“Японців шокувала розкіш Межигір’я” – українська емігрантка
Середа, 06 січня 2016
15:33
“Японців шокувала розкіш Межигір’я” – українська емігрантка7
Людмила Плис з чоловіком та донькою. Фото: Людмили Плис
35-річна Людмила Плис з Житомира п’ять років живе в японському місті Токай. Одружилася з японцем Хіроюкі Кавагучі та переїхала до нього на батьківщину, коли народилася донька. Забрала в Японію й старшого сина, якому тоді було 11 років. Зараз готує українські національні страви у місцевому ресторані. Про те, як адаптувалася в далекій країні, розповіла Gazeta.ua.
Де познайомилися зі своїм чоловіком?
В 2008 році я поїхала до Японії на заробітки, там познайомилася з Хіроюкі Кавагучі. Він на 16 років старший. За два роки приїхав до мого батька в Україну просити моєї руки. Тато дуже здивувався, розхвилювався. Але згодом благословив. Того ж року у нас народилася донька і ми прийняли рішення переїхати до Японії. Батькові було дуже важко відпустити мене так далеко, тим більше – у Японію, де зовсім інша культура і традиції. Батьки Хіроюкі сприйняли також насторожено – там не заведено змішувати кров з іншими національностями. З іншого боку, були раді, що син врешті одружився, бо вже втратили на це надію.
Людмила Плис із донькою. Фото: Людмили Плис
Йому сподобалась Україна? Що найбільше здивувало?
Це для нього був подвиг – поїхати в країну, про яку навіть нічого не чув, не знаючи ні української, ні англійської мови. Дуже вразив наш транспорт. Цікаво було проїхатися в наших трамваях, тролейбусах. Це була наче подорож у його дитинство. В маршрутці намагався ставати біля водія, щоб передавати гроші. Для нього це була якась екзотика – довіряти незнайомцям свої гроші. Такого в Японії не побачиш. Відзначив доброзичливість українців. В Японії навіть сусіди можуть не привітатись при зустрічі, настільки всі зайняті своїми клопотами. Як каже Хіроюкі, в Україні відпочиваєш душею. Так було в Японії років 20-30 тому.
Що впало в око в Японії, коли переїхали туди жити?
Перше, на що я звернула увагу, коли приїхала до Японії – це ідеально рівні дороги з яскравою розміткою, чисті до блиску автомобілі, навіть вантажні. В Житомирі такого не побачиш. Смітників на вулиці майже немає, але тротуари всі чисті. Японія – одна з найрозвиненіших країн світу. Тут все так швидко змінюється, оновлюється, рухається вперед. За всім не встигаєш слідкувати. Іноді це дуже втомлює. Хочеться від цього всього втекти ближче до природи, до рідної України.
Цього року на Фестивалі іноземців в Японії вперше був представлений павільйон України. Фото: надано Людмилою Плис
До чого було важко звикнути?
До японської відповідальності. На роботі, в школі, в садочку – скрізь привчають до цього. Дитячий садочок – це така сама робота. І пропускати її, бо хочеться спати або нема настрою у дитин, не можна. В Японії вдень важко зустріти дітей шкільного віку. Всі без винятку відвідують школу. Навчання закінчується у всіх одночасно – о 15 год. Навіть у першачків. Закони теж для всіх рівні – немає значення, бідний ти чи багатий, відповідальність для всіх однакова.
Найбільшою проблемою було незнання мови. Чоловік знайшов міжнародну асоціацію, де ми з сином почали вивчати японську мову безкоштовно. Ця мова – надважка. В ній окрім ієрогліфів є ще дві поскладові абетки, і це все може бути перемішане в одному тексті. Крім звичайної розмовної, є ще ввічлива, яка сильно відрізняється.
Як син вливався в нове середовище?
За нього хвилювалась найбільше. На той час не розмовляв японською, але старанно вивчав письмо та ієрогліфи. Навчальний рік в Японіі починається в квітні. Не закінчивши п’ятий клас в Украіні, хлопець одразу пішов у шостий в Японіі. Не розуміючи мови, але маючи велике бажання влитися в колектив, син ходив до школи. Намагалися створити для нього декілька кіл спілкування, крім школи. Вивчення японської в школі для іноземців, футбол, зустрічі з дітьми чоловікових друзів.
Українська програма навчання сильніша за японську, тому з математикою і англійською мовою справлявся добре. За чотири роки вивчив мову і сам поступив без поблажок у коледж на безкоштовне навчання.
Людмила Плис разом з чоловіком та сином від першого шлюбу. Фото: Людмили Плис
Чим відрізняється японська система освіти від української?
В Японіі всі школи державні і безкоштовні. Платити треба лише за харчування. Один раз на шість років батьки купують портфель і набір для японського правопису ієрогліфів. Крім того потрібно придбати олівці, фарби і спортивну форму встановленого зразка.
В школу не можна нічого носити, крім шкільних предметів. Під забороною навіть яблука чи бутерброди, комікси, картки, ігри, телефони. Дівчатам не можна носити прикраси, в школі всі однакові, виключень ні для кого не роблять.
Приміщення їдальні не передбачено. На великій перерві чергові по класу переставляють парти і роблять великі столи, на яких діти обідають в своєму класі. Чергові приносять з кухні обіди і самі все розсипають по тарілках.
Початкова школа – шість класів. Основні предмети: японська мова – читання і правопис, математика, фізкультура, праця, музика. Діти пишуть тільки олівцем, щоб могли потім себе перевіряти і виправляти помилки. Англійську мову починають вивчати в п’ятому класі. На фізкультурі діти не лише бігають і стрибають, але і вивчають все, що пов’язано з тілом.
Людмила Плис з чоловіком та донькою. Фото: Людмили Плис
Домашні завдання майже не задають. Програма дуже розтягнута, кожен урок пережовують по 25 разів, щоб назавжди запам’ятали. Тому, в порівнянні з нашою українською програмою, японські діти дуже відстають. Нічого зайвого не вчать. Таблицю Мєндєлєєва вчать у 9 класі. Я ж пам’ятаю, що її вчила в сьомому.
Середня школа – три класи. Переходять в інший заклад. Після дев’яти обов’язкових класів учень сам вирішує, навчатися далі або працювати. Вступ до колледжу дуже відповідальна справа і батьки нічим не можуть допомогти. Покладатися можна лише власні знання.
Дітей змалечку привчають, що речі треба берегти. Не купують кожного року новий шкільний костюм чи портфель. Якщо у дитини зламався телефон, гроші на його ремонт ніхто не буде давати. Прибиральниць в школі теж немає – діти все прибирають самостійно.
Як українській жінці живеться в азійській країні? Наскільки відмінний уклад життя?
Мій чоловік хоч і народився та виріс в Японії, але його батьки – корейці. Їхні традиції дуже суворі. Жінки не можуть приймати рішень. Мій чоловік намагається поступатися мені, хоча йому це важко дається.
Чоловік працює, забезпечує сім’ю. Все інше робить жінка. Вся домашня робота теж на її плечах. А якщо жінка також працює, то навантаження подвійне. В Японіі жінка має прокидатися і проводжати чоловіка на роботу. Мій день починається о шостій ранку. Лише в суботу і неділю, коли в чоловіка вихідний, можу собі дозволити трохи поспати.
Через високу вологість потрібно багато часу приділяти прибиранню та пранню. В гарну сонячну погоду – влітку чи взимку – багато господинь виносять і просушують ковдри, матраци, подушки.
Людмила Плис готує українські обіди для японців в токайському ресторані. Фото: Людмили Плис
Чи легко було знайти роботу?
Навіть японській жінці важко знайти постійну роботу, тому що діти і хатнє господарство завжди на першому місці. Вихідних для догляду за хворою дитиною на роботі не надають. Тому при працевлаштуванні завжди найперше питають, чи є малі діти. Зарплата більша, якщо жінка не має сім’ї. Навіть дитсадки в Японіі поділяються в залежності від того, працює мама чи ні.
Я почала працювати лише цього року. Мені запропонували спробувати себе в кулінарії і готувати українські обіди для японців в місцевому ресторані. І хоча в мене немає кулінарної освіти, але ж кожна українська жінка вміє куховарити. Так я почала готувати українські домашні обіди в ресторані “Ada-Koda”. Борщ з пампушками, вареники з картоплею, холодець, салат з капусти і кропом, голубці з картопляним пюре, зелений борщ з чорним хлібом – кожного разу намагаюсь пригостити чимось новеньким, познайомити з різними стравами української домашньої кухні. Японцям подобаються наші страви.
В Японії дуже дружня українська діаспора. Фото: Людмили Плис
Що ваші знайомі знають про Україну?
Звичайно, знають про Чорнобиль. А про житті в Україні до 2013 року майже нічого не чули. Зараз підтримують Україну, це тішить. Якось показували по японському телебаченні президентський маєток у Межигір’ї. Експерти і глядачі були шоковані, які розкоші Янукович собі дозволяв.
Нещодавно вийшла романтична кінострічка японського режисера Акійоші Імазекі, де показаний тунель кохання в Клевані.
В місті Токай, де я живу, щороку проходить Фестиваль іноземців. Цього року там вперше був представлений павільйон України. Ми пригощали японців українським узваром, чорним хлібом з перекрученим салом і часником. В столиці Токіо дуже дружня українська діаспора. Маю можливість підтримувати з ними зв’язок і популяризувати українське.
Нагадаємо, раніше Людмила Плис розповіла Gazeta.ua, як святкують Новий рік у Японії.
Похожие записи
Об авторе
