Кадебіст розшукав Мішу і сказав: “Зникни з країни. Бо інакше рідні й тіла твого не знайдуть”

Середа, 11 травня 2016
13:07

Журнал “Країна”

Люди та речі

Кадебіст розшукав Мішу і сказав: “Зникни з країни. Бо інакше рідні й тіла твого не знайдуть”

 
Коментувати
Роздрукувати

Сина Ніни Жизневської застрелили на вулиці Грушевського в Києві

Коли Міші виповнився рік, пішла до магазину. Його залишила вдома з сестрами – рідною Наташею та звідною Надею. Наказала дівчатам, щоб дивилися за ним. Але вони не послухали. Повернулася за півгодини, дівчат удома не було. Зайти до хати не могла, бо залишила ключі всередині. Зазирнула у вікно, а Міша стоїть на ліжечку і плаче. Почала стукати і кричати: “Синочку, не плач. Я тут”. Він побачив мене і став ридати ще дужче. Переживала, що спробує вилізти з ліжечка й упаде на підлогу. Не знала, куди дівчата поділися і коли повернуться. Вирішила ламати двері. Тільки пішла в повітку по сокиру, як почула скрип воріт – то вони повернулися. Вирвала у Наді з рук ключі й побігла відмикати двері. Кинулася до Міші. Він міцно обійняв мене за шию і довго не відпускав.

Дітям часто купувала кукурудзяні палички. Велика коробка коштувала 28 копійок. Якось послала Надю в магазин. Сказала, щоб на здачу взяла паличок. Вистачило на одну коробку. Всі втрьох сіли на дивані їсти ті палички. Дівчата старші, їли швидше. Доки Міша візьме одну, вони вже 10 до рота вкинули. Він ухопив коробку і висипав палички на диван. А потім зняв колготки і сів на них голим задом. Дівчата брати ті палички гидували, а він з’їв усі до останньої. Їхній батько, Михайло Петрович, як побачив це, сказав: “Я теж мав двох сестер і робив таке в дитинстві. Але замість паличок сідав на картоплю”.

Чоловік стоїть на колінах перед пам’ятником загиблим за Україну білорусам на вулиці Білоруській, 22, у Києві. Його відкрили 28 березня. Гроші на нього збирали друзі й родичі загиблих

Як синові виповнилося 2 роки, ставила перед дітьми два тазики. В одному Наташа мила посуд, а Міша в другому його полоскав. Хвалила їх, а потім сама все перемивала. Пізніше Міша прав одяг, готував їжу. ­Варив варення, закручував огірки й помідори.

Жили в Гомелі, однак синове дитинство минуло в селі Стяг Праці. Їхала туди електричкою, а чоловік – велосипедом. Дітей брав із собою. Мішу садив на кермо, а Наташу віз ззаду на багажнику. До села було 10 кілометрів. Наташа любила роздивлятися на всі боки, а Міша одразу засинав. За годину встигав виспатися. У селі брав сапу і йшов на город. Мені казав: “Мамо, покажи, які рослини виполювати”. Якось позрізував сапою всю моркву. Коли зрозумів, що зробив не те, повтикав її назад у землю. За кілька годин вся морква на городі зав’яла. Він виправдовувався: “Це кріт її поскушував”.

Коли Міша був малий, ходити до церкви забороняли. Але ми бували там на Різдво й Великдень. Син казав, що в церкві йому подобається. У 10 років почав регулярно бувати на службі. Допомагав отцю Володимиру. Він казав: “Із Мішею дуже легко. Тільки подивлюся, і він уже знає, що треба подати й куди поставити”. В отця Володимира є донька Маша. Ми мріяли, що вона вийде заміж за Мішу. Отець казав: “Відправлю Мішу в семінарію. Як закінчить, заберу у свій храм. Тоді й одружаться. І будуть жити в мирі та злагоді”. Коли Міша змушений був утекти з Білорусі й сховатися в Україні, Маші ми нічого не сказали – боялися, що проговориться.

Маша дуже побивалася, та врешті вийшла заміж за іншого. Коли дізналася, що Міша живий, уже встигла народити дитину. Прийшла до мене. Довго плакала. Казала: “Я вашого Мішу досі люблю. Готова кинути чоловіка і їхати до нього”. Відмовила її.

Міша добре вчився і робив усе, про що просили. Захоплювався мотоциклами. Років у 15 разом із другом вирішив купити ІЖ. Гроші збирав довго, але їх не вистачило. Продав свою гирю. На мотоциклі любив кататися селом. І нас із чоловіком по черзі возив.

Сім років відвідував заняття з карате. Щороку влітку їздив до спортивного табору на берег Сожа (друга за величиною і повноводністю ліва притока Дніпра. – Країна). Коли збирався, просив покласти ложку з виделкою й “сирітську кружку” – майже на літр води. У таборі рибалив і сушив таранку, бо її дуже любила сестра. Щоразу привозив Наташі 10–15 рибинок.

16-річним син став членом опозиційного ­гуртка. Серед хлопців знайшовся провокатор. Поставив у комп’ютер прослушку. Запис засідання попав до спецслужб. Наступного дня знайомий КДБіст розшукав Мішу і сказав: “Зникни з країни. Бо інакше рідні й тіла твого не знайдуть”. Син підійшов до мене: “Мамо, що робити?” Порадила сховатися в Україні. Таємно вивезти допомогли знайомі – 11 вересня 2005 року. Виклала кругленьку суму. Але зробили все чітко – ­ніхто не знав, що син перетнув кордон. Усім казали: “Міша зник, не можемо його знайти”. Написала заяву в міліцію.

Ніна ЖИЗНЕВСЬКА, 59 років, пенсіонерка. Народилася в селі Стяг Праці неподалік Гомеля, Білорусь. Мати – вчитель, батько – робітник. У проф­техучилищі отримала фах маляра-штукатура. Все життя працювала за спеціальністю. Після виходу на пенсію підробляла двірником. 35 років живе у шлюбі із Михайлом Петровичем, якому зараз 64. Виховали двох спільних дітей – сина Михайла та доньку 30-річну Наталію. Вона навчається на біолога й еколога в Гомельському університеті імені Франциска Скорини. Також виростили двох дітей чоловіка від першого шлюбу: 44-річного Володимира й Надію, 38 років. Михайла народила у Гомелі 26 січня 1988 року. У школі навчався у військовому класі. Займався карате, ходив до православної церкви. Планував відслужити в армії, вступити до семінарії. 11 вересня 2005 року втік в Україну через політичні переслідування. Батьки знали його місце знаходження, але нікому не розповідали. Ніна Василівна написала в міліцію заяву про зникнення сина й звернулася на телепередачу ”Ищу тебя”. В Україні жив у Донецьку, Кривому Розі та Дніпропетровську. Останні роки винаймав помешкання в Білій Церкві на Київщині. Працював зварювальником і монтажником вікон. 2012 року прийшов у відділення міліції в Україні. Показав документи й повідомив, що він – живий. У Революції гідності брав участь із перших днів. Входив до Самооборони Майдану. Загинув 22 січня 2014 року близько дев’ятої ранку від пострілу в серце неподалік стадіону ”Динамо” на вулиці Грушевського. Панахида відбулася у Михайлівському соборі столиці. На неї прийшли близько 10 тисяч людей. Поховали 28 січня на цвинтарі у селищі Стяг Праці в Гомельському районі Білорусі. На похороні були 50 осіб. ”По смерті сина ми стали ізгоями в Білорусі, – каже Ніна Василівна. – У Гомелі не можу спокійно вийти на вулицю. Перехожі обзивають і жбурляють каміння у мене. Позаторік доньку відрахували з університету. Викладачка, колишня комсомолка, сказала Наташі: ”Твій брат – бандит і нацист. Він за гроші стояв на Майдані”. Після втручання журналістів доньку поновили, а та викладачка пішла на пенсію. Зараз Наташа заочно навчається на четвертому курсі, працює на м’ясокомбінаті. Заступник директора і бригадир всю зміну настроїли проти неї. Її й за коси тягали, і по щоках били. Недавно в дочки закінчився контракт, продовжувати його не стали. Сказали: ”Із сестрою вбивці не будемо підписувати контракт”. Залишитися на роботі допомогли журналісти”. Президент Петро Порошенко обіцяв у листопаді 2014 року посмертно нагородити Михайла Жизневського орденом Героя України. Досі цього не зробив. ”Звання героя допомогло би змінити ставлення білорусів до Міші. А так вони вважають його зрадником і вбивцею. Раз на могильній плиті написали слово ”Предатель”, – каже Ніна Василівна. Михайло Жизневський захоплювався історією, міфологією та військовою справою. Його улюб­леною піснею була ”Гей, пливе кача по Тисині”. На фото: Батьки білоруса Михайла Жизневського Ніна Василівна й Михайло Петрович приїхали до Києва наприкінці березня. Планували зустрітися із президентом Петром Порошенком, аби обговорити питання про присвоєння синові звання Героя України. Зустріч не відбулася

На вулиці випадково зустріла знайомого голову райради. Він добре знав Мішу. Коли син мав рік, у нього стався геморагічний васкуліт – в організмі лопалися судини. Потрібні були два види ліків. Одні знайшла, а других у жодній аптеці не було. Микола Андрійович допоміг. Відтоді вважав Мішу похресником. Коли дізнався про його зникнення, одразу поїхав до міліції. Сказав: “Подавайте його фотографію в Інтерпол і шукайте. Міша – мій син”. У відділку здивувалися: “Відколи це він став вашим сином?” Микола Андрійович відповів: “Незаконно народжений”. Більше питань не ставили. Одразу ж виклали Мішині фотографії в Інтерпол. Сина це налякало. При зустрічі заспокоїла його: “Не переживай. Але будь обережний”.

Із сином зустрічалися в лісі за митницею. Якось із чоловіком збирали гриби. Довго йшли між селами Кравцовка і Дикаловка Гомельського району. Почали роззиратися і зрозуміли, що зеленкою потрапили на територію України. Запам’ятали цей хід. Ми добиралися туди пішки, а Міша під’їжджав попутками. На такі зустрічі брали гроші й горілку. Від грошей син завжди відмовлявся, а 50 грамів випити міг. Зараз того ходу вже немає. Як в Україні почалася війна, кордон повністю закрили.

Міша жив у Донецьку, Кривому Розі, Дніпропетровську, Білій Церкві. Коли з кимось знайомився, називав себе Олексієм. Працював в охороні, був зварювальником, встановлював вікна. Про життя розказував мало. Знали тільки, що багато трудився, без вихідних. У травні 2014 року збирався повернутися в Білорусь. Казав: “Назбирав 17 тисяч доларів. Повернуся і в селі побудуємо хату”. Переживав, чи вистачить. Після смерті сина ці гроші зникли. Коли приїхали забирати його речі з квартири, що винаймав, уже все було складене в пакети. У шухляді лишилися тільки його свідоцтво про народження і копія мого паспорту. Міша казав, що гроші зберігав разом із цими паперами. Хтось забрав їх до нашого приїзду.

Михайло Жизневський стоїть біля новорічної ялинки зі своєю сестрою Наталією. Зараз їй 30 років. Навчається на біолога й еколога в Гомельському університеті імені Франциска Скорини. Також працює на місцевому м’ясокомбінаті

Міша дуже любив згущене молоко, цукерки “Дари Полісся” і “Грильяж”. Завжди ношу їх на могилу. Тамара – дівчина, з якою він жив до своєї смерті, теж приїжджає з цукерками. На Мішиній могилі каже: “Тут мені стає легше. Відчуваю, що Міша поруч. Їхати звідси не хочеться”.

Коли про Мішину смерть дізналася його педіатр Лідія Миколаївна, у неї стався інфаркт. Вона одразу померла. А у його виховательки й першої вчительки почалися проблеми із серцем.

Источник