“Дістали ресору від воза й чотири великі цвяхи й прибили ними мене до стіни сараю”
Вівторок, 05 січня 2016
12:45
“Дістали ресору від воза й чотири великі цвяхи й прибили ними мене до стіни сараю”
КІНОРЕЖИСЕР ОЛЕКСАНДР МУРАТОВ ДВА РОКИ БУВ З’ЯЗКОВИМ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
– НЕ ЗНІМАЙТЕ ВЗУТТЯ, – каже Вікторія, дружина кінорежисера Олександра Муратова, відчиняючи двері квартири на Солом’янці.
Пахне борщем. У сусідній кімнаті господар голосно говорить по телефону.
– Тепер я готовий до вжитку, – за кілька хвилин Олександр Муратов заходить у вітальню. Невисокий, у сірому костюмі й темній картатій сорочці.
На спинці дивана, стільцях і попід стінами розкладені колажі – наклеєні на картон фотографії, вирізки з газет і дрібні предмети.
– Колажів у мене – штук 100. Оцей називається “Депортація”, – Олександр Ігоревич показує на картину з наклеєними темними фігурками і фото Лаврентія Берії. – У Харкові на Клочківській вулиці колись був будинок мого прадіда Максуда Муратова – він торгував східними солодощами і кримськими фруктами. Маю чверть кримськотатарської крові. Якийсь час уся наша сім’я жила за рахунок діда – Леонтія Максимовича, а насправді Лютфі Максудовича. Він обіймав у республіканському Раднаргоспі високу посаду, товаришував із Миколою Скрипником (народний комісар освіти УРСР. – “Країна”). Скрипник, не будучи в змозі протистояти тотальній русифікації, застрелився 1933 року. Мій дід зрозумів: не сьогодні, так завтра його заарештують. І щоб не репресували родину, теж застрелився. Сім’я впала у злидні. Мене віддали “на прогодівлю” до прабабусі в село Ліщинівка Полтавської області. Оцей колаж – мої спогади про той час, – показує роботу з наклеєними фото себе 5-річного і прабаби на тлі полтавських краєвидів. – А цей колаж готую на рік Мавпи (2016-й. – “Країна”) – Путін у вигляді мавпи за ґратами. Колажами зараз переважно займаюся. Як Параджанов, коли йому не давали знімати.
Нині не знімаєте?
– Мій останній художній фільм “Татарський триптих” – 2004 року. Я з начальством завжди у конфронтації. З будь-яким. 100 відсотків фінансування дають тільки на дитячі фільми й на занадто патріотичні. А нинішні патріотичні картини виглядають фальшивими. Бо режисери не перебудували свої мізки. Це такі ж солодкі радянські фільми, тільки з іншими героями.
Як ви потрапили до Української повстанської армії?
– Мені було 15 років. У Харкові після війни за нашим домом був величезний яр глибиною з 25-поверховий будинок. Там ми з другом знайшли трубу, що вела до підвалу колишніх німецьких аптекарських складів. Вони були зруйновані, а в підвалі залишалися восковані ящики з ліками. Серед них знеболювальні: пантапон, морфін. Колишні солдати, звикнувши до цих ліків у шпиталях, після війни вже не могли обходитися без них. Ми з другом почали продавати знайдене на Благовещенському базарі. Один оптовий покупець запропонував нам возити їх до Львова. Платив за це подвійну ціну. У Львові я познайомився з дівчиною Терезою. Каже: “Поїхали у Станіслав (Івано-Франківськ. – “Країна”), будеш возити ліки туди”. Дивлюсь на неї: все на місці – ноги, груди. Поїхали.
Олександр МУРАТОВ, 80 років, кінорежисер. Народився в Харкові. Батько – поет Ігор Муратов, мати Людмила Олександрівна – медик. До 6 років жив у селі Ліщинівка Полтавської області на вихованні в прабаби по батькові Марії Савелівни Савенко. Підлітком був у підпіллі УПА. Батько пройшов німецький, а потім – радянський концтабори. За його порадою навчався в Москві. Підтримував зв’язки з антисталіністським підпіллям. Закінчив режисерський факультет Інституту кінематографії. Працював режисером на Одеській кіностудії. 1964-го разом із першою дружиною Кірою Муратовою зняв фільм ”Наш чесний хліб”. Через два роки вийшла перша самостійна стрічка ”Явдоха Павлівна” – про цькування українських генетиків. З 1968-го – режисер Київської кіностудії імені Олександра Довженка. Зняв до 30 художніх фільмів. Зокрема, трилогію за творами Хвильового: ”Танго смерті”, ”Геть сором!”, ”Вальдшнепи”. Написав автобіографічний роман ”Розчахнута брама”. Знімає документальні фільми про українських учених. Найчастіше перечитує ”Гру в бісер” Германа Гессе та ”Алісу в Країні Чудес” Льюїса Керролла. Живе в Києві. Дружина Вікторія – кінодраматург, сценарист. Дочка Оксана – кінознавець Олександр Муратов у вітальні своєї квартири в Києві. На спинці дивана розкладені колажі, присвячені депортації кримських татар, письменнику Олександру Гріну й Америці
За 10 кілометрів до міста автобус зупинився, бо витік бензин. Усі вийшли, кажуть: “Лячно, тут бендери ходять”. Я не знав, що Тереза мене до них везе.
Почався дощ. Ми залізли в скирту сіна. Тереза до мене притискається. Думаю: може, це натяк? Поліз їй за пазуху, потім – нижче. Вона як штовхнула – метрів 10 летів. Потім ледве в ту скирту назад впустила.
Вийшли звідти під ранок. Їде наш полагоджений автобус. Ми замахали руками – не зупиняється. Тоді Тереза витягнула наган і направила на шофера. Він перелякався: “Зразу сказала б, що ти – з лісу”. Доїхали до Станіслава. Спускаємося до підвалу готелю. Там більярдна. Маркер у ній був зв’язковим УПА.
Наступного разу приїхав до нього з чемоданчиком ліків, а зв’язкового радикуліт схопив. Розказав мені, як доїхати до лісництва в Рожнятівському районі, щоб віддати медикаменти лісничому.
Приїхав я до колиби на 4 години раніше, ніж треба. Виходить хазяїн. Кажу пароль, а він мені жестами показує: йди звідси. “Хто це?” – гукають із колиби. “Турист заблукав”, – відповідає. “Нехай заходить!”
Заходжу. Сидять два неголені дядьки. Змусили випити з ними самогонки. Я сп’янів. Вони мене роздягнули, обшукали. Знайшли комсомольський квиток. Повели в іншу кімнату. Дістали ресору від воза й чотири великі цвяхи й прибили ними мене до стіни сараю – розіп’яли, – Олександр Ігоревич закочує рукав сорочки на правиці й показує шрами з обох боків руки. – Чомусь на дві ноги й праву руку вистачило в них завзяття, а на ліву – ні. Мабуть, не встигли. Я знепритомнів. Отямився від того, що якісь хлопці відливають мене водою. Бачу, мої мучителі лежать: один зі знесеним черепом, другий – із простреленим оком. Врятували хлопці з криївки, яким ліки привіз.
Ким виявилися ваші мучителі?
– Якісь бандити. Не мали до УПА жодного стосунку. Хлопці донесли мене на рядні до криївки. Так нудило, що вже не було чим блювати. Пам’ятаю тільки смереки, що пливли наді мною.
Спустили мене у схрон. За три дні прийшов до тями. Виходили, намастивши руку й ноги смолою-живицею і обмотавши рани мохом. У схроні був портрет Шевченка і два синьо-жовтих прапорці – біля нього.
Був жовтень. Мене лікували з тиждень. За цей час випав сніг. Вийти не міг, бо емгебісти по слідах знайшли б криївку. Змушений був там сидіти, доки розтанув. Читав підпільну літературу. Вона була під великим замком у скрині. Командир ховав книжки від хлопців, бо ті намагалися вирвати сторінки на самокрутки.
Що робили як зв’язковий?
– Майже два роки возив листи, гроші, ліки – з Харкова, Дніпропетровська, Полтави, Запоріжжя й навіть з Кубані. Побачив Василя Кука. У нього тоді було псевдо Василь Коваль. Потім зустрілися в Києві. Я його обожнював (Василь Кук помер у 2007 році. – “Країна”). Це була видатна людина. Навіть у 94 роки мав світлу голову. Знав п’ять мов, прекрасно володів комп’ютером. Не можу забути його телефонної розмови при мені з кимось з Адміністрації президента: “Хто-хто? Дівчино, гучніше! Героя України? Мені? Та ви що, збожеволіли? Шухевич не міг уже протестувати. А я ще можу: навіщо мені бути героєм разом з усякими шахраями і бл… дями?”
Раз мене з грішми й ліками відправили в Київ. Зайти треба було в письменницький дім на Коцюбинського. Середнє парадне, третій поверх. Відчинив чоловік, обшукав. У мене була курточка-“бобочка”, пошита з маминих спідниць. Тоді вважалося, чим більше “змійок” на ній, тим гарніше. Він сам мені вшив у підкладку бобочки якогось конверта. І я поїхав до Львова.
Побачив його знову через 20 з гаком років, коли знімав фільм за романом Михайла Стельмаха “Гуси-лебеді летять”. Пішов узгоджувати сценарій зі Стельмахом і впізнав у ньому того чоловіка. Жив він у тому ж будинку, але в іншій, значно кращій квартирі. Я навіть не натякнув йому про ту зустріч. Це був 1972-й. За стосунки з УПА могли посадити. Потім якийсь журналіст знайшов в архівах Генпрокуратури, що на початку 1930-х Стельмаха заарештували як керівника підпільної молодіжної організації. На свободу відпустили тільки тому, що його слідчих розстріляли як троцькістів.
На початку 1952 року почалося тотальне полювання на залишки УПА. Особливо звірствували так звані яструбки чи стрибки. Це місцеві хлопці, яких влада агітувала не марксизмом-ленінізмом, а обіцянками: будеш із нами – всі дівки твої, всі хати твої. Їхні діти й онуки практично зараз керують Західною Україною.
Я поїхав у Харків потягом Львів – Новосибірськ. Але побоявся, що схоплять. З переляку дьорнув аж на озеро Балхаш у Казахстані. Побув там трохи серед наркоманів. Коли цвіли коноплі, вони бігали між ними голі і спітнілі, щоб пилок до них прилипав.
Потім батько по телефону переконав їхати в Москву і вступати до вузу. Так мене найменше запідозрять у націоналізмі.
Куди ви вступали?
– В літературний інститут імені Горького. Мене рекомендували Максим Рильський і Андрій Малишко.
Після декади українського мистецтва в Москві верталися в Київ. Батько сидів у двомісному СВ з Малишком. Я – через два вагони в купейному. Прийшов до них. Вони вже сп’яніли. Батько каже: “Ану, прочитай Андрію Самійловичу свого вірша “Дантові кола”. Я злякався: як при Малишкові антирадянського вірша читати? Але, думаю, він – п’яний, не розбере. Прочитав – бачу, в нього сльоза витекла. Каже: “Я давно вірив у тебе”.
До Рильського ж нахабно вдерся під час сніданку. Якби я не був сином свого батька, він вигнав би мене з квартири. А так вірші йому сподобались, дав мені рекомендацію до літінституту.
У колажі на тему столичного життя на початку минулого століття Олександр Муратов використав вирізки зі старих газет, весільні фото й листівки тих часів
Однак мене не зарахували, бо у творі російською примудрився зробити 18 орфографічних помилок. Коли вступав у ВДІК (Всеросійський державний інститут кінематографії. – “Країна”) на операторський факультет, чесно списав твір зі шпаргалки.
Олександр Ігоревич потирає руки. Об них починає лащиться огрядний сірий кіт Марсик.
– У ВДІКу познайомився з Олександром Довженком. Він приїхав читати лекцію. Я з чистого піжонства поставив йому запитання українською мовою. Він відповів українською. Коли почалася практика, всі наші студенти пішли на “Тихий Дон” працювати. А мене направляють на Мосфільм на “Поему про море” Довженка. Бо він хотів, щоб із ним працював практикант, який володіє українською мовою.
Це був кінець його життя. Він і помер на цій картині. Раз сказав мені: “Сашко, земля мене більше не хоче носити, тягне до себе”. Говорив, що хоче бути похованим у Лаврі на виступі до Дніпра. “Але ж цього ніхто не виконає”, – сказав.
Московське культурне середовище вас приймало?
– Так, було комфортно. Тільки жити не було де. Близько товаришував із режисером і актором Едуардом Бочаровим, художниками Анатолем Брусиловським і Миколою Двігубським, з Василем Шукшиним.
Я дуже просив Володю Висоцького зробити мені контрамарку на знаменитого “Гамлета” в Театрі на Таганці, в якому він грав. Подивився – не сподобалось. “Де ти сидів?!” – питає Висоцький. “У 20-му ряду”. – “Завтра сидітимеш у першому”. Подивився ще раз – сподобалось ще менше. Після того уникав зустрічей з Володею, аби не брехати, що був у захваті.
З Висоцьким жив у одному номері в Одесі на зйомках фільму “Короткі зустрічі”. Він не давав мені спати – складав вірші тільки під гітару вночі.
Важко було прижитися в Україні після Москви?
– Нас із Кірою (режисер Кіра Муратова, перша дружина. – “Країна”) не прийняли в Києві. Назвали зарозумілими естетами. Ми поїхали до Одеси. Там навіть квартиру дали. Розлучилися, бо обоє – творчі люди, важко разом.
– Не фотографуйте збоку. Профіль у мене дуже невигідний – пітекантроп’ячий, – каже Олександр Муратов фотографу. – Мене стільки знімали й малювали – вже себе знаю. Покажу портрети – будете сміятися.
Приносить із сусідньої кімнати кілька малюнків і фотопортретів.
– Це мене Сергій Параджанов малював 1972 року – фломастерами. Підписав “Хаджі Муратов”. Я йому кажу: “Навіщо ти мені ще бородавку причепив коло носа?” – “Для выразительности”.
Ми приятелювали з 1950-го. Знайомий провів мене на кіностудію Довженка. Там Ігор Савченко знімав фільм “Тарас Шевченко”. “Сержик, – просить молодого Параджанова. – Покажи мальчику студию”. Сергій образився, що його призначили екскурсоводом. Але так захопився, що я втомився. Людина-оркестр. Йому тоді 26 років було.
Коли він тільки одружився, заходжу до нього в двокімнатну квартиру. В одній із кімнат стоїть тахта двоспальна, тумбочка і величезний старовинний рояль. “Сергію, – питаю, – а хто грає? Ти чи Свєта?” – “Никто не играет. Но ты посмотри, какая красивая вещь”.
Ми з ним перепродували антикваріат. Я вмів розшукувати старовинні речі, а в нього був збут на Тбілісі. Для Параджанова це був чи не єдиний спосіб заробити гроші.
Фільми не приносили доходів?
– Йому не давали знімати. Спочатку знімав типову для тодішньої Київської кіностудії хрінотінь. Тільки після “Тіней забутих предків” усі побачили, що Параджанов – геній. Потім були ще геніальніший “Цвіт гранату” і прекрасний “Ашик-Керіб”. Була ще між ними цікава “Сурамська фортеця”. І все! Але таке “все” коштує більше за тисячі звичайних фільмів.
Раз приходжу до нього. А він пише листа: “Дорогой Леонид Ильич! В связи с тем, что мой талант тут не востребован, прошу отпустить меня на постоянное жительство в Персию”. Кажу: “Сірьожа, хочеш, щоб тебе посадили в дурку? Немає вже Персії. Іран тепер”. А він: “Откуда же тогда персидские ковры и персидские коты?”
На прощання Олександр Муратов дарує збірку віршів.
– Описую своє життя коротко: “Горобець, який шалено мчав у пазурах шуліки”. Швидко. Шалено. Але не по своїй волі.
Похожие записи
Об авторе
