“Раніше нами керували міфи, зараз – гроші” – Едуард Митницький
Вівторок, 12 квітня 2016
20:41
“Раніше нами керували міфи, зараз – гроші” – Едуард Митницький9
Автор: Тарас Подолян
Режисер Едуард Митницький 38 років є художнім керівником Київському театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Має звання народного артиста України і Росії. Поставив понад 150 вистав, концертних програм, теле- та радіо- вистав в Україні, Росії, Німеччині, Болгарії, Словакії, Литви, Латвії. З Едуардом Марковичем спілкуємося в його робочому кабінеті в театрі.
– Зараз артиста і глядача під корінь руйнують серіали, – каже він. – Це такий найнижчий побут – хто кому зрадив, хто в кого вкрав. Це важливі теми. Але ж не єдині. Коли раптом потрапляє в поре зору такий фільм як “Запах жінки” з Аль Пачіно, це теж начебто побут, але зовсім іншого рівня. Це сумно. Тому що в радянські часи кінематограф і театр були дуже високого рівня, як не парадоксально. Було жебрацьке життя, ідеологічні умови карцерні, а от мистецтво волею-неволею працювало на спротив. Не завжди, звичайно. А зараз мета одна – вижити матеріально.
Одна з найважчих смуг життя в Україні зараз, напевно. Я давно не був в Росії, хоча багато там працював. Припускаю, що там майже те саме. Єдина різниця, слава Богу, що про все в Україні можна говорити, і поки нікого за це не саджають. Скажемо владі спасибі і за це, – іронізує Едуард Маркович. – Але скоро десь у світі сказати, що ти з України, буде соромно, якщо нічого не зміниться.
– Поки це казати не соромно?
– Знаєте, я до останньої хвилини тримався. Думав, що Порошенко щось змінить.
Працювати в мистецтві не висловлюючи особистої точки зору, яке це мистецтво? З людьми розмовляти треба. Розмовляємо за допомогою класики: Толстой, Шекспір, Тургенєв, Старицький, Островський, Чехов, Карпенко-Карий, Достоєвський, Бахнер, Генріх Манн, Кропивницький, Ф. Сологуб, Кроммелінк. Мені здається, що сьогоднішнє завдання театру — протистояти аморальності дикого, хамського накопичення, і, як наслідок цього, бездушності, розгулу інстинктів, обмеженості і, як правило, злочинності “валютного” азарту. Від цього і “кліповість” мислення, яку хвацько провокують засоби мас-медіа. Протистояти масовому “мурлізму” за допомогою класики. У класиці є і висока кафедральність, і філософія, і іронія. Мислячій людині необхідна іронія для самоочищення.
Автор: Тарас Подолян
– Через твори класиків можна говорити про сучасні проблеми?
– Кожна формація модернізує проблеми, але вони схожі майже як близнюки… Стан справ у суспільстві, державі, у світі вже не може не впливати на мистецтво. Адже ніколи мистецтво не формувало владу. Це влада формує мистецтво – відображаючись у ньому.
Радянська влада сформувала у мистецтві брехню, яка називалася соціалістичним реалізмом. А зараз взагалі влада нічого не формує. Мистецтво формується саме. Але як мистецтво може сформуватися зараз? Люди хочуть розважитися і втекти від проблем. Тому що мистецтво проблеми не вирішує. І держава не вирішує! Проблеми залишаються. Треба від них хоча б сховатися.
Театр – захоплення людини, яка на кілька годин занурюється в інший світ, сприйняття якого залежить від сили уяви самої людини. Вплив театру трансформується в якусь іншу якість, може бути, в наступних поколіннях, в загальнокультурному контексті. Культурна спадщина передається незримими шляхами – культура сприйняття, культура мислення, культура почуттів. Зрештою, світ не такий страшний, коли є театр.
Найголовніша зараз потреба – заробити. Актори бігають на ці серіали,які спустошують душу і професію. В театрі вони заряджаються енергією, а там, на серіалах, розряджаються. А від балаканини в серіалах слово “заробіток” якось втрачає свій первинний зміст. “Про що” ці серіали? Всі гонять гроші. Продюсери займаються режисурою, режисери продюсерством – все змішалося в домі Облонських.
Театр – такий, яке життя навколо. Він — похідний від життя, він ніколи не повертав його, не редагував і не змінював його, це – за межами можливостей театру, та й мистецтва в цілому. Для мене витоки нинішнього, умовно кажучи, “сатанізму” – у недалекому минулому. Поступово, скинувши з себе гарні декорації – “правильні” слова, утопічні ідеї, – людство зосередилося на одному: грошах. А гроші – це те, що породжує звірячий оскал …
– Може, це початковий етап. Маємо пройти і через невдачі, помилки, поки навчимося жити інакше? Хоча б за допомогою класики?
– Поки воно крутиться, на цьому виховується не одне покоління. Я думаю, що швидко цей процес не пройде.
Мистецтво сьогодні стає все більше поверховим, тому що людська психіка перевантажена сумнівами, недовірою, страхом, апатією. Коли в людини не задоволені найпростіші потреби і вона не знає, на що жити завтра, мистецтво починає брехати. Бо правда життя така гірка, що бачити цю правду на сцені ще гіркіше. “Чому я туди піду, якщо у мене і так поганий настрій? Дайте мені хоча б на дві години забутися”.
В усі лихі часи люди пов’язують свої надії з театром: вони прагнуть почути правдиве слово, або пережити пристрасті чужого життя, або відчути мистецьку насолоду. Адже глядач – співучасник творчості, тільки він з другого боку рампи.
Тому театр – це схованка для людини; він допомагає утримати рівновагу, стає душевною підтримкою, яка так необхідна людині. Таке сховище, я певен, закликає театри до серйозної відповідальності.
Автор: Тарас Подолян
– У людини частіше з’являються потреби високого мистецтва, коли вона живе в забезпеченому суспільстві?
Теоретично. Ви бачили фільм “Легенда Х’ю Гласса” з Леонардо Ді Капріо? Шикарна операторська робота, багато грошей вкладено. Це ж наївно все. Оскар? Оператору – можливо. А все інше для мене – дитячий лепет.
– Тому що це вже не актуально?
– Тому що наївно. Сьогоднішні проблеми людини куди складніші. Наприклад інші “Богатирі” – олігархи нашого часу! Ох цікава ж тема! Внутрішній світ цих людей?! Як виникають, яким шляхом будуються бізнесові імперії? Які клітини в організмі спонукають до царювання! Безмежна влада, “ненормативна психіка” чи сліпучий колір злата? От предмет досліджень сьогодні. Бачите, у “Легенді” ведмідь на нього напав, а він все ж-таки стає на ноги та йде… На кого розрахована ця казка? Хоча, може від ведмедя і можна втекти, а от від олігарха – спробуй?!
У мистецтві культивується брехня. Радянські фільми були саме такими. Але тоді народ був набагато наївнішим, ніж сьогодні.
Цей фільм схожий на радянський фільм про льотчика Маресьєва, яки лісами повз відмороженими ногами, коли його збив німецький літак – “Повість про справжню людину”. Але суспільство було підготовлено до легенди. І хотіло вірити. Героїка була в моді. Перемога у війні знімала сумніви. В часи лихоліття могло статися і таке.
– Що сприяє високому, а не розважальному мистецтву?
– Ідеї. Кожна країна має свою ідею-фікс. Америка: при всіх мінусах там життя по законах! Обійдеш закон – тебе покарають.
У нас уже в радянські часи закон був один: НКВД. Що там скажуть, такий і буде “закон”. Сьогодні життя по закону – фантастика! Зараз живемо по поняттях.
– Щось змінили Майдан і війна?
– Слава Богу, що є і такі спроби. Але ж ви бачите, чим вони закінчуються. Наступний Майдан буде кривавий. Якщо він буде. Хлопці, які зараз гниють в окопах, повернуть свою зброю проти цієї влади. Вони вже не пісні під гітару співатимуть на Майдані. Вони будуть стріляти. Зброя в них уже є.
Це цинічно: людина навіть з усіма документами учасника АТО не може отримати належну йому ділянку землі. Чиновницький світ досі такий сильний, тому що не відчуває, що він за це відповідатиме. Закони не працюють. Винні – всі на свободі. Всім дають втекти.
– Є думка, що після тривалої неволі період, коли до влади приходять злочинні гроші – закономірний. Мають пройти покоління-два, щоб олігархів-грабіжників змінили державотворці.
– Я можу з вами погодитись. Але поки це мине, виростають не тільки люди, які проти такої системи життя, а й ті, яким зручно жити так. І конфлікт загостриться. Крадії залишаються. Їх чимало. Їм показують, що жити можна і так. Ні, процес очищення вимагає жорстокої диктатури. Зупинити може страх! На чолі держави має бути людина з сильною волею. Волею дотримання законів!
Автор: Тарас Подолян
– Російська інтелігенція здатна на протест за українським прикладом?
– Я не вірю. Але я про інше, якщо ви завели тему Росії. В Росії почуття зверхності жило і в радянські часи. Росіяни завжди почувалися вищими. Хоча б такий приклад: запрошення режисерів закордон відбувалося через Держконцерт у Москві. Кандидатів фільтрували. Були випадки: у Госконцерт приходить запрошення на мою роботу, скажімо до Чехії або Болгарії, а в Держконцерті наполегливо рекомендують режисера не з Києва, а з Москви…
– За кордоном погоджувались?
– У більшості випадків ні. Навіть коли в Держконцерті приймали внески з гонорара мені казали: “Чим ви їх так полонили?”. Київ був для них провінцією. Зверхність в Росії вирощувала поколіннями. Навіть від фрази “У вас на Україні” душок ішов…
– Ви знали Фаїну Раневську?
– Режисер Леонід Варпаховський, який 17 років відсидів на Соловках, був моїм вчителем. Він працював у Москві і ставив виставу у театрі ім. Моссовєта “Далі – тиша” за участю Фаїни Раневської. Я приїхав до нього на виставу і він знайомить з Фаїною Георгіївною. Заходимо до гримерки Фаїни Георгіївни. Сидить спиною до нас перед дзеркалом. “Так що, ви Льонін друг?” – ” Так”. – “Ну тоді я розумію, хто ви такий”. – с сарказмом. Такий у неї був гумор. Епатажна тьотя. Хоча ставилась до Варпаховського з великою повагою.
На превеликий жаль, зараз ні з ким з колишніх друзів в Росії контактів не підтримую. Ось видатні драматурги тих часів… – Едуард Маркович підводиться і показує фото на стіні, – Олександр Штейн, Олексій Арбузов, Отія Іоселіані, Володимир Войнович, Генріх Боровик, Афанасій Салинський, Леонід Зорін, Леонід Жуховицький. Працювали, зустрічалися на прем’єрах в різних театрах, в Москві, в Передєлкіно – в письменницькому містечку. Дружили, трималися разом у ці квазіідеологічні часи.
– Чому люди роз’єднані зараз?
– Немає чому нас об’єднувати. Раніше ідеологія була з подвійними стандартами. Нами керували міфи, а не гроші. В голос – героїка: Павка Корчагін, Молода Гвардія, Зоя Космядем’янська! Нишком – тисячі людей вивозили в табори і вони зникали без суду і слідства.
В юності я задавався питанням – чому так багато людей свідомо здавалися німцям в полон? А це були люди, чиїх батьків загнали на Соловки, в Магадан, на Колиму. А здавалася маса людей. Це була форма помсти. Я був пацаном, думав: зрадники! Потім зрозумів, що те антирадянське бродіння почалося вже до війни.
– Ви з молоду захоплювались футболом. Як ви потрапили в театр?
– В родині моїй людей близьких до мистецтва не було.
Був впевнений, що все життя гратиму у футбол і потім стану тренером. Мої плани про футбол зламалися через травму.
Як я потрапив в театр, сам не знаю. Може, бо в мене з дитинства було артистичне дарування. Іноді тренер просив: “Ти разочок прикинься, треба заробити штрафний для своєї команди. Я по-пацанськи заради команди прикидався – падав і такий театр влаштовував. Міг розіграти людину. Завжди вірили.
– Чому ви пішли з театру Лесі Українки?
– Це краще запитати у Табачника. Але у яких схронах він ховається? Людина, що здатна на все. Це мабуть про нього Проспер Меріме “Завзяття карлика – в тому, щоб най далі за всіх плюнути”.
Автор: Тарас Подолян
– Зараз починається час героїв на екранах в українському кіно?
– Може. Це і своєчасно. Але навколо героїв створюють штучні міфи. Пам’ятаєте, як розвінчали Семена Семенченка, який, виявилося, підробив якісь документи? Зараз реально все ж таки час грошей…
– Чи варто показувати нинішню війну у виставах? Чи потрібен час, щоб це переосмислити?
– Якщо б з’явилась п’єса, яка схвилювала б, мабуть ми б її взяли до постанови. Але ж такої п’єси немає. Молоді намагаються щось про це писати. Треба обережно, аби не скомпрометувати цю тему. Час – це єдина непідкупна категорія.
– Хто ваш глядач?
– Це молоді люди, які тяжіють до інтелігенції.
– Яке це середовище?
– Останні роки залишилося дуже невелике коло людей, з якими я спілкуюся. Моє оточення – це стара українська інтелігенція. А люди сьогоднішні ще до кінця не сформувалися як інтелігенція у класичному розуміння цього слова. Інтелігент – це людина, яка не йде на компроміси. Яка має кодекс честі.
Мій тесть Михайло Вериківський був інтелігент. Рильський, з якими вони товаришували, Довженко – оце була інтелігенція. Зараз таких людей немає.
Похожие записи
Об авторе
