“Дочка щодня вивішує чоловікові речі, щоб не думали, що хата порожня”
Середа, 09 березня 2016
17:57
“Дочка щодня вивішує чоловікові речі, щоб не думали, що хата порожня”7
Фото: Сергій Старостенко
79-річна сестра поета Василя Стуса Марія уже рік винаймає в Києві на Березняках житло з внучкою 26-річною Еліною і її родиною. Старша внучка 28-річна Інна знімає квартиру на Львівській площі. За кожне помешкання родина платить по 5 тисяч гривень на місяць. Торік сім’я Марії Стус переїхала в столицю з рідного Донецька рятуючись від обстрілів. Поки що Марія Семенівна безрезультатно чекає на обіцяну київською владою допомогу з житлом, часто змушена спати на підлозі орендованої квартири.
– Мені перед цією війною снився віщий сон: багато маленьких дівчаток. Тоді бачу — одна групка дівчаток і друга відділилися. Я проснулася, і мені так тяжко на душі. А потім справді — війна почалася, Крим і ДНР з ЛНР відділилися. Якщо відділиться Донецька область, як Абхазія в Грузії, може бути, що ми й додому в рідну хату повернутися не зможемо.
Автор: Сергій Старостенко
У Донецьку ви лишили навіть дві хати — власну і батьківську?
Я жила в Донецьку в приватній хаті на вулиці Ударній недалеко від аеропорту. Від початку війни цей район Донецька найсильніше обстрілювався. Зараз дочка з зятем залишилися в батьківській хаті на вулиці Чуваській, за три вулиці від моєї. Хата ще та, в якій ми з Василем виросли. Цю хату батько побудував у 1946 році, в самий голод. Півтора роки її ставив. Хоч і розруха була.
Як ви, україномовна родина, прижилися в Донецьку після Вінничини в повоєнні роки?
Ми вдома українською розмовляли, а на вулиці російською. Тільки Вася на російську ніде не переходив. Але він вишиванки в Донецьку не носив. Вишиванку вишила йому наша двоюрідна сестра. Вася сфотографувався в ній на випускний альбом, а потім віддав її дядькові. Бо в Донецьку так не ходили.
Я ніколи активною не була. А мене там називали бендеркою. Яка я бендерка?
Автор: Сергій Старостенко
Це зараз там все загострилося. А раніше нам було все рівно — чи ти українець, чи росіянин, чи єврей. Всі ми були рівні, хороші, нормальні. А вже коли революція почалася, всі розділилися. Коли почали голосувати за ДНР, всі казали: “Будем незалежні від Києва. Донецьк дає 20 процентів бюджету, ми Київ годуємо, а самі бідуємо”.
Донеччани всі досі думають, що обстрілюють їх з української сторони. У нас прямо на шкільному дворі три чи чотири дитини вбило снарядом. Всі були переконані: це все “укропи, хунта, фашисти!” Моя старша онука в Макіївці працювала, їздила на роботу туди щодня з Донецька. Я поки її дочекаюсь під пострілами з вокзалу, вмираю. Чоловік її поривався зустрічати. А що толку? Двох же можуть убити. Постійно в такому страху жили. Онука розповідала: їдеш в автобусі, тільки й розмов, що про “клятих укропів”. Аж раптом стріляють. З автобуса видно, що летить з боку Росії. Ні, все-одно “укропи” винні.
Як ваша родина пережила обстріли?
Коли почалася війна, ми прожили там з дітьми місяців 9. Почали дуже обстрілювати навесні в травні.
Я не так за себе боюся, як за дітей. Часто лишалася в хаті зі старшою правнучкою Ксенею. Раз вискочила з хати, чую — гуде, підняла голову — отаке щось півметрове летить червоне. У нас через дві вулиці днр-івський блокпост. Я ледве добігла до хати. Не раз ми з нею від обстрілів у погрібі ховалися. Вона тяжкувата, спустити у погріб ще можу. А наверх підсаджувати її на драбину треба було. Руки боліли.
Сусідка через вулицю так панічно боялася обстрілів, що безвилазно сиділа у шкільному підвалі кілька днів підряд. Вже всі люди повилазили звідти. А вона там сидить і сидить. Аж приїхала до неї внучка: “Что вы позоритесь!” – забрала її. А тоді знов почали стріляти. То вони кинули хату на околиці і зняли квартиру в центрі Донецька. Там не так обстрілюють.
На протилежному кінці Донецька люди вже живуть як в іншому світі. Кажуть: “Какая война? У нас вообще не стреляют”.
Автор: Сергій Старостенко
Раз я зустріла на вулиці сусіда-сепаратиста. Він з Криму. “Как живете?” – питає. Кажу: “Та ось снаряди повибивали мені вікна”. – “Вы окна не вставляйте. Вот уже в Луганске власть вставляет. И вам вставит”. Хоча ніхто нікому і не думає вставляти ті вікна. А раз ішла: стріляли так страшно, що я нагнулася і зіщулилась. А йде чоловік один: “Не бойтесь! Это мой отец стреляет”. Яка мені різниця, думаю, хто по мені стріляє.
Як стріляють — притулишся до стіни і біля неї сидиш, щоб в погріб не бігти. Бо, думаю, одну стіну поки проб’ють, другу, то я виживу. У знайомих випадок був: чоловік спав коло одної стіни, жінка — коло другої. І їм снаряд упав через стелю прямо в хату. Осколками чоловіка побило, а жінці нічого. А якби посередині кімнати лягли, то б загинули. Стіни їх виручили.
Моя хата постраждала, бо у хату навпроти впала бомба. Сусіди ходили, голосували за ДНР. Казали: “Голосуем, чтобы война прекратилась”. Так їм як упало в хату, пробило стелю. Вони зараз в центрі міста знімають квартиру за 4 тисячі.
Зараз дочка з зятем навідуються в мою хату рано і вечором, щоб не розтягнули, не розтрощили. У нас на вулиці лишилися тільки сусіди-пияки. Обом під 50. Не працюють. Тільки метал крадуть. Недавно, дзвонила дочка, казала, що хтось витягнув на вулицю з якоїсь хати цілу металеву ванну. Дочка вивішує на шворці біля моєї пустої хати чоловікові то сорочку, то світер, щоб було видно що хата не пустує.
Дочка працювала бухгалтером. Зять працював проходчиком на шахті. Йому ще дуже повезло. Прямо перед війною встиг оформити пенсію. Шахтарі у 50 ідуть на пенсію. Якби ще трошки — дочка з зятем лишилися б без пенсії. Я не знаю, як би вони жили. На шахті, “Жовтневій”, де він працював, розтягнули все.
Автор: Сергій Старостенко
Коли ви переїхали до Києва?
22 березня минулого року. Ми б сюди не приїхали, якби у нас тут нікого не було.
Внучку Елінку прихистила на якийсь час Оксана Дворко — перша дружина Дмитра. Василева дружина Валя живе сама у двокімнатній квартирі на вулиці Чорновола. Кликала нас до себе: приїжджайте. Але вона худесенька, хвороблива. А в нас дівчатка – як вогонь. Не дадуть спокою. Ну як до неї їхати? Дмитро їй весь помагає — і ліки, і продукти носить. Сам живе він у селі Дмирівка під Києвом -15 хвилин їзди від Валі.
Старша внучка спершу знімала квартиру в Ніжині і щодня їздила на роботу в Київ. До Оксани весь час стидно проситися, а інша рідня не запрошує.
У Києві мені з онуками добре. Я б тут і лишилася. Якби раніше знаття, що отаке буде, ми б хату в Донецьку продали, тут би де-небудь купили. Але ж зараз за ту хату і 4 тисячі доларів, напевно, ніхто не дасть.
Автор: Сергій Старостенко
Київська влада обіцяє допомогти з житлом?
Оце тільки такого листа Кличко прислав… – пані Марія Семенівна витягує з-під скатертини аркуш з надрукованим текстом, читає: “Є різні варіанти розв’язання проблеми і є винятки у будь-яких ситуаціях. Тому я доручив своєму профільному заступнику вирішити питання надання житла Марії Стус, сестрі знакової постаті для кожного українця. Найближчим часом ми забезпечим пані Марію житлом у Києві…” А чи забезпечать, не знаю.
Якісь пропозиції вже були?
Чиновники в КМДА тільки пропонували мені місце в будинку для престарілих. То жахливо просто. Або пропонували для всієї родини будиночок без зручностей в селі. Ми відповіли: вибачайте. Як нам там з маленькими дітьми? Влітку то одне діло. А взимку?
Ми зараз виживаємо на копійки. Моя пенсія – тисяча 721 гривня. 4 тисячі ми платимо за оренду і тисячу за комуналку. А онука друга більше 5 тисяч за квартиру платить. Нам трошки допомагають знайомі і рідні. Більше знайомі.
Похожие записи
Об авторе
