Бо ти в біганині, в роботі, в проектах. Свята, особливо такі, як Великдень, дають можливість піднятися над суєтою.
Можу відвідати різні церкви. Не ставлю межі між людьми різних віросповідань і конфесій. Для мене не чужа культура моїх друзів – турків і азербайджанців. Не розрізняю православних і католиків, бо всі — християни. Не люблю хіба московське православіє і російську православну церкву з її золотоубранством. Бо там найважливіше, щоб люди приносили гроші, які потім ідуть на війну. На війну з моєю країною.
Для мене найважливіші порозуміння і любов. Любов передбачає і кохання. Але вона більша за кохання. Григір Тютюнник присвятив новелу “Три зозулі з поклоном” любові всевишній. Хочу присвятити життя такій любові, яка передбачає порозуміння.
Ви часто закохуєтеся?
– Так. І через це страждаю. Я – людина відкрита. Це плюс і мінус. Розумієш, що від початку треба було тікати від людини, а ідеш до неї із відкритим забралом і відкритим серцем.
Життя б’є, робить сильнішим, створює захисний панцир.
Підтримувати вогник кохання непросто. Це також робота. Варто навчитися вибудувати систему цінностей із людиною, з якою добре. І якщо обом комфортно, то штамп у паспорті не має великого значення.
У моїй системі координат усі рівні – і чоловіки, і жінки. І одні, й інші можуть зробити підлість, а можуть бути прекрасні. Категорично проти патріархального погляду на жінку, мовляв, вона прекрасна – додаток до чоловіка… екзотичний суб’єкт, який треба помістити в золоту клітку, на кухню чи в церкву. Це для мене неприйнятне.
Усі люди рівні. І рівніших немає.
Автор: Сергій Старостенко
Знаю, що ви багато подорожуєте.
– Облетів земну кульку по екватору разів вісім. Хотів встановити, наскільки люди відмінні в Перу, Омані, Великобританії. Але побачив, що спільного – значно більше. Релігії мали б не розділяти, а об’єднувати.
Якось летів у Перу через Амстердам. Там сказали, що мій літак уже рушив, і дали квиток через Мексику. Мовляв, транзитна віза не потрібна. У Мехіко прямо біля виходу з літака мене затримали як нелегального мігранта. Повели в камеру через жахливий аеропорт, розмальований драконами. Там сиділи двометрові пуерториканці. Один спитав, як я там опинився, через наркотики чи зброю. А потім – звідки я. “О, – каже, – Україну поважаю”. Почав розповідати про клятий капіталістичний захід. А от Мексика і Україна – соціалісти і друзі! Це було дивно і химерно.
Чого вам не вистачає у житті?
– Хочеться більше бути з людьми, з якими цікаво. Говорити, бо в дискусіях із фахівцями народжуються ідеї. А людина живе ідеями. Їй потрібні цінності. Це коли кількість переходить у якість. Момент народження чогось надзвичайно цікавого – це те, чим я хочу жити і заради чого працювати.
Похожие записи
Об авторе
