Трупи по три-чотири дні лежали на вулицях. Так людей примушували упокоритися
Вівторок, 12 квітня 2016
11:47
Трупи по три-чотири дні лежали на вулицях. Так людей примушували упокоритися
МАТИ ЧОТИРЬОХ ДІТЕЙ І БАБУСЯ ТРЬОХ ОНУКІВ СТАЛА БІЙЦЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ
МОЯ ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ НАБАГАТО РАНІШЕ ЗА МАЙДАН. 10 РОКІВ
ПРАЦЮВАЛА ЖУРНАЛІСТОМ НА ДОНБАСІ. У Волновасі в 1990-ті по три-чотири дні на вулицях лежали трупи. Так людей примушували упокоритися. Якогось ранку 1999-го в редакцію зателефонували – дорогою до третьої школи на стежці лежать два трупи. О 10:00 ми приїхали й викликали міліцію. Але тіла забрали аж о 16:00. Іншим разом донька з учителькою поверталися з олімпіади в п’ятницю. Знайшли труп чоловіка в посадці села Ближнє. Подзвонили до правоохоронців, але ті не приїхали. У понеділок труп ще лежав. Згодом дізналися, що це – місцевий таксист. Лідер активістів, які не хотіли підкоритися власникам бізнесу таксі з Донецька. Ці кілька днів до тіла привозили таксистів, щоб змусити “лягти” під донецьких. Побачила, як керує Янукович. Не хотіла, щоб до такого дійшла вся держава.
Олена МОКРЕНЧУК, 48 років, волонтер. Народилася в місті Волноваха на Донеччині. Батько був директором школи, мати – завучем. Отримала фах учителя історії в Донецькому університеті. Викладала історію і правознавство у школі. 10 років працювала журналістом у Волновасі, з 2004-го – у християнських виданнях столиці. 2008 року зареєструвала інформаційну агенцію AlfaPress. 2009-го переїхала до Києва з дітьми. До Майдану керувала інформаційним відділом Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів, факультетом журналістики Київського християнського університету. На Майдані була з першого дня. З початком війни як волонтер розвозила солдатам 72-ї окремої моторизованої бригади посилки з дому та зібрані на кошти небайдужих речі. У вересні торік створила групу ”Солдатська пошта”. Увійшла до лав Збройних сил. Розлучена. Має чотирьох дітей і трьох онуків. Молодша донька – волонтер у Волновасі
ПРОТЕСТУВАТИ НА ДОНБАСІ БУЛО НЕМОЖЛИВО. Активних винищували. Донецька діаспора в Києві виникла до того, як Янукович двічі ставав прем’єром, а потім – і президентом.
У ДЕНЬ ПІДПИСАННЯ АСОЦІАЦІЇ З ЄВРОСОЮЗОМ ДИВИЛАСЯ НОВИНИ. Після виступу Азарова зрозуміла: мирного вирішення не буде. Якщо нас знову закриють у російське гетто – все буде Донбас. Почали з друзями переписуватися у Facebook. Десь о 17:00 вийшли на Майдан. Було чоловік 50, згодом – більш ніж сотня. Близько 22:00 поїхали додому. О 23:00 побачила той пост Найєма (21 листопада 2013 року журналіст Мустафа Найєм зробив запис у Facebook із закликом прийти на Майдан. Його пост зібрав 1600 лайків, 1225 коментарів і майже 900 перепостів. – Країна). Досі не розумію: чому вважають, що Майдан почався з нього, якщо першими вийшли ми?
ВИНАЙМАЛА КВАРТИРУ НА НИВКАХ, БРАЛА ДОДОМУ ПО 10–15 СТУДЕНТІВ ІЗ МАЙДАНУ. Вдень покотом клала їх на два великі дивани, щоб поспали трохи. О п’ятій вечора відправляла на Майдан, а о восьмій теж ішла туди з родиною. 29 листопада 2013-го прийшли додому пізно. Зранку подзвонив знайомий: “Що на Майдані?” Пішла читати новини – злякалася. Побачила з камер машини-поливалки, що замивають кров. Близько 10:00 приїхала на Михайлівську, роздавала лампадки, стрічки.
ВЛАСНИЦЯ КВАРТИРИ ДІЗНАЛАСЯ, ЩО В НАС НОЧУЮТЬ МАЙДАНІВЦІ. Прийшла зі своїми дітьми і сказала, щоб ми йшли геть. Просили залишитися хоч на пару днів. Але о сьомій вечора речі викинули під дощ. Ми вислали їх у Волноваху. Відтоді жила на Майдані.
18 ЛЮТОГО З ОДНИМ ІЗ КЕРІВНИКІВ НІЧНОЇ ВАРТИ СЕРГІЄМ ХОТІЛИ РОБИТИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОЕКТ. Поїхали на вулицю Білицьку, де нам давали приміщення. Тут повідомлення: “Беркут” атакує Грушевського. Сергій не пустив нас туди. О третій зрозуміла, що не можу. Розвернулася і поїхала. Увечері “Беркут” прорвався на задній двір Профспілок. Ми дивилися на це з вікон другого поверху. Як почули постріли, закрили вікна дерев’яними щитами і столами. Польські журналісти принесли шолом із п’ятьма отворами від куль. Досі його бережу. Нас двічі хотіли евакуювати. Спершу відмовилися. За другим разом нас вивела самооборона, коли будівля палала й майже нікого не лишалося. Бачили плями крові на Хрещатику. Ночувала в подруги.
МАЙДАН БУВ ЦЕРКВОЮ ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ. Кожен міг робити, що хоче. Упевнилася, що люди робитимуть прекрасне. Доти була проти насилля. Майдан став пошуком – як захистити близьких, не переходячи межі. Навчив давати відсіч, не стаючи схожими на ворогів. Попри все залишатися людиною. Те саме показує й ця війна.
ПІШЛА З МАЙДАНУ, КОЛИ ВІДЧУЛА, ЩО МИ БІЛЬШЕ ПОТРІБНІ У КРИМУ. Із журналістами “Спільнобачення” поїхали робити трансляції з різних міст. Побачили росіян, техніку, провокаторів. Одну з них потім зустріла в Маріуполі. Йшла і горлала: “Крым – Россия!”, доки інша не пхнула її. Тоді стала кричати “Донбасс – Россия!”
12 КВІТНЯ ЗНІМАЛИ АДМІНІСТРАЦІЮ З БАРИКАДАМИ У СЛОВ’ЯНСЬКУ. Люди з автоматами обшукали, хотіли забрати техніку. З годину протримали й відпустили. Тоді ми поїхали до адміністрації Донецька. А там уже шини покладені, бруківка поламана. Надворі тепло, а в них бочки горять. Питаю: “Навіщо?” Кажуть: “Так треба”. Водили по кабінетах і допитували, звідки ми й що хочемо. Казала, що почула про Донецьку республіку. “Приїхала подивитися. Може, допомогти треба?” Посміялися і відпустили.
Олена Мокренчук під час однієї з волонтерських поїздок влітку 2014-го у спорядженні військових 72-ї бригади
ДОРОГОЮ З ДОНЕЦЬКА БУЛА У ВІДЧАЇ, ДОКИ НЕ СКАЗАЛИ, ЩО У ВОЛНОВАСІ Є НАШІ СОЛДАТИ. Ускочила в маршрутку й поїхала до них. Була така рада. Особливо підтримав комроти Валерій Гудзь. Ми багато спілкувалися. Як не приїду – виходить із душу. Я розумію: якщо не боїться помитися на фронті, то не все так погано. Валерій став комбатом, а тепер він – заступник командира бригади.
ЗБИРАЛА РЕЧІ В КИЄВІ. ВОЗИЛА ХЛОПЦЯМ ВОДУ, ЇЖУ. Іду посадками, руки болять, зайці бігають. І тут назустріч біжить солдат, щоб допомогти. Це був найзворушливіший момент. Потім возила бронежилети, біноклі, прилади нічного бачення.
У ЧЕРВНІ ПОЗАТОРІК 72-ГА БРИГАДА СТОЯЛА ПІД ІЗВАРИНИМ. Тільки зібралася передати їм бронежилети, як їх перекинули під Червонопартизанськ. Передала. У першому конвої не прийшли, у другому – теж. Дзвоню майору, а він: “Усі речі згоріли з розбитим третім конвоєм”.
ТОДІ Ж ХЛОПЦІ З ТЕРИКОНУ ПОПРОСИЛИ ПЕРЕДАТИ ЇМ КІЛЬКА БІНОКЛІВ. Дівчата накинули одягу. Їду з двома сумками на плечах, у кожній по 15-кілограмовому бронежилету. У руках – ще дві сумки одягу. Маю не привертати уваги. Дорога – 14 годин. Посварилася з “ополченцем” через 9 Травня. Думаю: що я роблю? Заїхала у найглухішу частину Донбасу і сперечаюся. О сьомій вечора була у Свердловську на Луганщині. О восьмій вирушав останній автобус назад. За годину мала знайти хлопців на териконі. Узяла машину. Таксист занервував і висадив біля шахти. За п’ять хвилин приїжджають три автівки, з них виходять по п’ятеро бойовиків з автоматами. Навіть не встигла подзвонити нашим. “Відкривай сумки”. Розумію, що не можна. Тягну час. Кажу: “Я – зі Сніжного, приїхала до чоловіка з речами, бо ви влаштували війну і не даєте ніякого особистого життя.” Потім нібито від істерики телефоную чоловікові. Насправді – бійцю Ромі, якого в очі не бачила: “Любий, приїжджай, виручай”. Притихли, бо не знали, хто ж мій чоловік. Так протрималася 40 хвилин. Врешті вийшов директор шахти й почав розбиратись. Бойовики лякали, що хочу підірвати шахту. Завів у приміщення, щоб скласти акт. Бойовики не пішли. Сказала директорові правду. Він зрозумів, що випускати мене не можна. Ми просиділи до десятої вечора. Врешті наші бійці зідзвонилися з ним. Чимось допомагав їм. Уночі возив мене по готелях, але кругом були бойовики. Завіз до найближчого села, де я переночувала. Речі директор передав нашим.
НАЙМЕНША ДОНЬКА – ТАКОЖ ВОЛОНТЕР. І МАМА – ПОРУЧ. 12 ГРУДНЯ ТОРІК ПОМЕР ТАТО. Просив: “Донечко, помагай нашим хлопцям”. Білорус, але майже все життя прожив у Криму й на Донбасі.
СТВОРИЛА ВОЛОНТЕРСЬКУ ОРГАНІЗАЦІЮ “СОЛДАТСЬКА ПОШТА”. Спочатку возила все на таксі, і це були страшні гроші. На дорогу йшло 1,5–1,8 тисячі гривень. Попереджали родичів: передаєте посилку для воїна – скидайте гривень 50–100 на пальне.
СОЛДАТИ ПРОСЯТЬ ОДЯГ, ДОМАШНІ СМАКОЛИКИ, М’ЯСО. КОЛИ МОРОЗИ – СВЕТРИ, КУРТКИ, ВОВНЯНІ ШКАРПЕТКИ.
ЗАПИСАЛАСЯ В АРМІЮ. Спочатку лякав побут. Чи зможу жити там, де важко помитися? Перевіряла себе. Просилася побути три дні у Гранітному.
ПЕРЕНОЧУВАЛА В ПОЛІ І ЗРОЗУМІЛА: ЗМОЖУ. У військкоматі відмовили, бо вік і фах – не ті. Врешті питання вирішило місцеве командування. Прийшла до командира підрозділу: “Рядовий Мокренчук для проходження служби прибув”. А він: “Лєна, не мороч голову. Стріляти у нас є кому, а те, що ти робиш, не зробить ніхто”. Так продовжила волонтерити, будучи солдатом.
ПЕРША ВТРАТА – КИЯНИН СЕРГІЙ ВОЛНУХІН. Пройшов бої під Маріуполем, Амвросіївкою, Червонопартизанськом. Брав участь у прориві 72-ї бригади з Ізваринського котла, а загинув 7 серпня уже на виході, під Амвросіївкою. За кілька хвилин до порятунку. Куля снайпера прилетіла під бронік і влучила у серце. Хлопці розказували, що тільки й устиг сказати: “Ой, що це?” І нахилився на товариша на БТРі.
ПІД БІЛОЮ КАМ’ЯНКОЮ ЗАГИНУВ ЖЕНЯ РОВНИЙ, МЕХАНІК-ВОДІЙ БТРА. Був душею взводу, спокійний, привітний. Наймолодшого бійця на чергування будив лагідно, наче батько: “Ромушка, вставай! Доброго раночку! Чай уже скипів”. Хлопці дуже боляче переживали. Навіть попросилися перевестися із позиції, бо там усе нагадувало про Женю.
РАНІШЕ НАМ СКИДАЛИ НОМЕРИ ПОСИЛОК, МИ ЇХ ОТРИМУВАЛИ НА НОВІЙ ПОШТІ ТА РОЗВОЗИЛИ. У вільний час їздили до Києва скуповуватися. Взимку почали забезпечувати цивільних. Займалися прифронтовими селами, переселенцями, ЗСУшниками, добровольцями. Працювали хостел і пральня. Ми вже мали буса. Збройні сили почали давати нам пальне й водіїв.
У “СОЛДАТСЬКІЙ ПОШТІ” ПОМІНЯЛИСЯ 26 ВОДІЇВ. Це ті, що пропрацювали хоча б місяць. Робота важка й ненормована, тому не витримують.
ДОПОМАГАЮ ЖИТЕЛЯМ 10-КІЛОМЕТРОВОЇ ЗОНИ ВІД ЛІНІЇ ФРОНТУ. Їм треба те саме, що й солдатам: взуття, одяг, продукти. Ще памперси й дитячі речі, ліки – інвалідам і пенсіонерам. Усе дорожче в півтора-два рази, ніж у Києві. Купують і приїжджі з окупованих територій, бо там ціни взагалі космічні.
Похожие записи
Об авторе
