СВЯЩЕНИК ГЕОРГІЙ ЯНКОВСЬКИЙ: “Я ПРОВІВ ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТКІВ ХРЕЩЕНЬ НА ПЕРЕДОВІЙ. БІЙЦЯМ ПРОСТО СТАВАЛО НЕОБХІДНИМ, ЩОБ НА НИХ НАДІЛИ ХРЕСТИК І ДАЛИ ІКОНКУ З СОБОЮ”

Я зростав у православній сім’ї. У нас завжди тримали піст, і що таке "Біблія" я знав з дитинства. Можливо, тому в якусь мить відчув, що маю пройти духовний життєвий шлях. Зрозумів, що себе треба позбавляти від різних спокус, які є в цьому світі. Почав змінювати своє ставлення до життя, а потім допомагати іншим духовними розмовами, розповідав людям, як потрібно жити, щоб не мати гріха в душі. Але щоб мати за собою якусь платформу, вирішив здобути духовну освіту.Родом я з Черкаської області, проте майже все своє життя прожив у Києві. Тут закінчив Київську духовну семінарію Московського Патріархату при Києво-Печерській Лаврі. Це було в кінці 90-х, і на той час я не бачив великої різниці між Київським і Московським патріархатом, але коли я почав спілкуватися з керівництвом Лаври, побачив речі, якими церква просто не повинна жити. Люди, які мають показувати приклад великої духовності, показали зовсім інше. Наприклад, кошти, які проходили через керівників Києво-Печерської Лаври, було пущено не на допомогу бідним, будівництво храмів і притулків, а на власні блага. Тобто я просто побачив обман, а не правду, якою повинна жити церква.

Тому я пішов звідти і перейшов у храм, який служить своєму народові.

Я керую парафією, яка знаходиться на площі Слави. Це православна церква Київського патріархату, відновлений військовий Свято-Миколаївський собор. Він був збудований у кінці 17 століття Іваном Мазепою, а у 1934 році його підірвали комуністи. На тому місці, де знаходився собор, позаду з лівої сторони зараз стоїть тільки пам’ятний камінь. З часом ми плануємо там поставити капличку і проводити богослужіння. А поки наша парафія не має свого приміщення, я проводжу служби у Михайлівському монастирі.

Частина моєї роботи – це доносити до людей істину, показувати де є добро, а де зло. І коли почалися події на Майдані, мені душа підказала, що моє місце саме тут, бо істина була не на боці “Беркута”, який за гроші бив простий народ, а на боці людей які вийшли за ідею. На Майдан я вийшов разом з усіма 1 грудня. Знаходився там постійно і так само, як і багато інших, чергував, а також вів службу у капличці, яку розташували у наметі першого взводу 8-ї сотні.

Коли ми стояли кордоном перед “Беркутом”, а за нами знаходились жінки і діти, я намагався розмовляти з людьми зі спецпідрозділу. Але намагаєшся балакати, а тебе просто не чують. Хоча декілька разів траплялося і поспілкуватися, бувало, що дехто навіть висловлював нам свою підтримку, але основним аргументом, чому вони стоять не з нами, було, що їх заарештують, якщо вони порушать або відмовляться виконувати накази. Коли ми з ними розмовляли, це бачило їхнє керівництво, і буквально через деякий час їх міняли на інших, після чого на варті тих хлопців я більше не бачив.

Я не можу сказати, що мені не було страшно, коли почалися активні протистояння, проте набагато гірше, коли ти поранений, бо стаєш безпорадним. Вперше мене поранили у січні, біля стадіону “Динамо”. Влучили гумовою кулею в область серця – там залишився великий синець. А вдруге – 18 лютого під час “Маршу миру”. Слава Богу, що тоді я вдягнув бронежилет і весь заряд картечі влучив у нього, а лише одна куля залетіла під бронік. Після поранення я погано пересувався, і мене завели в Будинок офіцерів, а оскільки навкруги був “Беркут”, людей звідти вивезли народні депутати. Особисто мене – Ольга Богомолець. Оскільки в лікарню їхати тоді було дуже небезпечно, мене привезли на Майдан, там я перебував з 18 по 24 лютого. Я довго не міг підняти руку і звісно займатися своєю справою, приносити якусь користь, відчував себе тягарем, і це мені зовсім не подобалось.

Для мене Майдан – це неймовірне духовне піднесення людей. Щодня до мене приходили в капличку за різними порадами. Я приводив їм приклади зі святого писання, тому що там багато життєвих випадків описано таких, які зустрічаються постійно в нашому житті.

Взагалі ті події можна розглядати як боротьбу світла і темряви. А людей на Майдані, особливо “Небесну сотню”, як воїнів світла, про яких навіть пісню придумали. І хоча я є в тому кліпі, проте себе до них не відношу. Я людина скромна і просто робив те, що повинен був робити.

Коли почалися події на сході, я деякий час вагався, залишатися і продовжувати службу у місті, чи їхати на фронт. Але швидко зробив свій вибір і поїхав на війну.

Пішов в “Айдар”, тому що входив до складу 8-ої афганської сотні і знав Валентина Лихоліта, одного з організаторів “Айдара”, а також більшість хлопців з Майдану, які теж пішли у батальйон.

З травня 14 року я майже постійно знаходжуся на передовій, виконуючи функції капелана. Половинкино, Щастя, Металіст, Жовте – я побував у багатьох місцях зі своїм підрозділом. Щоранку у нас іде шикування, потім я вичитую ранкові молитви, а вже після цього командир ставить на цей день завдання. І ввечері перед сном знову шикування, вечірні молитви, люди хрестяться і з молитвою ми ідемо відпочивати. А крім цього хлопці сповідуються, причому коли завгодно: посеред ночі або дня.

Коли людина весь час бачить смерть, їй просто необхідно розмовляти зі священиком. Багато хто приходив до мене і казав, що болить душа і я хочу поговорити. Хлопцям тепліше від того, що поряд є батюшка. І навіть на передовій, в окопі, або землянці, інколи. незважаючи на міни, люди сповідуються.

До смерті звикнути неможливо, а її дуже багато на цій війні. Мені не один раз доводилося збирати руки і ноги своїх товаришів. Це дуже важко. Інколи сльози просто ллються самі. Коли я служив на парафії у місті теж постійно стикався зі смертю – відспівував людей під час поховання. Але це інша справа, тому що на війні помирають ті, кого ти вже добре знаєш, ті, з ким ти ще нещодавно балакав, щойно ділив пайку – а через декілька хвилин людини не стало. Бували випадки, коли б’є “Град ” і замість бійця залишається пусте місце. Це дійсно дуже вражає. Для мене єдина допомога витримати таке психологічне навантаження – з молитвою попросити у Бога, щоб він допоміг мені і тим людям, які знаходяться біля мене. Я молюся, читаю “Біблію”, інші підходять послухати і після читання мене часто просять пояснити прочитане. І коли немає атак, ми з хлопцями часто просто сидимо розмовляємо на духовні теми.

Звісно, не всі солдати віруючі, але бували випадки, коли хлопці підходили до мене і казали, що хочуть прийняти хрещення. Хоча до того, як потрапили на фронт ці люди зовсім не мали віри. І за весь період я провів декілька десятків хрещень на передовій. Людям просто ставало необхідним, щоб на них наділи хрестик і дали іконку з собою. Солдати казали, що після цього якось краще і спокійніше себе відчувають. Тобто, вони почали відчувати духовну допомогу, хоча перед цим ніколи не бували в церкві.

Найстарший з бійців, яких мені довелося хрестити, чоловік після 50 років. А одногу разу довелося хрестити і дитину, ще коли ми стояли у Половинкиному. Там була база “Айдару”. Якось прийшла місцева жителька, принесла свого 4-річного хлопчика і сказала, що саме у нас хоче похрестити дитину. Мене взяли за хрещеного батька.

Пригадую, як і на Майдані один з учасників захотів саме в нашій капличці охрестити свого сина. Я навіть дату пам’ятаю – це було 15 лютого. Чоловік сказав, що така подія – це пам’ять і для нього, і для дитини. Тоді мені та людина дуже в душу запала, тому що Майдан для нього був важливим місцем.

Мені подобаються люди, які люблять своїх ближніх. Коли людина має таке почуття, вона передає той дар, який від початку закладено Богом – і це найважливіший критерій людяності для мене.

Оскільки я священик, який знаходиться на війні, в мене був певний внутрішній конфлікт, але я бачу, що несу там людям вкрай важливу допомогу. І ми все одно маємо робити все, що від нас залежить, щоб повернути наші землі. Бог – це істина, правда, а ми віримо, що правда на нашому боці. І якщо правда на нашому боці, то ми отримаємо цю перемогу.

Віка Ясинська. “Цензор.НЕТ”
Фото: Віка Ясинська, а також сторінка священика в Фейсбуку.

Источник