“Цілувати владі ноги і чекати подачок – не в моєму характері” – Стелла Захарова
Понеділок, 11 квітня 2016
15:00
“Цілувати владі ноги і чекати подачок – не в моєму характері” – Стелла Захарова5
Автор: Сергій Старостенко
Олімпійська чемпіонка 52-річна Стелла Захарова підтримує відмінну спортивну форму регулярними тренуваннями і кінним спортом. 14 років проводить турнір зі спортивної гімнастики “Кубок Стелли Захарової”. Про спорт і непрості взаємини з владою ми поспілкувалися зі спортсменкою в її офісі поблизу метро Печерська.
– Тричі на тиждень тренуюся на тренажері вдома, а двічі на тиждень – з дочкою на кінній базі. В конюшню як в інший світ потрапляєш. Настільки в коня позитивна енергія. Гришка мій по голосу мене впізнає.
Це ваш власний кінь?
Мені подарували його в Жашкові на Жашківському кінному заводі. Йому 4 роки було, коли ми його привезли. Він уже два роки у мене. Тримаю на динамівській базі біля Пирогово. Плачу гроші за його обслуговування на конюшні.
Кінним спортом займалася років 5, потім 6 років не їздила, і от повернулася знову. З конем потрібно на “ви”. Це не прийшов, по попі дав, і він тобі побіг, як кляча. Спортивний кінь дуже серйозний. Тим більше молодий. Я вже не раз падала з нього.
Коня як дитину потрібно навчити азам: щоб він тебе не скидав, щоб не боявся інших коней, щоб не ставав на диби від випадкових шумів. Бо бувало, звуку злякається і стає в свічку, а я перелякана на ньому за шию його хапаю, щоб втриматися в сідлі.
Я вже досягла вміння стрибати через бар’єри. Я заводна людина. Просто так кататися, по колу ходити — не по мені.
А падали з коня чому?
Наприклад, я під’їжджаю на коні до бар’єра. Розгубилася. Кінь не знає, що робити, і різко зупиняється. А що таке кінь: це 500 кілограмів. Коли він зупиняється, я по інерції перелітаю йому через голову за бар’єрчик. І це ще нічого. Бо буває, і на бар’єр як впадеш. Теж не приємно. Кістки уже болять.
Жінка повинна бути в тонусі у будь-якому віці. Я не соромлюся свого віку. Мені 52 роки. Мені зовсім бігти нікуди і ні за ким. Я вже пробігла свою естафету.
Автор: Сергій Старостенко
У спорт приходять рано?
У спортивну гімнастику — рано. Я почала кар’єру в 5 років, а закінчила в 19. Зустріла майбутнього чоловіка. На перші змагання виїхала в НДР 11-річною дівчинкою у складі юніорської збірної СРСР. З 14 років уже в дорослому чемпіонаті я виступала. Нас, 10-річних діток, уже готували на олімпіаду 1980 року. Тренувалися роками по 8 годин щодня.
Як юний організм переживає такі навантаження фізично і психологічно?
Я тоді зовсім не думала про це і мені нікому було підказати, тому що мама займалася своєю роботою. Тата у мене не було — вони з мамою розлучилися. В основному з мною працював мій тренер Володимир Куксов. Він і довів мене до Олімпійських ігор. На жаль, він поїхав в Австралію після того як я покинула спорт.
Як він вас мотивував?
Він дуже жорсткий був завжди по відношенню до мене. По-іншому не можна було ніяк. Треба було обирати чи медаль, чи ходити по дискотеках. Сказав: обирай сама: або ти будеш у жорстких умовах працювати і добиватися цілі, а потім твоє ім’я буде працювати на тебе все життя, або ти будеш хвостом махати і робити, що хочеш, але нічого не досягнеш.
Завжди мала 42 кілограми. Я була збита сильно. Жиру не було. Самі мязи. А вони дуже важкі.
Але якщо вага збільшувалась на півкіло або й цілий кілограм зайвий — та ви що! Це відразу відчувалося в стрибку. Бо навантаження велике йде на ноги. При зайвій вазі всі удари при приземленнях стають дуже болючі. Часто бували серйозні травми. Були не раз переломи зі зміщеннями й розривами.
Пам’ятаю, виступала на спартакіаді народів СССР у 1978 році. Я отримала серйозну травму — два розриви сухожилля гомілкостопа. А потрібно було ще виступати. Мені для виступів так замотували ноги, що я їх не відчувала. Навіть не відчувала, що я іду. Коли розбинтовувала ноги, вони на очах розпухали.
Автор: Сергій Старостенко
Тобі дається хвилина 20 секунд на виступ — ти за цей час маєш зробити стрибок, поворот, три діагоналі.
Я завжди дуже любила стрибок і вільні вправи. Це були коронні мої снаряди, на яких я завжди вигравала і приносила медалі. Хоча й на них могла зірватися і впасти. Так і відбулося на Олімпійських іграх. Всі знали мій коронний стрибок Стелли Захарової — переворот вперед, зігнувшись з поворотом на 180 градусів. Я мала стрибнути його. Але стрибнула інший. І не зовсім вдало. Не добрала 5 тисячних бала, щоб потрапити в фінал багатоборства і боротися за медаль чемпіонки.
Те, що вашим іменем назвали стрибок — це, як на мене, більша перемога.
А толку з цього. Я зробила одну помилку. 30 секунд вирішили мою долю на все життя.
Я пам’ятаю чемпіонат світу Форт Ворд у 1979 році. Наша збірна команда СРСР була лідером у світовій гімнастиці роками. А тут раптом раз — і ми програємо командну першість румунам. Хоча дуже багато медалей привезли тоді, у мене були срібло і бронза. Наші тренери прийшли до нас у готель і сказали, що це найчорніший день в історії гімнастики. Зараз я дивлюся на те, як зараз наша збірна взагалі не потрапляє на олімпійські ігри. То які це дні тоді?
Ми своїм спортом не заробляти гроші, у нас не було такої змоги. Це було мінусом. Але радянська школа гімнастики була відома на весь світ. Часто японці приїжджали, намагалися фотографувати наші тренування прихованою камерою, щоб перейняти систему роботи гімнастики нашої радянської школи.
Після розпаду Союзу ця школа втратилась?
– З роками в Україні — так. Жіноча гімнастика зараз на нульовому рівні.
Кадри повиїжджали, чи не виховали нових?
Всі практично кадри поїхали працювати за кордон. Там їх оцінюють краще і більше. Тому скотилися ми за 24 роки в нуль.
Автор: Сергій Старостенко
Ви прожили у Швеції 10 років і повернулися на батьківщину. Як вона вас не втримала тамтешнім рівнем життя?
У Швеції ми прожили майже 10 років у 90-х. Не планували повертатися. У нас були всі можливості залишитися там. У нас і дім був там, і дитина навчалася, бізнес свій.
Повернутися вирішили спонтанно.
Ми себе дуже комфортно почували у своїй рідній країні. Уже не треба було думати, як речення скласти. Ти говориш як пісню співаєш своєю мовою.
Мене добивала різниця культур. Ми слов’яни, а вони шведи відморожені. У них життя нудне і нецікаве.
Раз ми були в гостях у керівника гімнастичного клубу Томаса з його дружиною Інгрід. Так, вона нас чекали. Але в них все-одно немає такого, як у нас, щоб стіл ломився і вино лилося рікою. Розклали на тарілки по шматчоку м’яса, салатику. Налили винця тобі, закрутили пляшку і поставили на місце в бар. Оце ми сиділи, три години клювали, що нам в тарілку поклали, і попивали це винце. На цьому закінчився наш банкет. Ми розвернулися і пішли додому. Отак монотонно і нудно минають їхні вихідні.
Дітям у 18 років виповнилося — все, на свої харчі. Хочеш жити у мами з татом? Це коштує 2-3-тисячі шведськтх крон на місяць. Плюс іще 500, якщо хочеш харчуватися.
Але шару шведи люблять — як ніхто. Ми їх запросили раз додому — вони очманіли. Прийшли зі своїми чіпсами й пивом на день народження. Не подарували нічого. Своє пиво і чіпси поклали в кульочки біля столу. Коли закінчився банкет, взяли свої чпси і пиво і пішли додому. Такий менталітет. З ним змиритися було неможливо.
У мене принциповий характер. Я через це завжди сильно страждаю, тому що можна було б в нашій країні значно більше досягнути, можна було б облизувати ноги чиновникам і юшку пити з-під їхніх ніг, вони тобі б як кістку кидали б якісь подачки. І ти б радів і казав спасибі. За що спасибі? За те, що ти робиш?
Що хороше я у Швеції взяла — за свою працю ти повинен заробити достойні гроші. Там за свій труд я заробляла гроші. Тут чому я повинна під когось лягати, комусь ноги лизати, щоб мені щось кинули? Це не в моєму характері.
На заході заохочують, коли ти відкриваєш свій бізнес. Тебе держава не оподатковує рік, для того щоб ти став на ноги і почав розкручуватися. У нас же відразу бізнес зв’язують податками.
Минулого року я вступила в боротьбу з міністром спорту Ігорем Ждановим. Я не побоялася проти системи піти. І зараз я себе дуже комфортно відчуваю, що я, маленька, цього великого дядю з важелями влади перемогла.
В чому суть конфлікту?
Чому стільки тренерів поїхало з України до олімпійських ігор і після олімпіади? Тому що до влади прийшли непрофесіонали. Міністр — колишній політолог. Але не в цьому справа.
Минулого року мав відбутися кубок гімнастики мого імені, який проводжу уже 13 років. Держава щороку виділяла фінансування.
А пан Жданов вирішив відмити на цьому гроші. Не війна перешкодою була, що ми не отримали 4 запланованих в бюджеті мільйонів, а те, що ці люди поставили собі мету вкласти державні гроші, які призначалися на проведення змагань.
Проект коштує 4 мільйона гривень. Тільки оренда палацу спорту на чотири дні 530 тисяч гривень коштує. Минулого року два мільйона мало дати міністерство молоді і спорту — в календарний план занесли, коли формували бюджет. І два мільйони додаткових дала Верховна рада.
Коли це все було затверджено, нам сказали — договори з контрагентами не підписані. На кожного контрагента за виконану роботу мала бути передоплата 30 відсотків. За три дні до турніра всіх контрагенті послали нахрін і відмовилися підписувати договори. Жодна копійка через банк не пройшла.
Як лопухів нас обвели навколо пальця. Незважаючи ні на що — державний проект, імідж України. Ці чотири мільйона пішли чиновникам в кишені.
Потім ці люди роблять перерозподіл грошей: забивають ці гроші туди, де їхні люди сидять. Наприклад, в чемпіонат України з лижного спорту. Там же шалений зараз скандал з лижами в Закарпатті у нас. Уявляєте, робили лижні гонки, де не було снігу. Організатори жили в найкращих готелях, в номерах люкс. А фотографії коли виставили: стоять галявинки, травичка росте, підсніжники, і діти на лижах стоять. Раніше боялися, ховалися, намагалися красти непомітно, а зараз совісті зовсім ніякої немає.
Цього року я вирішила жодної копійки державної на проведення чемпіонату не взяти, щоб не дати чиновникам можливості відмивати на ньому гроші. Ми по крихті збираємо.
Для влади мої слова — трин-трава. “Васька слухає та їсть”, а ви там тявкайте.
Але ж є люди, які не можуть перебороти себе і лягти під владу. Той же Кузьма, хай земля йому буде пухом, не міг він дивитися на цих покидьків. Народжений повзати літати не може. Так от вони все життя повзають за своїми грішми.
Автор: Сергій Старостенко
У нас із Віктором маленький будиночок — 230 метрів, 6 соточок землі. Мені з головою вистачає. Мені не треба більше. У мене є машина, мені треба дітей вивчити. Що тобі треба в житті ще?
У Швеції плюс — люди ходять з відкритими обличчями. Живуть для себе. У них у будні всі маленькі ресторанчики забиті, вони пиво попивають, літні люди гуляють, радіють життю. У них немає цього шаленства палаців по дві тисячі квадратних метрів з золотими унітазами.
За наш дім у Швеції ми сплачували кредит. Але насолоджувалися життям. Все відкрито. Тинів п’ятиметрових немає. Наші сусіди навпроти були директорами великої мережі супермаркетів, вийшли на пенсію, в достатку жили.
Ми сидимо ввечері, їмо на кухні. Бачу — сусіди вечеряють при свічках і з вином. А потім дивлюся, ці двоє старих встали, перейшли в залу, увімкнули музику і танцюють один з одним. Я ошаліла.
У нас можливо, щоб наші бабуся з дідусем повечеряли при свічках, а потім пішли танцювати? Просто насолоджуючись одне одним. Вони живуть на достойну пенсію.
Наші пенсіонери дивляться по вечорах новини по телевізору і рахують, наскільки подорожчала електроенергія з 1 березня.
Це факт.
Похожие записи
Об авторе
