Тайсона мало не грудьми годував, Рикуна вночі відволікав байками – Ярославський
Неділя, 20 березня 2016
16:36
Тайсона мало не грудьми годував, Рикуна вночі відволікав байками – Ярославський
Екс-президент “Металіста” Олександр Ярославський в інтерв’ю для фільму “Тренер” розповів про будівництво міцного футбольного клубу, про свої взаємини з гравцями і Мироном Маркевичем, про те, як це все починалося і чому все закінчилося.
Олександре Владиленовичу, як починалася ваша історія взаємин з Мироном Маркевичем? Хто запропонував його кандидатуру на посаду головного тренера “Металіста”?
“Час настільки швидко біжить, що зараз ваше запитання застало мене зненацька. До 2005-2006 року я взагалі мало що чув про футбол. Так, деталі. Була необхідність у тренері, який дасть “Металісту” результат. Розглядалися три кандидати (два інших – Микола Павлов і Семен Альтман). і зупинилися на Мироні Маркевичі. Ми з ним зустрілися в Києві, говорили короткий проміжок часу. Я прийняв рішення взяти його і не пошкодував”.
Чому саме Маркевич?
“На той час Красніков прийшов у клуб – він порадив. Ми з ним обговорювали, але все одно рішення залишалося за мною. І, швидше за все, це була більше випадковість, Господь допоміг прийняти таке рішення. Це не було якимось розрахунком на основі знання футболу. Скажімо так, я проаналізував певні якості одного тренера, другого, третього… і, виходячи з професійних якостей, було прийнято рішення. Я не знав футбол. Ось так Господь допоміг взяти мені Маркевича, і ось так він опинився у “Металісті”. Ось це буде найбільш точне визначення, чому я вибрав його. Фактично той “Металіст”, який я отримав, була одна назва. База була. Хоча базою складно назвати… було одне місце і обкладений років 25 назад плиткою будинок з туалетом наприкінці коридору. Це було більше схоже на старий приміський вокзал, ніж на базу. Приїхали ми туди з Маркевичем. На той час Мирон Богданович, як на мене, років зо два не працював. Думаю, йому було все одно – аби опинитися в знайомому середовищі. Тому, зрозуміло, він по-своєму це оцінив. Присіли обговорювати, звалилася ліжко, щури – все присутнє. Бази не було, полів не було. На стадіоні росли дерева, качки плавали. Це дійсно так, болото було. На місці академії – лазні стояли, будинки розпусти. У лазнях – те, що зазвичай знаходиться на території базарів. Не було нічого. Ліжко звалилася під Маркевичем. Хотіли підписати контракт, сіли, він взяв ручку і трохи очей собі не вибив, коли сів на диван. Перше, що ми йому купили – якесь солдатське ліжко, хоча б з ніжками”.
Після дворічної паузи у Маркевича були якісь особисті умови?
“Нічого. Ми так, видно, на якомусь внутрішньому контакті, домовилися про співпрацю. Коли вишикували футболістів, це була банда – хто в чоботях, хто в тілогрійці, хто в вушанці. Чесно, не пам’ятаю, хто був в команді. Так і складно назвати це командою. це були спортивні хлопці, які зібралися пограти у футбол. Ось ви сьогодні збираєтеся у футбол бігати, і, напевно, будете краще екіпіровані, ніж та команда. Я до футболу мало яке відношення мав. “Металіст” складно було назвати футбольним клубом. саме футбольним можна було назвати Маркевича. З усього цього набору футбольних персонажів і атрибутів найбільш футбольним був він. Я ж кажу, Маркевич півтора року був поза футболом, і він особливо не придивлявся, якою командою буде займатися”.
Помітно було, що у нього горять очі?
“Напевно, ні, тому що я сам не хворів футболом. На той момент, коли зустрів Маркевича, я ще не відчував, що мене буде трясти лихоманка, як трясла потім. Ось так я закрив питання з тренером. Це було до Євро – незрозуміло скільки! Це був початок того, чого я не розумів. Того “Металіста” початок. Але це був ще не той “Металіст”, яким він став пізніше – з Шав’єром, Сосою … до небес! я ніяким фахівцем не був у футболі , і не уявляв собі, що таке футбол. Коли мій батько, Царство йому Небесне, і брат дивилися футбол, я на них дивився, м’яко кажучи, здивовано. Ніяких оцінок, прикидок, по тому, як все буде розвиватися, я не робив. Це було спонтанне рішення з “Металістом”. я навіть не скажу, що це було рішення займатися футболом. Це було, як попросили вболівальники, в місті потрібен був клуб. І я піддався на ці настрої – допомогти місту. Це не було бажання займатися футболом, воно потім прийшло. А на той момент ніякого бажання займатися футболом у мене не було. Тобто, я вважав, що це якийсь проект, я його допоможу і він продовжить собі жити, а я не буду витрачати на нього ні зусилль, ні часу”.
Коли прийшло відчуття, що ви у грі? Коли почали трястися коліна під час матчу?
“Коли воно прийшло, було вже пізно. (Сміється.) Це непомітно підкралося. Не можна сказати: в четвер, або п’ятницю, або в 2007 році. Це в один прекрасний момент встаєш і розумієш, що ти потрапив. І знайти той момент або той день, ту годину … я не можу сказати. Одного разу мене почало трусити, я почав хрестити футболістів тихо. Я дивлюся на себе: те, що відбувалося зі мною, це ненормальний тип. І я пам’ятаю цей стан. Зі мною ніхто не розмовляв за три дні до матчу. І три дні після, якщо раптом щось траплялося не так. Під час матчу не потрібно було підходити. Це був страшний стан. Брат відсідав, бо поруч зі мною було неможливо перебувати. Коли в “Металіст” прийшов Маркевич, бюджет був мільйона три. А коли я йшов, він був 60 мільйонів. П’ять мільйонів на місяць. Я десь говорив, чотири. Ні, п’ять мільйонів. у сезоні 2011/2012 річний бюджет був 60 мільйонів. Там одна зарплатна відомість була величезна. Я всі цифри пам’ятаю. Утримання стадіону було 20 мільйонів гривень, це при курсі 8. Ви ж пам’ятаєте стадіон, одне поле коштувало 3 мільйони євро. І це було не перше поле. Це було четверте поле, яке я перестелив за час свого перебування в клубі. Ми особливо старанно стежили за полем. Його нам стелила дуже хороша компанія, вона займалася полем “Арсеналу” на “Емірейтс” і “Вемблі”. В один момент я зрозумів, що з нашими дніпропетровськими фахівцями, які стелили газон, ми до Євро не впораємося. І отримали таке поле! Навіть на “Шахтарі” такого не було. Вони потім взяли нашу технологію і прошили. На три відсотки поле – воно ж штучне, прошито ниткою. Спеціальна машина приїжджала. По-моєму, з 3 мільйонів, 300 тисяч коштувала тільки ця прошивка. Потім ми купили лампи, які поле висвітлювали і підігрівали. Весь бюджет поля до Євро – 3 мільйони. А весь бюджет стадіону 96 мільйонів, з яких 30 дав я, а решта різного рівня бюджетів. Для порівняння, львівський стадіон коштує 300 мільйонів – в три рази дорожче. Причому там на 10 тисяч менше посадочних місць. Там 30-тисячник, а в Харкові – 40-тисячник. Ви ж пам’ятаєте, що творилося на матчах “Металіста” в Харкові? Туди потрапити було не можна! Там дамочки ходили на шпильках, це як в театр. Ну, Шав’єр, Жажа, Олександр Валерійович Рикун, Папа, Вільягра, Девіч. Ви пам’ятаєте команду? Тайсон на моторолері. Як він втік з “Динамо”? Хто його міг наздогнати? Зараз я дивлюся, Тайсона не видно в “Шахтарі”. Тоді ж Тайсон – це був артист. А Соса? Паси ці пам’ятаєте? Соса і відбір м’яча. Як він стелився над травою (показує)! З “Сошо” 4:0 – перший м’яч Соса який забив!”
Як вдалося організувати таку машину?
“Ми всі займалися командою. Природно, більше всіх займалися Маркевич і Красніков, але іноді навіть я брав участь у вихованні. Особливо по Жажі, скільки я з ним розмовляв. З Сосою скільки я розмовляв, з кожним. Всі тягли, у кожного було своє завдання. Але іноді потрібна була підстраховка один одного. З Тайсоном я скільки няньчився, мало не грудьми його годував. Тайсон дуже такий… Всі непрості. Олександр Валерійович Рикун – я з ним півроку розмовляв, півроку по три рази. У нього ж свої особливості були. Ось ми ці особливості відволікали моїми байками. Що я тільки не придумував з Олександром Валерійовичем. “Ваша мама прийшла, молочка принесла”, – говорив йому. Потім Олександр Валерійович подзвонював мені років зо два по ночах. Це цікаві часи були” .
Кажуть, за Рикуна ви заплатили “Дніпру” близько мільйона доларів. На той час, здавалося б, непідйомна сума для трансферу. Чому ризикнули?
“Майже ту цифру, яку ви назвали, я і витратив. Красніков, Маркевич кажуть:” Це талант. Але є особливості. Якби не було особливостей – був би Зіданом”. Я кажу: “Давай, допоможе нам”. Ось це був перший трансфер. Я був готовий до всього і готовий витрачати великі гроші. Просто захворів футболом. Це неможливо описати. Ви встаєте, і у вас сердечка в очах. Так і я в один прекрасний день встав і, якби мені хтось сказав, що я такі гроші дам за футболіста. Потім я говорив, що більше не дам – і давав. Потім пішли і Тайсон, і Вільягра, і Крістальдо, і Бланко. Тобто, пішло-поїхало”.
Ваш “Металіст” досі згадують як приклад вдалої селекційної роботи. Як було поставлено процес?
“Красніков обговорював проблемну позицію з Мироном Богдановичем, і потім ми з Женею ночами займалися пошуком варіантів. Займався Красніков, а ми обговорювали. Різниця в часі: Бразилія, Аргентина — все в ночі. Коли ми Рикуна придбали? Ну, ось, вважайте, з 2007 по 2012 рік всі ночі у нас були зайняті. В трансферне вікно – це сто відсотків. А між трансферними вікнами обговорення йшли. З Бланко я особисто розмовляв, умовляв приїхати. Він не хотів. Я був на лижах. І я так хотів цього гравця, мені Женя так добре про нього розповів. Прийняли рішення – брати. Мені не важливо було, що йому говорити. Важливо було, щоб він приїхав. Я був на лижах і обговорювали. На наступний день мало не вбився, бо сонний був. Всі ночі у нас йшли обговорення. Я пам’ятаю кожного гравця, якого ми обговорювали. Вони всі пройшли через кишеню – це само собою, але головне – через серце. Я ні про кого не шкодую. Про жодного футболіста”.
Придбанням якого гравця ви шокували тренера?
“Маркевич в шоці бував рідко. Маркевич був в шоці, коли м’ячі забивали божевільні. Від трансферів, напевно, ні, адже сама покупка ще не була гарантією того, що футболіст заграє. Коли Жажа забив “Бешикташу”, я так стрибнув, що впав зі стільця. Я думаю, всі впали. З сорока з гаком метрів, спіткнувшись, вдарити і мало не поламати поперечину. Бився м’яч об цю перекладину. Перший матч ми програли, турки приїхали потирати руки і проходити далі. 4:1 по-моєму. 4:0 вели. Тоді ми всю ніч не спали з Красніковим. В 4 або 5 ранку кудись ми їхали, дивимося, президент “Бешикташа”, він зараз президент федерації футболу Туреччини, великий такий чоловік, прізвища не пам’ятаю… Він ходив не в своєму розумі і не міг зрозуміти. Турки – вони теж помішані на футболі. Він не міг зрозуміти, що вони програли, та ще й так. Це був дуже гарний час. і ось ця компанія – Маркевич, Красніков, Волик гідно нам допомагав, він закрив клубні питання – система була вибудувана, і вона працювала б довгі роки. Вони її зламали за три роки. Все одно три роки ламали. Зламали дуже якісно. Відносно швидко”.
Що для вас означало бути президентом клубу?
“Це відповідальність. У мене було відчуття, що це я програю. Виграємо ми разом, програємо. Сказати, що програв “Металіст”, і я тут ні до чого – це я не відчував. Тобто, коли вони грали, мені хотілося бути на поле, я б брав участь, для мене була фізична біль. Коли ми програли “Кривбасу”, я кричав, що футболістів потрібно відправити туди-то – для мене це була біль, я думав, відірву кермо в машині. У мене була біль така. .. я собою не володів. Я поїхав додому. Повернувся на стадіон. Мені сказали, що Красніков сховався і боїться з’являтися на очі. Прийшов Маркевич і каже: “Відпустіть мене”. А я, коли приїхав назад, вже був спокійний. І, побачивши їх обличчя, зрозумів: у мене щось не в порядку. Заспокоїлись… якщо ти хочеш, якщо ти створюєш щось, ти повинен цим страждати. У нас “Дніпро” не міг виграти. З бюджетом в чотири або п’ять раз більше він не міг виграти протягом декількох років. Жодного сезону “Дніпро” у мого “Металіста” не виграв. Я маю на увазі – медалі. Ми програвали, але я кажу про медалі. “Металіст”, мотлох, який підняли, і “Дніпро”, чемпіон Союзу, з такою фінансовою базою, з друзями у футболі. Ми ж всі медалі забрали. У перший рік з Маркевичем зайняли, по-моєму, п’яте місце. І потім шість сезонів поспіль – з медалями. Ми ж перед цим з першої ліги вийшли. П’яте місце і шість сезонів поспіль бронзові медалі”.
Матчі проти “Дніпра” – це були особливі стосунки? Адже те дербі ми ще будемо довго згадувати…
“У мене дуже хороші стосунки з Ігорем Валерійовичем Коломойським. Ми з ним ніколи в футболі особистісно не конкурували. Як, наприклад, “Динамо” з “Шахтарем”. Вони особистісно конкурували. Ми ніколи не конкурували. Я не говорю з точки зору конкуренції з Коломойським. Я говорю про конкуренцію футбольних систем “Металіста” і “Дніпра”. Ми з ним навіть ніколи не обговорювали футбол. У нас були бізнес-взаємини, і людські стосунки хороші. Припустимо, як Суркіс з Ахметовим? Вони завжди сперечалися з приводу футболу , в тому числі в публічній площині. У нас з Коломойським ніколи не було дискусій щодо футболу”.
Маркевич дав зрозуміти, що перше-друге місця в Україні тоді не розігрувалися. Всі знали, хто буде на цих місцях…
“Перше-друге не розігрувалися? Я ніколи так не вважав. Так, мені хотілося виграти. Для мене якась цінність була в команді? База. Матеріально-технічна база, стадіон – ось те, чим клуб може пишатися. І, природно, сама команда , футболісти. Такі “шпілери”, які були у нас, напевно, тільки “Шахтар” може зрівнятися, нехай не ображаються на нас колеги. Тільки “Шахтар”. Хто може з Сосою зрівнятися? А з Тайсоном? Хто – з ударом Жажі Коельо, з таким ударом, скажіть, хто? Був в Україні такий футболіст? Давно колись? Горяїнов говорив, м’яч в руки не можна брати. Гол “Кривбасу” з центру поля – це ж не просто він випадково бив, випадково потрапляв. А за комір скільки зі штрафних позакидав? А в Запоріжжі? Просто за комір! А “Шахтареві”? А “Динамо”? З кута, під яким кутом! Це генна конструкція футболістів. Для мене показник – якість гри “Металіста” і наші результати в єврокубках . “Металіст” провів більше 50 ігор в Європі. Коли я прийняв клуб, ми були на 173-му місці в рейтингу. А коли йшов – на 30-му. Я дивився фільм, який зняли фанати, і вони говорили ми в топ-40 входили. Я поправлю: ми в топ-30 входили. За сім років – до тридцятки. “Сампдорія” з Кассано чотири рази грала – одна нічия і три перемоги “Металіста”. Так, “Байєр” нас раз покарав. Але ми поставили крапку”.
Ви – єдиний президент в українському футболі, який пообіцяв тренеру довічний контракт. Коли вас запитували, ви не втомлювалися повторювати, що Маркевич в “Металісті” надовго…
“Я б з ним працював і далі. Може, він сам би не захотів працювати. Але я готовий був підписати. У нас був такий колектив, він дав результат. До нашої появи в “Металісті” у клубу не було жодної медалі. Він завоював Кубок СРСР, але жодної медалі, навіть дерев’яної. Або паперової. Жодної. І раптом шість бронз поспіль. Чи є в історії футболу ще випадок, щоб клуб шість разів поспіль завойовував бронзові медалі? Стабільність – ознака майстерності. Це ж не я придумав. Навіщо мені було міняти тренера? У нас з ним було абсолютне взаєморозуміння. Так, були питання, так, іноді було важко. І йому було важко. Але результат. Результат на полі і результат за його межами – ми подружилися сім’ями. Моя дружина спілкується з Ганною Володимирівною. Батько, Царство Небесне, завжди їздив на всі збори. І критикував Маркевича. І любили поспілкуватися і випити по 50 грамів з татом. Це було більше, ніж футбол. Це життя. Або футбол – це життя і є. Якщо все добре, що потрібно міняти?”
Згадайте момент, коли Девіч в грі з “Олімпіакосом” не реалізував пенальті. Що тоді відчували?
“Я Девіча хотів задушити за те, що він зробив. У мене настала темрява, коли він просто кинув м’яч воротареві. І потім – про нього забили переможний гол. Футбол тим і хороший, що то ти на гребені радості, то в могилу летиш. Це складно. Якщо так ставитися до футболу, то довго можна не протягнути. Мені Женя Красніков сказав, що тільки рік тому став відходити від нашого “Металіста” – раніше у нього і серце хапало, і худнув на неймовірну кількість кілограмів. Це страшна напруга. Ну, а по-іншому такий продукт не зробиш. Футбол – його не сховаєш. Можна в бізнесі щось приховати, воно може колись вилізти, коли-щось – не вилізти. А футбол – публічне заняття, все на виду. Тут неможливо обдурити мільйони уболівальників, все видно”.
Після поразки від “Кривбасу” у Харкові Маркевич дійсно хотів піти у відставку?
“Так, про це можна сьогодні говорити. Розумієте, бути у футболі – це страшенний тиск. Може, і в мене виникало бажання кинути все. Це хвилинний крик душі, коли ти не знаєш, що сказати. Такий накал. Так, через хвилини ти відходиш і міняєш свою думку, але в якусь мить ти можеш подумати неправильно. Ми сім років практично на одному диханні йшли. І ви не забувайте, що з 2008 року над нами Лозанна. Ми постійно під тиском – 2008, 2009, 2010, 2011, 2012. П’ять років ми під яким дамокловим мечем грали. Як тільки важлива гра, в пресі починається: а ось зараз Лозанна, а ось зараз це… Ну, ви можете собі уявити, що постійно над тобою термін, що завтра тебе дискваліфікують, позбавлять і незрозуміло що. Як підписувати гравців? Як їх мотивувати, що все добре. Ви уявляєте, між якими струменями дощу ми йшли? Хто захоче йти в команду, коли її можуть позбавити єврокубків, дискваліфікувати, ліцензію забрати, що завгодно. Ніхто не знав рішення Лозанни. Ось з 2008 року у нас була додаткова скалка в серце. Ви ж самі всю періодику преси бачили. Як тільки відповідальний матч, починаються Лозаннські мотиви, наспіви, так би мовити. Плюс будівництво. Ви пам’ятаєте, ми грали в єврокубках з кранами на трибунах? Це ж напередодні Євро. У 2007 році Україна отримала право провести Євро-2012, і ми включилися в цю гонку. Харків був резервним містом разом з Одесою. І щоб отримати статус основного – потрібно було довести, тим більше з таким ставленням, як до нас ставилися як до новачків, і так далі. Плюс криза вдарила в 2007-2008 роках. Тому нічого страшного: і у мене здавали нерви, і у Маркевича, і у Краснікова, і у Волика. Був на нервових зривах, зате ми зробили продукт, який буде в століттях згадуватися”.
Маркевич зізнався, що коли йшов зі збірної України, федерація пропонувала йому залишитися. Звучали дуже великі суми контракту. Але Маркевич, незважаючи ні на що, розумів, що він не може вас зрадити і вибрати в тому конфлікті іншу сторону…
“Я про це не чув. Не знаю, можливо, так і було. Не виключаю навіть, що могли бути провокації, щоб розгойдати ситуацію. Те, що ми до сьогоднішнього дня до кінця разом, це говорить про те, що ми разом віримо один одному і поважаємо один одного. Тому, знаєте, як в житті: напевно стикаєшся з різного роду зрадою. У нас була довіра, нам не потрібно було доводити і давати клятви і обіцянки. Життя саме розставила все на свої місця”.
Ви пам’ятаєте свою останню розмову з Маркевичем в якості президента “Металіста”?
“Коли я пішов з клубу, ми постійно розмовляли, радилися. Ми обговорювали це, у нас специфічний стан був у місті. Я прийняв це рішення. Сьогодні легко говорити, а тоді було складно. Мені не хотілося, щоб моя присутність в “Металісті” негативно на ньому відбивалася, тому я прийняв таке рішення. Це ж непроста справа – займатися футболом, коли тобі підгавкують незрозумілі субстанції. Знаєте, колись уривається терпець. Тобто коли ти тягнеш віз, а тобі кажуть: ти не так тягнеш, ти не так везеш, ти не так те… Тим більше ті, кого ти особливо не помічаєш і не поважаєш. Я таке рішення прийняв, і всі це знали. Це ж не те, що вузькоспеціалізована була ситуація. Вона була суспільно відома. А те, що не було останньої і першої розмови. Ми в контакті донині. Я не можу згадати розмови, що так ми вирішили і розійшлися, і кожен пішов у свій бік. Наші шляхи звів Господь Бог, він дав нам можливість спілкуватися, і ми спілкуємося до цього дня”.
Телеканал “2+2” свій фільм про Маркевича назвав “Тренер”. У чому сила нинішнього наставника “Дніпра”?
“Його сила – в ньому самому. Знаєте, є люди, яким ти можеш довіритися, покластися і сподіватися. У цьому його сила. Ось ви ж помітили, що він не такий багатослівний. Є тренери – мова ллється, і не зупиниш. Але це людина, абсолютно віддана своїй справі. Крім футболу, йому нічого не треба в професійному плані. Він безмежно відданий цій справі. Потім він просто дуже цікава людина. Ми коли потрапили у Ліверпуль, він всіх нас потягнув у музей “Бітлз”. Він говорить англійською, мені цікаво з ним. Він має величезний досвід спілкування із закордонним футболом. Ми організовували стажування у “Челсі”, мені цікаво було побувати, подивитися на нього з боку, як він цікавиться досвідом своїх зарубіжних колег. Це людина, з якою цікаво просто по життю. Поговорити не про футбол, просто про життя. Поговорити про музику. Тобто, коли тобі з людиною цікаво, немає моментів, які змусили б розійтися”.
Ми не можемо не поставити це питання. Хоча питати у вас, чи повернетеся ви в “Металіст” – це як намагатися з’ясувати у Зінедіна Зідана, що ж все-таки йому сказав Марко Матерацці у фіналі Кубка світу…
“(Сміється.) Я все одно не відповім на це питання”.
Вас часто бачать на трибунах “Стемфорд Брідж”. Емоції на футболі можна порівняти з тими, що ви відчували на матчах “Металіста”?
“Відносно “Челсі” я ніколи не відчував тих емоцій. Ось сім років: моргнути очима – і все, не було їх в одну мить. Але я пам’ятаю все, включаючи всі запахи роздягальні”.
Похожие записи
Об авторе
