“Святкування 9 травня виглядає доволі дивно: це перемога в минулій війні, в той час як у нас є війна нова”
Понеділок, 18 квітня 2016
12:09
“Святкування 9 травня виглядає доволі дивно: це перемога в минулій війні, в той час як у нас є війна нова”
У Старій Збур’ївці Голопристанського району, на Херсонщині буденні сільські проблеми вирішують двоє “шерифів”. Про них йдеться в документальному фільмі Романа Бондарчука. Минулого року “Українські шерифи” отримала спеціальний приз журі за повнометражний документальний фільм на Міжнародному фестивалі документального кіно в Амстердамі. Українська прем’єра картини відбулася в Києві на Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини “Docudays”. Ми розпитали режисера Романа Бондарчука про “Українських шерифів”, село та місцевих сепаратистів.
Як ви дізналися про шерифів?
– Уперше я почув про них, коли знімав “Нових героїв”- серію короткометражних фільмів про простих людей, які борються з корумпованою системою. Героєм однієї з короткометражок був сільський голова Херсонського села Старої Збур’ївки. Випадково він згадав про те, що в його селі є шерифи. Виявилося, що це двоє місцевих чоловіків, які працюють громадськими помічниками сільського голови. Вони їздять селом і вирішують проблеми його мешканців.
Чим вам сподобалася історія шерифів?
– Вона дуже динамічна і просто безпрограшна для кіно. Коли я знімав фільми до того, то з ними виникали певні складнощі: ніби людина цікава, і життя в неї не нудне, але історія нікуди не рухається. А шерифи через свою роботу щодня стикаються з новими викликами. Крім цього, з’являлася можливість побувати у будинках мешканців села і побачити, як взагалі люди живуть за межами мегаполісів. Як людина, яка виросла у місті, я був просто вражений, коли потрапив до села. Там відразу почалися історії, що жив в одного діда батрак, дід з ним посварився і його вигнав… А батрак – це ж фактично раб, який працює за їжу. І це для всіх було нормально, ніхто особливо не дивувався. Я подумав: це цікаво, це наш шанс зафільмувати справжнє життя.
А навіщо взагалі Старій Збур’ївці шерифи?
– У Старій Збур’ївці викликати міліцію практично нереально. Так само і зі швидкою: вона просто так не приїде, потрібно, щоб обов’язково виклик підтвердив чи шериф чи сільський голова. І те, що люди так самі організувалися, що замість того, щоб нити, вони роблять все, що можуть — дуже добре. Навіть рівень злочинності у Старій Збур’ївці набагато нижчий, ніж у сусідніх селах. У Європі це називається муніципальною поліцією. Я думаю, що це дуже ефективна схема. Бо такі люди знають всіх жителів, знають, хто вкрав в магазині шоколадку і чому. Вони — частина громади, а не якісь чужі люди, злі через маленьку зарплату і пожмакану форму, що їдуть на виклик, який їм сто років не треба.
Як реагували на вас та знімальну групу шерифи?
– Перші кілька днів шерифи були дуже дружніми до нас, їм подобалося, що ними цікавляться. Потім вони почали пригальмовувати. Інколи нам доводилося їх буквально вистежувати. Це була така гра між нами: щось вони хотіли показувати, щось ні, а я намагався зняти те, вважав важливим для фільму. Наприклад, я дуже хотів зняти шерифа Віктора Григоровича з його сином за рибалкою, у них дуже зворушливі стосунки. Він дозволив, і о шостій ранку ми зустрілися. Ми зняли, як вони сідають в човен і відпливають, і тут він нам кричить: ми приїдемо назад о шостій вечора, можете ще це зняти. Де ж сама рибалка? Ми знайшли якусь байдарку, але там було так багато різних розливів, річок, озер, і все в очереті, що ми дуже довго Віктора Григоровича не могли знайти. Я з усієї сили гукав, він мене чув — і не відзивався. Тільки години за дві ми випадково вискочили на якесь плесо, де вони ловили рибу.
Тобто шерифи — це і частково міліція, і соціальна служба?
– Шерифи розказували одну історію, коли чоловік — не знаю, чи він допився до білої гарячки, чи у нього була якась криза в житті — вигнав сім’ю з дому. І коли шерифи приїхали з ним розбиратися, він облився бензином, відкрив газовий балон, взяв в руки коробку сірників і погрожував все підірвати. Тоді шерифи говорили з ним, поки з балону не вийшов газ та не вивітрився бензин, і тільки потім уже збили його з ніг. Тобто їм до всіх інших обов’язків треба ще й володіти словом та бути психологами.
Скільки часу ви витратили на зйомки фільму?
– Фільм ми знімали довше, ніж планували: від знайомства з шерифами до завершення зйомок минуло три з половиною роки. Час від часу зйомки доводилося переривати, щоб знайти фінансування. Але саме те, що вони затягнулися, і дало цей часовий масштаб. Спочатку це була просто така чимось кумедна, чимось дивовижна історія самоорганізації людей, такий собі соціальний експеримент, не більше Але разом з подіями в країні ситуація стала доволі зловісною. І в масштабі маленького села ми змогли збудувати цю аналогію з майданом і початком війни.
Стара Збур’ївка — це така собі Україна в мініатюрі?
– Так, тут навіть є місцевий сепаратист. Він розповідає про велику Тартарію від Китайської стіни до Північного моря і роздає всім паспорти людини. Спочатку ми навіть не розуміли, до чого він веде і практично його не знімали. У 2012 році його історії виглядали просто кумедно. Уже потім, коли він спробував захопити владу в селі, стало зрозуміло, що це насправді добре продумана проросійська технологія, така ж, які використовувалися на сході. Просто тут, на півдні, люди виявилися мудрішими і згуртованішими, і не дали піймати себе на цей гачок. Хоча навіть зараз там зупиняють машини, водії яких замість прав показують цей самий документ людини.
Які у вас враження від зйомок?
– Мені було цікаво досліджувати сільську реальність. Я хотів зрозуміти, якою є Україна за межами великих міст, хто ці люди, з ким вони себе ідентифікують, що в них в головах, як вони живуть. Я відкрив для себе, що це суспільство дуже ритуальне, при чому багато з цих ритуалів виконуються просто за інерцією. Наприклад, святкування 9 травня зараз виглядає доволі дивно: це перемога в минулій війні, в той час як у нас є війна нова, яку ми ще не виграли. Цим людям дуже важко ідентифікувати себе, зрозуміти, що таке Україна в принципі. Вони досі дивляться російське кіно, слухають російську музику, там досі популярне радіо “Шансон”. Усе це замішано на якихось радянських міфах, Глєбах Жиглових і Володях Шарапових. В культурному плані українського там майже нічого немає.
На вашу думку, чи є якась надія на зміни?
– Зміни стали помітні з початком війни. Бо навіть протягом Майдану у Збур’ївці ще не розуміли, що відбувається. Багато хто взагалі їздив на Антимайдан за сто гривень на день, щоб назбирати грошей на Різдво. Для них політика була абстрактним явищем. Вони ніколи не бачили зв’язку між тим, за кого вони голосують, що вони святкують, слухають, читають і дивляться, і тим, як вони погано живуть. З війною ці зв’язки стали більш явними. Багато хлопців з сусідніх сіл загинули, постійно відчувається небезпека з Криму. У селі навіть створили місцеву самооборону, перевіряють машини з кримськими номерами, пильнують чужих. Тобто тепер люди готові захищати свою землю, вони починають думати, хто вони такі, що вони святкують і для чого. І в цьому є надія на зміни.
Похожие записи
Об авторе
