Нащадки Геббельса у сучасній Німеччині

Тео Зоммер

Якщо поглянути на фото цього політичного аналітика, розміщене на сайті німецької газети Die Zeit, ми побачимо поважного західного інтелектуала – в окулярах, сивочолого і з пронизливим поглядом. А от якщо вчитатися в його статтю, присвячену долі України, то це враження швидко зникає, й ось чому:

Головна теза статті винесена в її перші ж рядки – не можна ставити Україну в ситуацію вибору – ЄС чи Росія. А далі йде аргументація цієї тези. Мовляв, чинний президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер заявив, що Україна не має шансів у найближчі 20-25 років стати членом Євросоюзу й НАТО. І це попри те, що Брюссель обіцяв українцям членством у разі, якщо вони виконають Копенгагенські критерії вступу, а під тиском Сполучених Штатів їхні союзники погодилися розглядати як довгострокову мету включення України до Альянсу. Ці речі Жан-Клод Юнкер виголосив у столиці Нідерландів – країни, громадяни якої 6 квітня голосуватимуть стосовно схвалення чи несхвалення Угоди про асоціацію ЄС з Україною. Таке «ні» вже завадило у 2005 році набуттю чинності Конституційного договору ЄС; сьогодні «ні» може «відкрити двері для великої континентальної кризи». Тому Юнкер і заспокоїв по-своєму голландців: асоціація України з ЄС, мовляв, не означає її входження до західного світу, до його структур.

На думку автора статті Тео Зоммера, Юнкер сказав правду, яку в інших випадках воліють замовчувати або заперечувати. І далі пропонує власні висновки. Мовляв, якщо подивитися на Україну уважно, вона є не чим іншим, як державою, яка розвалюється, або, якщо бути точнішими, державою, що не відбулася, – виснаженою, клептократичною, яку у своїх цілях експлуатують продажні чиновники і багаті олігархи. У ній процвітає корупція, юстиція перетворилася на пособника владної мафії, правова система не працює, ситуація в економіці погіршується, реформи не реалізуються, президент Порошенко і прем’єр-міністр Яценюк є найлютішими ворогами, міністри, які хочуть проводити реформи, йдуть у відставку, а готовність виконувати Мінські домовленості, приймати новий закон про вибори і дати більше автономії Донбасу мінімальна. За словами Зоммера, «сепаратисти на сході України» теж небезгрішні, але головне – дії київського уряду. Ну а далі у статті говориться про «розірваність» України щодо ЄС і НАТО, про потребу бачити її нейтральною щодо Сходу і Заходу. І, нарешті, головне: Україну потрібно не допускати в ЄС, а знову «вплести в історично сформовані відносини з Росією». На думку Зоммера, «це було б не поступкою, підпорядкуванням російським амбіціям, а реальним політичним підходом (ein realpolitischer Ansatz) до збалансування інтересів із Москвою».

Ось так. Ані слова про російську агресію, про анексію Криму, про війська РФ на українській землі, про неототалітарну внутрішню політику Путіна – лише про «сепаратистів» і «розкол України»… Й ані слова про здатність українців до самоорганізації, про скинення ними режиму Януковича, про панування в Україні (на відміну від Росії) демократичних настроїв, про прихильність більшості українських громадян (а особливо їхньої активної частини) до інтеграції з ЄС і НАТО. Натомість аналітик-колумніст Die Zeit говорить про українців як таких собі «унтерменшів» (Untermensch), тобто наче й людей, але не зовсім повноцінних, за яких мусять вирішувати Москва і Брюссель.

Цікаво, скільки би протримався на роботі колумніст поважного німецького видання, якби дозволив собі в такій тональності писати про якусь державу Африки – мовляв, її слід знову «вплести в історично сформовані відносини» з колишньою метрополією? Чи не звинуватили б його негайно в расизмі і чи не викинули б на вулицю? А от про українців у такій стилістиці писати можна. Бо ж це стосується, як писав іще Тарас Шевченко у середині ХІХ століття, «людей… не негрів… а таких, таки хрещених… но простих»… Тим часом Вікіпедія стверджує: «Глибокі аналітичні матеріали, ґрунтовно підібрані факти роблять Die Zeit одним з найбільш важливих і актуальних джерел інформації. Die Zeit визначає теми, зіставляє позиції, обговорює перспективи і оцінює думки. Цей тижневик формує громадську думку».

Що ж, «глибокі аналітичні матеріали» – і повторення стилістики Геббельса 1930-х років. Бо що він зі своїми пахолками писали тоді про Австрію та Чехословаччину? Практично те саме, що пише про Україну колумніст Die Zeit. Держави, що не відбулися та розвалюються на наших очах – це все з тих часів. І про небажання надати Судетам автономію писалося тоді, і про те, що чехів слід «вплести в історично сформовані відносини» з Німеччиною, і про те, що долю Чехословаччини повинні вирішувати без неї… І про «баланс інтересів» тоді говорилося теж немало… Ніде правду діти, доктор Йозеф Геббельс також був інтелектуалом і вмів писати, але якій ідеї він присвятив життя і чим усе це закінчилося для Європи, Німеччини та його самого? І чи варто сьогодні повторювати його пропагандистські ходи, обстоюючи ідею «умиротворення» неототалітарного путінського режиму?
Утім, ця публікація (і чимало подібних до неї) має у собі й дещо позитивне, а саме серйозний матеріал для роздумів, адресований політикам України і всім українцям. Згадайте-но перелік негативів і лих сучасної Української держави, наведений Тео Зоммером, і скажіть собі – хіба він не правдивий? Хіба його не можна продовжити? І хіба в ЄС не втомилися від тих ідіотів, які нерідко офіційно представляють Україну (поняття «ідіот» я вживаю тут у його первинному сенсі, відомому з Античності, – як людини, органічно нездатної бути громадянином і займатися політикою)? Що ж, і доктор Геббельс, бувало, говорив правду, але викручував із неї потрібні йому висновки…

Отож маємо те, що маємо: реінкарнацію геббельсівських пропагандистських прийомів у сучасній Німеччині – і здатність політиків та чиновників України давати неабияку поживу для цієї пропаганди. Чи матиме успіх на Заході така пропаганда? Це, як на мене, залежить від багатьох чинників, але передусім – від українського громадянського суспільства та від справді здорових політичних сил України.

Источник