Циган відрізав голову і передав її автобусом

Вівторок, 08 березня 2016
22:21

Журнал “Країна”

Люди та речі

Циган відрізав голову і передав її автобусом

 
Коментувати
Роздрукувати

ШІСТЬ РОБІТ СКУЛЬПТОРА ОЛЕКСАНДРА РІДНОГО

1. ПАСТУХ І ВОВК

Поки зводили казино в Калінінграді, його директор покликав оформити дачу – будиночок на Курській косі, між Росією й Литвою. Архітектор-вірменин придумав дах у вигляді гірської гряди. На одній гірці сидить пастух, на другій – вовк. Кераміка заввишки 3 метри. Встановили на фасаді ближче до даху: треба було замаскувати непривабливі труби опалення, які чомусь йшли ззовні будинку. Приходять місцеві жителі, дружини рибалок. Дивляться: “Ні фіга собі! Пастух на хвилі!” Коли з одного боку море, а з другого – затока, люди не сприймають гори.

Олександр РІДНИЙ, 54 роки, скульптор. Народився в селищі Покотилівка на Харківщині. Мати – технолог, батько – інженер зі штампів. Закінчив художнє училище та художньо-промисловий інститут за спеціальністю ”художник-монументаліст”. Працював на скульптурній фабриці у Харкові – ”ліпив героїв і Родіну-мать”. У Києві брав участь у проектах ”Семінар”Азбука” й ”Адамово древо”. Наприкінці 1990-х працював у Москві. ”Багато поїздив по колишньому Союзу, оформлюючи казино. ­Замовляли роботи двоє – дуже схожі на бандитів. Калінінградська область, Курська коса. Спиш, четверта ранку. Раптом хтось шкребеться у вікно. Це місцеві рибачки. ”Хто там?” – ”Соколику! Похмелитися!” Заслужений діяч мистецтв України. Доцент кафедри скульптури Харківської академії дизайну та мистецтв. Роботи зберігаються в Національному художньому музеї, Київському музеї російського мистецтва, приватних колекціях в Україні, Росії, Німеччині, Франції, Великій Британії, Польщі, Японії. Кавалер ордена ”За особливі заслуги” 3-го ступеня. Улюблені режисери – Ларс фон Трієр і Такеши Кітано, письменник – Герман Гессе, страва – смажена картопля. Дружина Олена веде дизайн-студію в міському Палаці дитячої творчості. Син Микола – художник

Минає рік. Пізній вечір. З приятелем із Москви п’ємо горілку. Дзвінок у двері. Виходжу. На порозі – чоловік. Рукою в кишеню – посвідчення: “Я з контрабандного відділу СБУ. Ви написали, що привезете. Де воно?” Коли вивозив кераміку з України, митниця змусила підписати зобов’язання про зворотне ввезення. Сказав, що везу на виставку, через рік – поверну. А був 1991-й. Прикинув: може, знову буде якесь ГКЧП? Ризикну. Думав, усі про це забули. Виявляється, дарма. Завів чоловіка в кімнату, випили втрьох коньяку. Він під мою диктовку написав, що “недобросовісна галерея збанкрутувала, а експонати безповоротно втрачені”. Мені виписали штраф і справу закрили.

2. ЧОВЕН-ТЕРЕЗИ

Харківський багатій закохався в московську співачку, ось-ось мали побратися. Для нової квартири купив кілька робіт. Спочатку Гамлета в спідниці. Так на мене подіяв фільм “Розенкранц і Гільдестерн мертві” (перетворює у фарс трагедію Шекспіра “Гамлет”. – Країна). Захотілося пофантазувати, хто такий Гамлет. Чоловік? Жінка? Трансвестит? Чи була Офелія, чи це його фантазії? Наступну скульптуру робив уже на замовлення. ­Бізнесмен захотів човен у вигляді шаблі. З одного боку, ангели, з другого – мирська тема: король і королева, тобто Він і Вона. А посередині човняр: чи то Саваоф, чи Ісус Христос – не зовсім зрозуміло. І все в рівновазі. Скульп­тура мала висіти в гостьовій спальні над ліжком із балдахіном. За нею планували сховати відеокамеру. Така публіка. Друг, недруг – не важливо. Компромат завжди стане в нагоді. Пізніше господаря знайшли мертвим біля машини. Помер від побоїв.

3. МАСКА

Власника казино переслідував страх: 30 осіб шикуються на вулиці і проламують двері клином, як середньовічні лицарі. Придумав вихід: поставити на вході гігантську голову – як на острові Пасхи. Тепер у казино зайти навпростець стало неможливо. Тільки ламаною – буквою “Г”.

Я вирубав скульптуру з каменю, поставили. Назвали “Маска “Гравець, що плаче”. Хтось у короні й із золотою сльозою. Висота – 4 метри. Наступного ранку йде на роботу мер Євген Кушнарьов (пізніше – один із лідерів Партії регіонів, із необережності вбитий на полюванні. – Країна). Дивиться, а в центрі міста стоїть незрозуміло що і без дозволу. З погляду сучасного мистецтва, це була банальщина. ­Однак на початку 1990-х сприймалося як революція. Кушнарьов викликав до себе господарів – зламали. Хлопці переді мною вибачилися, але платити відмовилися: “Вважай, що це форс-мажор”. Якийсь час ходив, канючив гроші. Кинув після історії зі столяром. При мені йому замовили рами з дуба величезних розмірів. “За скільки зробиш?” – “100 доларів”. Тоді це було багато. Але за один день не виготовиш, та й матеріали подорожчали. Хлопець вирішив віддати гроші й піти з проекту. Господарі погодилися, але попросили ще й ключі від машини. “Як? Чому?” – “А компенсація? А моральні збитки?” Він забрав назад 100 доларів і зробив рами практично даром.

А якось в офіс привіз гроші директор кримського казино. Посилають когось із обслуги помити машину – вертається через хвилину: “Не розумію. Він що – барана привіз? Хтось стукає в багажнику”. Виявилося – велосипедист. Директор у горах збив хлопця, той став лаятися. Наш герой вирішив налякати його пістолетом і поранив у ногу. “Куди його було дівати? – розповідав. – У багажник”. Хлопця підлікували, вибачилися й відправили назад поїздом.

4. ГРАВЦІ

Замовили рельєф у казино: гральний стіл, а на ньому фішки й руки – жіночі, чоловічі. Гра на контрастах: ніжна дівоча ручка, а поруч рука порочного старця – з великим перснем. Вирішив посилити враження: додав кілька рук і зробив фінку – злочинний ніж. Змонтували, повісили. Приймають роботу – подобається. Побачили ніж: “А це що? У нас такі диваки бувають. Програють – втихомирити не можемо. А тут перо на виду. Схопить і заріже трьох круп’є”. Я сказав, що воно дерев’яне. Вони підійшли ближче, роздивилися. “Ні, – говорять. – Краще без ножа”.

5. ЛЮДИНА-ОЛЕНЬ

Років п’ять тому київський меценат замовив щось із сучасних композитних матеріалів. Сформулював лаконічно: “Хочу яскраве”. Я запропонував “Хмару з дощем”. Величезна біла хмара, з якої йде великий синій дощ. З такими людьми цікаво мати справу: їздять по світі, щось побачать – хочуть собі подібне.

Якось подзвонив і замовив ­людину-оленя. “Давай, – кажу. – А як?” – “Ну, уяви, чоловік із головою оленя й рогами. Він ними думає. А навколо нього літають люди. Вони так живуть”. Дивно, звичайно: людина-­олень – і сидить у будинку. Я придумав йому легенду. З одного боку – рельєф, відлитий із бронзи: палац, де мешкає його родина. Картинки на тему: людина-­олень на бенкеті – з дружиною і дітьми. Людина-олень біля літака. А з іншого боку – яхта Абрамовича й літаючі люди. І все це – до стелі.

Олександр Рідний у своїй майстерні біля дерев’яної фігури “Большая Мадлен”. Автор копіює скульптуру з серії “Танцующие человечки”

Зробив, відіслав фото. Дзвінок: “Ми з дружиною подивилися. А раптом гості прийдуть? А тут олень із рогами. Дружина жартів не розуміє. Каже, що це – натяк. Давай обріжемо”. Чик – і немає. Морда в оленя класна, бронзова. І без рогів вражає. Знову дзвінок: “Слухай, так він же без трусів!” Відповідаю: “Він же людина-олень! Навіщо йому труси?” – “Так у нього все там видно!” Кажу: “А що?” – “Але в нас онуки! Будуть запитувати. Давай на нього шорти одягнемо”. – “Як шорти?” – “Ну, так. Гаразд, ти подумай”. Скінчилося тим, що довелося зробити листок. Точніше, щось типу рушника. У такому вигляді забрали.

6. ЦИГАН

Цигани замовили надгробок для сина. Батько прий­має роботу: “Супер!” Сльозу пустив, а це – найвища похвала. Каже, що схожий. Радію: роботу здав. Чоловік на прощання: “Дружина ще прийде – подивиться”. Приходить жінка – істерика, сльози: “Хто це?” – “Як хто? Чоловік сказав, що схожий”. – “Це не він!” Починаю переробляти. “Схожий?” – “Він! Годиться!” Приходить батько. І так по кругу – вирватися неможливо. Я вже не витримав: “Ну, ви визначіться! Зрештою, ти ж мужчина в домі!” Циган наважився: “Схожий! Відливай!” Зробив у бронзі, встановив. Через якийсь час дзвонить: “Щось треба робити з головою”. – “А що?” – “Життя немає: дружина пиляє, всі жінки пиляють. Кажуть, не він. Треба переробити”. – “Так там все приварено!” – “Потрібно відрізати”. Домовилися, що він сам відріже голову й передасть автобусом. Поки я ліпив, пам’ятник стояв під кульком без голови. Зробив, приварив. Але тільки після того, як зі мною розрахувалися. Перший раз циган прийшов із сумкою. Я глянув: напевно, дрібними купюрами приніс. А він дістає трилітрову банку якихось золотих штук: коронки, кілечка. “Візьмеш?” Я відмовився. Пізніше приніс-таки гроші.

Источник