“Наші бомжі та цигани для населення значно небезпечніші”
Вівторок, 03 травня 2016
11:01
“Наші бомжі та цигани для населення значно небезпечніші”
НА БІЖЕНЦЯ ДЕРЖАВА ВИДІЛЯЄ ДО 28 ГРИВЕНЬ ЩОДНЯ
– НАШЕ МІСТО – ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНЕ, ТОМУ ТУТ МАЛО КОГО ЗДИВУЄШ ІНАКШІСТЮ. Але коли почали з’являтися дуже чорні, то ми трохи боялися. Хто їх знає, за які гріхи з дому втекли, – розповідає колишній таксист 36-річний Павло Болота.
Від залізничного вокзалу в Мукачевому на Закарпатті проводить до вулиці Набережної. Там розташований пункт прийому біженців. Він працює з 2007 року. Зараз у ньому 42 іноземці з 14 країн. Дехто легально звернувся в Україну по прихисток. Є затримані на кордоні нелегали.
– Часто їх підвозив, як таксував, – продовжує Павло. – Був один постійний клієнт – на вихідні викликав, як із дискотеки треба було повертатися. Нарікав, що в притулку строгий режим. О 23:00 двері зачиняють. Казав: “Як жінку собі знайду, якщо лягаю спати, коли й діти?”, – сміється. – А ви чули, що в Ужгороді трьох індусів порізали? Двох – на смерть, один – у реанімації. В медінституті вчилися. Кажуть, по п’янці. Не вірю. Ці іноземці не п’ють, як наші. Мо, в які діла влізли, наркотиками торгували.
Пункт прийому біженців розташований на території колишньої прикордонної застави. Ворота відчиняє охоронець. На бетонному паркані напис англійською “Я люблю Сирію”. Поряд фарбою намальований синьо-жовтий прапор.
Палестинець Хусем Ясім показує на планшеті свій ресторан, який мав у Лівані. В Україну приїхав із дружиною Сафою, тут народилася донька Міла
На подвір’ї бігають 7-річні близнята Глорія та Вікторія із Сербії. Вітер розвіває розпущене темне волосся. Їхня мати – сербська русинка 28-річна Саманта Рац-Стоїлькович обдивляється грядки поряд із дитячим майданчиком. Це висока струнка жінка. Волосся сховала під рожевим капелюхом.
– Мають батьки приїхати. Попросила привезти розсаду болгарського перцю. Він у нас великий, називається “слонове вухо”, – розводить долоні. Говорить українською з акцентом. – Тут на базарі продають дрібний і дуже дорогий.
Саманта приїхала в Україну у грудні торік. До цього жила в сербському селі Руський Крстур. Там осіла найстаріша русинська діаспора у світі. Переселення закарпатських русинів у Сербію почалося у XV столітті. Найбільший наплив припав на XVIII.
– Коли почався Майдан, я підтримала український народ – офіційно, у Facebook, – продовжує Саманта. – У Сербії більшість симпатизує Росії. Мене знайшли налаштовані проросійськи люди. Спочатку були несерйозні погрози. Згодом обіцяли вбити. З дітьми сиділи в закритій хаті, боялися вийти на вулицю. Почали з’являлися статті у пресі, що я – зрадник сербського народу.
У чоловіка на півдні Сербії живуть брат і батьки. Кликали до себе. Поїхали на кілька днів на фестиваль шашликів, то нас і там знайшли.
Шукала захисту в різних органах, але ніхто не допоміг. Відгукнулося тільки українське посольство. Дали гроші, щоб виїхала.
У Саманти дзвонить телефон, вона двічі скидає.
– Мій чоловік Петер – серб. Служив у армії за контрактом. Як тільки у нього закінчився контракт, одразу виїхали.
Маю тут багато знайомих, які обіцяли допомогти. Коли приїхали до Мукачевого, дзвонила їм, писала у Facebook. “Я не маю часу”, “Не можу допомогти”, – почула. Незнайомі люди мене знайшли. Запитували, чи потрібні гроші. Я відмовилася, бо у притулку все є – за комунальні не платимо, їжу отримуємо. Працевлаштували мене й чоловіка. Він працює в селі на складі. Іншої роботи не було, бо не знає української. Мене кликали в офіс, але не змогла піти – через нерви захворіла на псоріаз, – показує руки з ороговілими струпами, є на голові та шиї. – Часто питають, чому поїхала в Україну, а не в Німеччину. Але малим потрібно до школи, а наша мова, русинська, подібна до української. Тому їм не буде важко.
Із Самантою підіймаємося до її кімнати на другому поверсі гуртожитку. На пластикових стільницях у загальному коридорі сушаться дитячі речі. У кімнаті половину місця займають ліжка – двоповерхове дитяче та двоспальне доросле. Збоку стоїть старовинна плетена скриня. Глорія та Вікторія знімають капці, починають гратися гумовими тваринами на килимі. Між собою розмовляють сербською. З полиці Саманта бере книжку власних віршів.
– Її два роки тому опублікувала у Львові, – каже. – Вона двома мовами – українською та русинською.
Я працювала у компанії батька фінансовим менеджером. Його фірма надає ритуальні послуги, квіти закуповує в Луцьку. Часто до нас навідується.
Додому не повернемося, – говорить Саманта. – Зарплати – такі ж, як в Україні. Витрати на їжу, одяг – більші. Тут усе в двічі-тричі дешевше.
40-РІЧНИЙ ХУСЕМ ЯСІМ ІЗ ЛІВАНУ ЖЕСТОМ РУКИ КЛИЧЕ ДО СВОЄЇ КІМНАТИ. Чорне густе волосся зібрав у хвіст, на грудях – великий золотий хрест на масивному ланцюжку.
У кімнаті навпроти ліжка стоїть плазмовий телевізор. Показує ліванський канал. Біля вікна – колиска, в якій спить донька Міла, 1 місяць. Стіни обклеєні шпалерами – ремонт зробили ліванці. Дружина 40-річна Сафа сидить на ліжку. На смуглому безіменному пальці лівої руки виблискує товста каблучка з білого золота. Волосся пофарбоване в русий колір. Слухає, що говорить чоловік. Час од часу усміхається.
– Я етнічний палестинець. Та все життя прожив у Лівані, – Хусем говорить англійською. – Два роки зустрічався з філіппінкою. Вона була християнкою. Почав спілкуватися з її оточенням. Тоді в мене відкрилися очі й настав спокій у душі – іслам змінив на християнство. Знали б ви, які в мене після цього виникли проблеми із сім’єю, оточенням. Переслідували, могли побити.
Сербська русинка Саманта Рац-Стоїлькович сидить у своїй кімнаті в Мукачівському пункті прийому біженців. Із чоловіком та дітьми втекла з Сербії через погрози проросійськи налаштованих людей
Проблем побільшало, коли зустрів Сафу, одружилися. У неї від першого шлюбу троє дітей. Її колишній чоловік нам постійно погрожував. Доньок мусила залишити з ним. Самим довелося поїхати, інакше були б мертві.
До кімнати заходить Алі, брат Сафи. У нього акуратно підстрижені чорні вуса та борода. Мешкає у кімнаті для холостяків на першому поверсі. Сідає за стіл.
– Перед приїздом в Україну не знав, що це за країна, – продовжує Хусем Ясім. – Побачив тут відкритих людей, гуманних, не задирають високо носа.
Переживав тільки, коли дружина народжувала. Вона не знає мови. Якщо їй раптом щось буде потрібно, не зможе пояснити медикам. Хабарів у лікарні не платив. Усіх пригощав солодощами, тістечками, напоями.
На батьківщині Хусем мав перукарню. Через біль у спині припинив стригти. Навчився готувати і став шеф-кухарем.
– Хотів би в Мукачевому відкрити арабський ресторан зі смачними сніданками, закусами-перекусами, – говорить. – Якщо під рукою є м’ясо курки, то можна приготувати страву на будь-який смак. Зараз вивчаю ринок – фінанси, смаки, страви. У Лівані залишилося багато друзів, які готові допомогти коштами. Там живуть мати й молодший брат. Решта – шестеро братів, роз’їхалися по світу: у Німеччину, Данію, Канаду.
Хусем із Сафою спускаються на вулицю, курять. До них підходить палестинець 30-річний Або Аль-Карі, вітаються за руку. Він хрестив Мілу.
АБО АЛЬ-КАРІ ОПИНИВСЯ В МУКАЧЕВОМУ 2010-ГО. Утік із Сектора Гази через воєнні дії. Чотири роки тому одружився з українкою. Вона працює вихователькою в садочку. Винаймають квартиру.
– Мої батьки займаються мармуром, – розповідає Аль-Карі. – Це було вигідно до 2000 року. Потім війна все зруйнувала.
2008-го загинули два двоюрідні брати – діти до 15 років. Приїхав, а там ні будинку, ні тіл – пусте місце. Зрозумів, що так далі жити не можу. Вдома залишилися двоє братів і сестра. Батьки звикли до війни. Кажуть: “Бог життя дав, Бог забрав”.
Або дивиться на годинник.
– Сьогодні ще маю роботу, – говорить. – Удома працював програмістом. Також добре розуміюся на мармурі. Але в Україні його лише на цвинтарях використовують. Займався зварюванням, електрикою, куванням. Сьогодні людям ремонтував комп’ютер. Клієнтів знаходжу через знайомих.
62-РІЧНИЙ ПЕТРО РОСОЛА, ЗАСТУПНИК ДИРЕКТОРА ПУНКТУ ТИМЧАСОВОГО РОЗМІЩЕННЯ БІЖЕНЦІВ, КЛИЧЕ ДО КУХНІ. Заварює мукачівську міцну каву. Корисна для здоров’я, каже.
– За цей час у нас побували понад 1500 чоловік, – розповідає. – Сюди потрапляють ті, хто подав заяву на отримання статусу біженця. Або особи, які потребують додаткового захисту. Поселяються на шість місяців. Якщо за їхнім клопотанням не прийняли рішення, проживають далі.
Тих, хто отримав статус біженця, влаштували на роботу. Діти ходять до школи поряд із притулком, є садочок.
Створили раду біженців. Вона вирішує, які національні продукти закупити, аби всім угодити. Раніше на людину виділяли 8 гривень щодня. Зараз – до 28.
До кожної людини треба мати підхід – різні релігії, світогляди. Часто бувають депресії, сумують за батьківщиною, родичами. Були там кимось – сюди приїхали ніким.
Україна зараз воює, тому для біженців перестала бути привабливою. Ще й ринок праці на Закарпатті складний. Іноді місцеві дивляться насторожено. Бояться, аби сюди не привезли екзотичних хвороб. Усім кажу, що наші бомжі та цигани для населення значно небезпечніші.
“Ніхто з біженців не має на меті тут осісти. Усі хочуть в Європу. Йдуть лісами, через тунелі. Іноді їх автобусами перевозять. Буває – літаками. З біженця-лівійця, який хоче потрапити в Італію, беруть 5–6 тисяч доларів. На маршруті розміщені кримінальні пункти – іноді дітей здають на органи, жінок змушують до проституції”, –
Василь Іванович, 63 роки, колишній прикордонник
Більшість недуг виникають через стрес
У Мукачівському пункті тимчасового розміщення біженців цілодобово працює медпункт. Удень приймають лікарі.
– Найбільше пацієнтів – у Рамадан. Їдять лише вночі, страви – дуже жирні. Починаються розлади кишківника, – каже медсестра Сніжана Біличко, 41 рік. – Дуже реагують на зміну погоди – то високий, то низький тиск. Більшість недуг виникають через стрес. Одній жінці довго не могли вивести фурункули. То під рукою з’явиться, то на нозі. Два місяці нема – знову виникають. Виявилося, через нерви. Розповідала, як лісами втікала, спала на землі, накрита листям. Ще й з’ясувалося, що вагітна. Зараз із чотирма дітьми – в Німеччині.
Детально оглядаємо малих. У родині афганців народилася дитинка з епілептичними нападами. Хвороба передалася спадково, від діда. Ще одна дівчинка має страшні аденоїди. Потрібно вирізати їх. Батьки відмовляються, бо не довіряють нашій медицині.
250 ОСІБ ЗМОЖЕ ПРИЙНЯТИ ПУНКТ ТИМЧАСОВОГО РОЗМІЩЕННЯ БІЖЕНЦІВ У ЯГОТИНІ НА КИЇВЩИНІ. ЦЕ БУДЕ НАЙБІЛЬШИЙ В УКРАЇНІ ЗАКЛАД ТАКОГО ТИПУ. КОРПУСИ БУДУВАЛИ ПІД СТУДЕНТСЬКИЙ ГУРТОЖИТОК І МЕДУЧИЛИЩЕ. ЗАРАЗ У ПРИМІЩЕННЯХ ТРИВАЄ РЕМОНТ. НАМІРИ РОЗМІСТИТИ ТУТ ІНОЗЕМНИХ УТІКАЧІВ СПРИЧИНИЛИ НЕВДОВОЛЕННЯ ТА АКЦІЇ ПРОТЕСТУ ЖИТЕЛІВ ЯГОТИНА. ПУНКТИ ДЛЯ БІЖЕНЦІВ ПРАЦЮЮТЬ У ЗАКАРПАТСЬКОМУ МІСТІ МУКАЧЕВОМУ ТА ОДЕСІ.
Похожие записи
Об авторе
