Поталанило: ніхто не намагався мене зґвалтувати
Вівторок, 05 квітня 2016
11:02
Поталанило: ніхто не намагався мене зґвалтувати
МАРІЯ ВАРФОЛОМЄЄВА ПРОБУЛА В ПОЛОНІ 419 ДНІВ
НА ПОЧАТКУ ЗАВОРУШЕНЬ НА ЛУГАНЩИНІ Й ДОНЕЧЧИНІ НЕ БАЧИЛА, В ЧОМУ ДОНБАС ПРИТІСНЯЮТЬ БІЛЬШЕ ЗА РЕШТУ ОБЛАСТЕЙ. Корупційні схеми є скрізь. Мовних перепон не мала. Всі проблеми — висмоктані з пальця. Що обговорювати з Донбасом і що такого мала почути Україна — не розуміла.
З ПОЧАТКУ ОКУПАЦІЇ ДОНБАСУ ПИСАЛА НЕВИННІ РЕПОРТАЖІ. Про зламані банкомати, порожні полиці в луганських магазинах. Про намети, біля яких гріються люди, бо в місті немає опалення, світла, газу. Для підстраховки носила з собою георгіївську стрічку. У мобільному телефоні на заставці був прапор ДНР. Думала: якщо затримають, намагатимусь довести, що “своя”.
ОТРИМАЛА ЗАВДАННЯ ВІД РЕДАКТОРА ЮРІЯ ГУКОВА — СФОТОГРАФУВАТИ БУДИНКИ В ПРИВАТНОМУ СЕКТОРІ ЛУГАНСЬКА. Він не попередив, що в них особливого. Тому небезпеки не відчувала. Знімала витягнутою рукою, тобто не ховалася. Хоча зазвичай у людних місцях робила це із сумки. Виявилось, там розміщувались казарми — режимний об’єкт “ополченців”.
ВМИТЬ БІЛЯ МЕНЕ ЗІБРАЛАСЯ КУПА ЛЮДЕЙ У КАМУФЛЯЖІ З АВТОМАТАМИ. ПИТАЛИ, ЧИ НЕ З “ПРАВОГО СЕКТОРА”. Там усі схиблені на ньому, поширюють легенди, страшилки. Для них це — уособлення вселенського зла. На фото в мобільному знайшли фотографії “Правого сектора”, автоматів. Кричали, що я — бандерівка. Нікого не хвилювало, що я — журналістка, хоча мала посвідчення.
БИЛИ ПО СТЕГНАХ, ЖИВОТІ, РУКАХ. КАЗАЛИ, ЩО НЕ КАТУВАЛИ, БО ХУДА: “КУДИ ТЕБЕ БИТИ? ТОРКНИ — РОЗВАЛИШСЯ”. Місяць після того шкутильгала, було боляче спати на правому боці. Після побоїв один із бойовиків налив склянку коньяку. Попросив вибачення. Після обшуку забрав усі мої особисті речі.
Марія ВАРФОЛОМЄЄВА, 31 рік, журналістка. Народилася 9 березня 1985 року в Луганську. Мати – українка, п’ять років живе в Ізраїлі, працює в кафе. Батько – росіянин, мешкає в Ростовській області Росії. Бізнесмен – продає косметику. Закінчила 19-те Луганське вище училище, вивчала інформаційні технології. Змінила багато професій. Викладала англійську, була офіс-менеджером, бухгалтером. До полону працювала в газеті ”Вільний репортер”. Учасниця луганського Майдану. 9 січня 2015 року перестала виходити на зв’язок. Луганська ”народна міліція” взяла її під варту, бо фотографувала одну з будівель. Згодом виявилося, що то була казарма бойовиків. Звинуватили в коригуванні артилерійського вогню під час обстрілу Луганська та співпрацю з ”Правим сектором”. Також – у причетності до загибелі 26 осіб. Хотіли ув’язнити на строк від 8 до 15 років. Пробула в полоні ЛНР 14 місяців, шість із них – в одиночній камері. Обмін зривався кілька разів. 3 березня 2016-го вийшла на свободу. Планує повернутися в журналістику й написати книжку. Після звільнення живе в Києві у друзів із Луганська. Незаміжня
УТРИМУВАЛИ В ЧОТИРЬОХ МІСЦЯХ. СПЕРШУ — В ПІДВАЛІ ГОЛОВНОГО УПРАВЛІННЯ МВС У ЛУГАНСЬКУ. Там було брудно, смерділо. Намагалася нічого не торкатися. Спала, підстеливши куртку. В туалет водили раз на день. За місяць опинилася в камері попереднього тримання. Там стояли раковина й туалет. Весь цей час була одна. Спиш, а за стіною хтось говорить. Коли прокидаєшся, здається, ніби в поїзді. Оглядаєшся — ні, знову зона. Зараз сниться, що я там.
ЗГОДОМ ПЕРЕВЕЛИ В СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР. У камері сиділи вчотирьох: із шахрайкою, наркоманкою з 15-річним стажем і жінкою, яку затримали за розбій. Морально було дуже важко. Жінкам про мене наговорили всякої бридоти. Що я — навідниця, каратель, убивала людей, різала дітей. Вони поводилися зверхньо. Старалася максимально уникати конфліктів.
ПОТІМ ПЕРЕВЕЛИ В ПІДВАЛ МГБ (так зване “министерство госбезопасности ЛНР”. — Країна). Прокидаєшся з усвідомленням, що нічого за день не відбудеться. Тиша. Намагалася більше думати, планувати. Мріяла змінити зачіску, перефарбуватись у блондинку. За деякий час підселили “ополченку” — громадянку Росії. Коли починала говорити про “русскую весну”, в мене кулаки починали чухатися. Зрештою домовились — вона не говорить про “русский мир”, а я не ставлю блакитну склянку поряд із жовтою. В мене такі були, як віддушина. Нас об’єднував щур, який жив у клітці (моїй сусідці дозволили його тримати). Я зв’язала йому кокошник на голову.
ЧИТАЛА БІБЛІЮ. За день до звільнення відкрила її, очі одразу вихопили фразу “Пленный скоро будет освобожден”.
ЯКБИ ПРО МЕНЕ ЗАБУЛИ УКРАЇНСЬКІ ЗМІ, ДАВНО Б УЖЕ ШИЛА КУФАЙКИ В ТАБОРІ. Інколи здається, що полону не було. Ніби то було якесь паралельне життя десь глибоко всередині мене. Зараз важко пристосуватися до вуличного галасу, до того, що всі мені телефонують. Заходжу до метро і згадую, що треба купити жетон — без нього не пропустять. Потім думаю, що робити далі. Маю звикнути до нормального життя.
БАТЬКО ЖИВЕ В РОСТОВСЬКІЙ ОБЛАСТІ — ЗА 100 КІЛОМЕТРІВ ВІД ЛУГАНСЬКА. Щотижня привозив передачі. Старався, щоб їла не лише гречку. Раніше любила її, зараз не можу дивитися. Були моменти, коли більше їсти було нічого. Тому ця страва для мене — один із видів катування. Батько каже, що провідуючи мене в полоні, наїздив відстань від Луганська до Владивостока. Завжди сподівалася, що він заховав якусь записку під обгортку цукерки. Щоразу з надією розгортала їх. Але він до цього не додумався. Раз бачила батька здалеку невдовзі після затримання. Побачення заборонили, бо я “особо опасный преступник”.
БАТЬКИ МАЮТЬ ПРОРОСІЙСЬКІ ПОГЛЯДИ. ВВАЖАЮТЬ, ЩО “КИЇВСЬКА ВЛАДА ВБИВАЄ ДОНБАС”. Причина війни — Америка, а не те, що люди з російськими прапорами захоплювали адміністративні будівлі. Після мого полону їхні погляди не змінилися. Коли опинилася на свободі, одразу зателефонувала матері до Ізраїлю: “Мамо, я знаю, що ти цілий рік репетирувала те, що ти мені зараз скажеш. Яка я неслухняна донька. Мовляв, ростиш квіточку, а воно — будяк!” Мама відповіла, що щаслива за мене і вже забула те, що репетирувала.
ДЕЯКІ ЛЮДИ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ У ТЮРМАХ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ, ЗАЛИШИЛИСЬ ТАМ, БО РОЗУМІЛИ: БЕЗ НИХ ЗАСУДЖЕНІ РОЗБІЖАТЬСЯ. Кажуть, завдяки російській гуманітарці харчування у в’язницях покращилося. Але багато засуджених все одно хотіли б відбувати покарання в Україні — і з політичних міркувань, і з особистих.
ДЕЯКИХ ЛЮДЕЙ У ТЮРМІ НАЗИВАЮТЬ “КОТАМИ”. КОТ — коренной обитатель тюрьмы. Мене називали КОПом — “коренным обитателем подвала”. Я вчила французьку, італійську. Читала детективи, тероризувала конвоїрів: буянитиму, якщо не принесуть книжок. Батько теж привозив літературу. Головне — не давати голові покою.
26 ЛЮТОГО З ПОЛОНУ ВИЗВОЛИЛИ ТРЬОХ УКРАЇНЦІВ. Я знала, що була в переліку. До мене навіть приїхав російський “Первый канал”. Більше нікого не знімали. Думала, точно обміняють. Але цього не сталося.
3 БЕРЕЗНЯ О ВОСЬМІЙ РАНКУ РОЗБУДИЛИ Й ПОВЕЛИ В ДУШ. Це було підозріло. Я постійно репетувала, що хочу купатися. Запитали, чи вже збираюся. Уточнила: “Куди саме?” – “На розстріл, — відповів охоронець і додав: — Куди хочеш, туди і поведуть”. Не вірилося, що цей день настав. Здавалося, мають фанфари звучати й ангели спуститися з неба. Але нічого феєричного не відбулося. Мене просто забрали на свободу. Речі з полону наче вже й не потрібні, але й викинути шкода. Залишилися ялинки з фольги, які ми робили, щоб не збожеволіти.
ДИВЛЯЧИСЬ НА ДУРНИХ ЛЮДЕЙ ТАМ, ЗРОЗУМІЛА, ЩО ТРЕБА БУТИ РОЗУМНОЮ ТУТ. Не можна пускати в себе зло й ненависть. Треба бути добрішою. Раніше я була агресивніша. Часто ображалася. Зараз намагаюся бути якомога м’якшою. В полоні зрозуміла, що тим людям байдуже, ображаєшся ти чи ні.
ЛУГАНСЬК ДЛЯ МЕНЕ АСОЦІЮЄТЬСЯ З ПЕРЕЖИТИМ ЖАХОМ. Не уявляю повернення в цей кошмар. Луганяни, які побували в подібній ситуації, говорять приблизно те саме.
ПІСЛЯ МАЙДАНУ НЕ ТРЕБА БУЛО ТОРКАТИСЯ ПИТАННЯ РОСІЙСЬКОЇ МОВИ. Неважливо, гарний той закон чи поганий. Повернутися до нього можна було пізніше, коли всі заспокояться (23 лютого 2014 року Верховна Рада скасувала закон Ківалова–Колесніченка про можливість двомовності в регіонах, де нацменшини становлять понад 10% населення. Президент, обов’язки якого тоді виконував Олександр Турчинов, не підписав закон. — Країна). Водночас усвідомлюю: якби не цей закон, сепаратисти знайшли б інші приводи. Наприклад, деякі чоловіки серйозно кажуть: якщо Україна рухатиметься в Європу, то їх змушуватимуть одружуватися з іншими чоловіками.
В УВ’ЯЗНЕННІ РОЗМОВЛЯЛИ ПРО ТЕ, ЯК ЖИТИ ДАЛІ РАЗОМ. Якщо Україна переможе силою, люди вважатимуть себе притисненими. Не уявляю, яка робота може змінити це. Мабуть, сподіватися варто на нові покоління, на молодь.
НІКОЛИ НЕ ВИЗНАВАЛА СВОЄЇ ПРОВИНИ. Так, я фотографувала ту будівлю. Але — як кореспондент.
ПОТАЛАНИЛО: НІХТО НЕ НАМАГАВСЯ МЕНЕ ЗҐВАЛТУВАТИ.
У ВІЙСЬКОВІЙ КОМЕНДАТУРІ МЕНЕ ОХОРОНЯВ ОДНОКУРСНИК З УЧИЛИЩА. Я його спочатку не впізнала. Ставився нейтрально: ні добре, ні погано.
ЗА ЧАС ПОЛОНУ НЕ ВТРАТИЛА ЖОДНОГО КІЛОГРАМА ВАГИ. Те, що схудла на 30, вигадав знайомий — щоб привернути до мого полону більше уваги. Я завжди була худою — 48 кілограмів.
З РОСІЯНКОЮ З КАМЕРИ УЖЕ ПІСЛЯ МОГО ЗВІЛЬНЕННЯ РОЗМОВЛЯЛИ 15 ХВИЛИН. Вона казала, що щаслива, бо Росія піднімається з колін, відвойовує свої території. Говорила те, від чого в мене чухається все тіло.
МРІЮ КУПИТИ РЕЧІ, ЯКІ ВТРАТИЛА: ФОТОАПАРАТ Й ІНШЕ ОБЛАДНАННЯ. Збираюсь зробити операцію на очах. Хочу мати сім’ю, свій дім, займатися улюбленою справою. Якщо зможу чимось допомогти полоненим, обов’язково зроблю це.
Похожие записи
Об авторе
