“Тіла чоловіка знайти не можуть — і немає виплат, а жінка — одна з дитиною”
Четвер, 11 березня 2016
00:20
“Тіла чоловіка знайти не можуть — і немає виплат, а жінка — одна з дитиною”
Автор: ФОТО З САЙТА www.facebook
Володимир Регеша пішов до “Правого сектора”, бо це був найкоротший шлях на передову. Зараз служить розвідником у Збройних силах
— Не міг не піти на фронт. Хтось каже — це чужа війна, у тебе діти. Так у більшості бійців є діти. Краще я піду, ніж їм дістанеться таке лайно, — каже боєць 74-го розвідбатальйону ЗСУ 41-річний Володимир Регеша.
Він — історик, письменник. Із січня 2015-го воював у роті вогневої підтримки 5-го батальйону ДУК “Правий сектор” у селищі Піски під Донецьком. Останні кілька місяців служить розвідником у селі Карлівка неподалік.
Як потрапили на передову?
— По блату. “Правий сектор” — це був найкоротший шлях. Там учишся дуже швидко, бо стріляють з усього. Спершу пішов на позицію “Оркестр”, де гармати стоять. В артилерії “Правого сектора” всі позиції мали музичні назви. Потім у нас був мінометний розрахунок “Джаз-бенд”. Із віком я джаз полюбив. Хату, де ми жили, називали музичною шкатулкою.
Не боялися полону?
— ”Правому сектору” в полон не можна, — сміється. — Ми ж обросли легендами — страшні націоналісти, які їдять дітей, п’ють кров. Якщо ЗСУшники мають шанси повернутися з полону цілими й не дуже ушкодженими, то правосєк умиратиме довго і страшно. Так само оунівець або з “Карпатської Січі” — з добровольчих батальйонів, що в Пісках були. Якщо все вистріляв, остання граната — для себе. Тут це здається диким, а там — нормально.
Чи всі вояки — герої?
— Одиниці. Більшість героїчних вчинків — нагромадження збігів. Вчасно зробив або не зробив щось. Але маю яскравий приклад героїзму. Мій друг Павло Дришлюк жив у столичному районі Академмістечко, а працював у Борисполі воєнним льотчиком, бортінженером. Щоранку приїздив до мене на Оболонь пити каву, а потім уже — на роботу. Загинув в Ан-30, що збили над Слов’янськом (6 червня 2014-го в літак влучила ракета. Вижили троє з восьми членів екіпажу. — ГПУ). Я весь той екіпаж знав. Кості Могилку, командирові, дали посмертно Героя України, виплати. А Пашка, доки командир вирулював, щоб літак не впав над містом, повикидав із борту трьох хлопців. Мусив їх виштовхувати, бо впиралися. Досі дружина б’ється і судиться. Тіла чоловіка знайти не можуть — і немає виплат, а вона — одна з дитиною. Через суд визнали тільки, що загиблий.
Був у нас “Бетмен” — високий, гарний 20-річний хлопчина з “хати Барса” в Пісках. Був на позиції “Небо”. Вилазив на елеватор і звідти коригував вогонь. Спокійний, без жодного понту “я герой”. Ми вважали його якимсь потойбічним. Щоночі лізти на цю купу заліза. По тобі танки прямою наводкою луплять, а ти сидиш і розказуєш, хто звідки лізе, правіше чи лівіше стріляти.
Що найстрашніше на війні?
— Недавно запросили до школи урок мужності провести. Діти те саме питали. Кажу: “В туалет сходити”. Бо коли ти зі спущеними штанами, а тут обстріл — страшно, бо невдобно.
Побутові моменти з’їдають багато сил. Пішов, помився, вертаєшся на хату — а тут гатять з усього. Падаєш у болото й розумієш — оце відро води грів півдня, а тепер усе спочатку.
Війна в артилеристів — 95 відсотків важкої праці і п’ять — задоволення. Гармати тягати, міномети, снаряди, міни, окопи рити, розвантажувати-завантажувати. Це важка праця. Романтики тут нуль цілих х… десятих.
А чоловіча дружба?
— Мав у “Правому секторі” побратима “Трітона”. Він — старшина роти вогневої підтримки. А я був рядовий необучений, — сміється. — Спали в одній кімнаті. Матраци були поряд. Розсудливий, без паніки завжди. Мали ще друга “Хіміка” — теж дорослий, як і ми, за 40 уже. Трійцею і ходили, і щось робили. Воно спокійніше. З такими хлопцями комфортно воювати. Не підведуть, і ти їх — намагатимешся. Не було такого: щось робитиму, а щось — ні. Якщо працюють, то й командири. Треба відро води — хто вільний, побіг приніс. Або сміття виніс. У кімнаті навели лад, почепили вішаки, речі розклали. Має бути повага до себе — на війні, але ж не у свинарнику.
Багато вояків жаліються на бардак у країні, якій віддали все.
— Це “афганський синдром” — коли приходять із війни психами або впадають у сентиментальність. Вважаю це надуманим. Багато хлопців, які побували в найжорстокіших боях, у Донецькому аеропорту, — нормально поводяться.
Люди різні. Є ті, хто прийшов воювати, хоче і вміє це робити. У нас одному хлопцю невеличкий осколочок у дупу прилетів. У шпиталі видалили, так утік і повернувся до нас. “Сивому”, молоденькому хлопчині, у коліно влучило. Чотири дні пролежав і знову на передову. А не додому — рюмсати, що поранений.
А є такі, що день до вечора — і слава Богу. Дивляться на календар: коли вже додому. Не можна заборонити потрапити на передову нікому. Не хочеш воювати — вари борщ, прибирай або вози когось. І за це шана й подяка. Я кілька днів на хаті просидів, коли з ногою проблема була. І варив теж. А скільки таких — послухаєш, так не знати що витворяв, а насправді автомата в руках не тримав. Приїжджають і починають бикувати. Розповідати, “як у танкє гарєлі”. Мовляв, ніхто їх не розуміє і всі їм винні, тому можуть робити що завгодно.
Чи працюють із такими психологи?
— Не знаю. Може, десь на базах вони є. Я одразу потрапив на передову. Психологічна допомога потрібна до відправки на фронт. Має бути відбір. Треба донести людині, що там убивають, шматки м’яса літають. Буває, що беруть у полон і знущаються. Щоб ішла підготовленою, а не поруч когось шльопнули — і катастрофа на все життя.
Дехто каже, що не може пережити загибелі товаришів. Та це війна. А якщо батько й матір, не дай Бог, померли, сестра, дитина? Життя не буває без утрат.
А коли це масово?
— Немає такого, щоб у тебе на очах поклали 150 найкращих друзів. Таких товаришів — троє-четверо, а в декого нікого немає. Ще розумію полонених, бо над ними справді знущаються і потрібна фахова допомога.
Усі поранення стаються в бою?
– 90 відсотків “трьохсотих” і “двохсотих” (поранених і загиблих. — ГПУ) — з недбалості або по п’янці. Це з того, що я бачив. Скільки було випадків: напився, поліз у свої розтяжки або через озеро, крига поламалася, втопився. Але ж написали: герой, відстрілювався. Мамі ж не скажеш, що воно п’яне полізло куди не треба.
Чи мають воїни АТО отримувати квартири?
— Думаю, ні. Десь вони жили раніше. Контрактники отримують зарплатню, йдуть на війну свідомо. Ми — добровольцями, вони — найманцями. Підписують документ, що за таку-то оплату готові покласти життя. У мобілізованих є шанс скосити. У кожного. Хтось не захотів, не зміг, пішов, бо з дівчиною посварився.
Які мають бути гарантії для добровольців?
— Не може доброволець отримувати гроші. Визвався, то мусиш усвідомити, що не матимеш пільг, статусу. Так само і при пораненнях, або не дай Боже, “двохсотих”. Ми ж мертві душі — нас немає. Як росіян немає на Донбасі.
Опікується дітьми з двох інтернатів
Володимир Регеша має п’ятьох дітей. Опікується дітьми з важкими вадами розвитку з інтернатів у Ладижині на Вінниччині та Меджибожі на Хмельниччині. Там живуть до 35 років.
— Цієї справи залишати не можна, — каже. — Розвиваються навіть діти, на яких усі махнули рукою. А на руки береш — усміхатися починає. Ми з волонтерами доплачуємо півставки реабілітологам у Меджибожі, аби працювали повний день. Маємо спромогтися на ремонти. Але тут найкраще обладнання — це руки.
Діти живуть за чужим розкладом. Сьогодні їстимеш гречку. Не хочеш, тоді нічого. Мусиш о дев’ятій лягти спати. Гаразд. Мені 30 років і я не хочу, але я дурник і лежу в інтернаті. Більшість читати не вміє.
Говорили по телефону про це з Людмилою Денисовою, коли була міністром соціальної політики. Подякувала, але сказала — це не в нашій компетенції. І бувайте здорові.
Треба ламати цю систему. Починаючи з пологових, де матерів умовляють здати особливих дітей до казенних установ. Бо більше дітей — більше коштів. 90 відсотків ідуть на утримання системи. Тільки 10 — дітям. Хочу добитися, щоб хоча б навпіл якось.
Взагалі інтернати — це зло. У селах купа закинутих будинків. То чому не зробити реконструкцію їх і не поселити родину: троє-п’ятеро дітей і сімейна пара? Когось можна возити візком до школи. Ходити на концерти до клубу, щось плести і продавати, грядку опоряджувати. Але не жити все життя в кімнаті, де поруч — шість осіб. Це ж Шанхай якийсь.
Похожие записи
Об авторе
