Повз нас ішов боєць. Кричали, щоб пригнувся. Бух – і вже немає кому кричати. Куля в голову влучила
Вівторок, 01 березня 2016
17:33
Повз нас ішов боєць. Кричали, щоб пригнувся. Бух – і вже немає кому кричати. Куля в голову влучила
ВІТАЛІЙ ЛАЗЕБНИК БУВ У ДЕБАЛЬЦЕВОМУ З 1 ПО 18 ЛЮТОГО 2015 РОКУ
ПІСЛЯ УЧЕБКИ НА ПЕРШУ Ж РОТАЦІЮ ВІДПРАВИЛИ В ДЕБАЛЬЦЕВЕ – НА ПЕРЕДОВІ ПОЗИЦІЇ. Потрапив на блокпост “Балу”. Найближчий до сепарів – 700 метрів. А по “зеленці” (ліс. – Країна) вони за 300 метрів від нас шастали. Ми їх там трошки пошарахали. За тиждень нас замінили Збройні сили, бо ворог планував там серйозне просування. Був жовтень 2014-го. Ситуація трималася напружена. Після Іловайська наші відбили Дебальцеве. Пройшли перші переговори в Мінську. Бойовики не стріляли, тільки коли поруч їздили ОБСЄшники.
НІХТО НЕ ЗАБОРОНЯВ СТРІЛЯТИ. Найменший шерех – бабахнув, доповів і все. Буває, ворог неприцільно обстрілює – провокує на відповідь. Тоді не зважаємо. А коли триває цілеспрямована атака чи просувається група, мусимо адекватно реагувати. Балачки, що в бійців забирали зброю і патрони, – брехня. Ну як можна це зробити на передку?
СУСІДНІЙ СЬОМИЙ БАТАЛЬЙОН НАЦГВАРДІЇ трохи начудив – обстріляв машину 128-ї бригади. Ті не зупинилися на блокпосту. А ми саме отримали дані, що сепари їздять КамАЗом із кулеметом. На “хресті” (стратегічне перехрестя доріг Донецьк–Луганськ, Харків–Ростов. – Країна) хлопці обстріляли ту машину. Після того військові кричали, що наваляють нацгвардійцям. Одна з причин, чому нас швидко замінили.
НА “ХРЕСТІ” БУЛА ІНФРАСТРУКТУРА: кафе, автомайстерні. Ми жили під ними. Спали в овочевому підвалі на полицях.
Віталій ЛАЗЕБНИК, 33 роки, боєць Національної гвардії, фотограф. Народився 20 листопада 1982 року в Києві. Мати – директор школи, батько – водій. Закінчив Інститут телекомунікаційних систем при Політехнічному інституті. Працював у сервісних центрах, ремонтував комп’ютери. Був фотокореспондентом у газеті ”Сегодня”. 4 травня 2012 року Віталія металевим прутом ударив по голові директор київського парку ”Перемога” Олександр Товстоног – бо знімав знесення незаконного будівництва церкви там. ”Директор ще й подав на мене до суду, звинувативши в нападі. Закінчилося тим, що менти хотіли закрити справу, а ми подавали апеляцію й дійшли до Європейського суду з прав людини. Там її ще не розглянули”. 18–20 лютого позаторік фотографував події на Майдані. Після окупації Криму записався добровольцем у військкоматі. Двічі відправляли до 95-ї бригади в Житомир, але повертали через відсутність досвіду служби. Мобілізували у восьмий батальйон Нацгвардії під час третьої хвилі мобілізації – у вересні 2014-го. ”Якраз після Іловайського котла. Ходили чутки, що нас тиждень протримають в учебці й відправлять на передову, бо понесли багато втрат. Але вчилися місяць”. З 1 по 18 лютого торік був у Дебальцевому. Демобілізували у вересні 2015-го. Одружений, дітей не має. Із дружиною тримають двох котів. Кота привіз із Криму, а кішку – з Москви
ПІД ЧАС ПЕРШОЇ РОТАЦІЇ ми взяли в полон заступника начальника контррозвідки ДНР. П’яний заблукав і приїхав до нас на блокпост. “Обізяни” (рядові сепаратисти. – Країна) теж забрідали. Проти нас тоді козачки стояли. Якось один прийшов п’янючий із гранатою в руці: “Укропы, сдавайтесь”. Йому кажуть: “Валяй додому, проспися”. Образився, розвернувся і пішов. Раз їхня машина з боєкомплектом приїхала до нас на блокпост. Розвантажили її, боєкомплект залишили собі, сепарів затримали. Зараз позиції стабілізувалися, а тоді щодня все мінялося. Для людини, яка вперше приїхала на передок, промазати було дуже просто. Бувало, й наші авто заїжджали до них.
4 СІЧНЯ 2015-ГО ПРИБУЛИ ДО СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬКА. Там базувалися. Їздили до Дебальцевого – роти мінялися через місяць. 1 лютого ми прибули на позиції. Ворог активізувався. Доти було не те щоб тихо, але прогнозовано. 5-го почалися дуже активні обстріли. Диверсійні групи підходили розвідувати наші вогневі позиції. У бій не вступали. Є правило трьох “о”: обнаружен, обстрелян, отошел. Тобто постріляли їм над головами – і відходили.
У НАС БУВ НЕВЕЛИЧКИЙ СЕКТОР. Стежили, щоб не під’їжджали блудні міномети (пересувні, встановлені на машину. – Країна). Мали несправжній штаб – хибну мішень для бойовиків. Ті постійно хотіли підлізти і накрити його мінометом. Наше завдання було – не дати цього зробити. Вони гатили по “штабу”, а діставалося нам. Так загинув від “Граду” киянин Олег Дідушко, фанат “Динамо”.
З МІНОМЕТАМИ ПРОСТІШЕ. Слухаєш вихідний постріл, насторожився і чуєш, де буде вхідний вибух. Що довше свистить міна, то далі впаде. Коли летить у тебе, чуєш усього півсекунди: вжж, тум! Великий артилерійський снаряд дає шиплячий звук. На протяжні навіть уваги не звертаєш. Блудні міномети теж можна вирахувати. Він вистрелив однією міною, подивився – де розрив. Пішов узяв другу міну, скоригував. Між пострілами – 30–40 секунд. У ящику – шість мін. Між зміною ящика – 1,5–2 хвилини. За цей час устигаєш сходити в туалет, зателефонувати дружині і сказати, що все тихо-спокійно.
ЗОВСІМ ГАРЯЧЕ СТАЛО, коли уночі 10 лютого сепари захопили Логвинове. Тим самим перекрили трасу. Ми на “хресті” мали медпункт. “Швидка” везла трасою пораненого сепара в Артемівськ. І зникла. Друга, що виїхала назустріч – теж. Потім дізналися, що перша потрапила на фугас, другу – розстріляли. Ми опинилися в оперативному оточенні. Повного оточення, щільного кільця, не було. З боєм не проривалися, а виходили двома завчасно встановленими маршрутами.
12 ЛЮТОГО В МІНСЬКУ ДОМОВИЛИСЯ ПРО ПЕРЕМИР’Я. Воно тривало 1,5 години. Припинити вогонь мали 15-го. Об 11-й вечора вийшов на пост. Думаю: “Мінські угоди, зашибісь – розслабуха”. Ще якісь міни гупнули. Опівночі – різко тиша. Потім близько першої – кулеметні черги. О пів на другу запрацював міномет. Потужний обстріл закінчився о п’ятій ранку. Обстрілювали трасу й район Нікішиного. У Чорнухиному була страшна заграва. Ішли бої, а наші ще підпалили сепарський склад. Обрій увесь горів. Хлопці довго в повному оточенні тримали блокпости в Рідкодубі.
15 ЧИ 16 ЛЮТОГО ВВЕЧЕРІ сказали, що будемо виходити. Але команду на відхід мали дати окремо. Всі вже знали, хто в якій машині їде.
ПІД ДЕБАЛЬЦЕВИМ сепари йшли полем на повен зріст. Пацани з батальйону “Київська Русь” не встигали стрічки в кулемети заряджати. Як у Другу світову. Я так розумію, що Росія інакше воювати не вміє. Тільки м’ясом можуть давити. Їх було під 20 тисяч, нас – чотири.
17 ЛЮТОГО ПОЧАЛИСЯ АКТИВНІ БОЇ В МІСТІ. По нас стріляла наша 101-а бригада. Ми не відповідали, бо знали, що то – наші. Відсутність координації на той момент – це було нормально. Зв’язку не мали, вишки порубані, лише есемески доходили – за півгодини. Керівництво по-старому через штаби спілкується. Це дуже довго. Ми обмінювалися мобільними та частотами з іншими підрозділами.
ПІСЛЯ БОЇВ У МІСТІ вони зрозуміли, що швидко Дебальцеве не взяти. Відійшли й почали знову накривати артилерією. Крили дуже жорстко. З п’ятої до десятої вечора ми не могли вилізти з підвалів. Я спробував заснути. Тільки задрімав, як дали команду на збір. За годину сиділи у КрАЗах. О першій ночі колона виїхала. Місто проскочили швидко. А от у полі постійно натрапляли на засідки, потрапляли в місця, де не могла проїхати техніка. Хвіст колони весь час накривали. О шостій ранку машина зупинилася, бо в сусідню потрапив снаряд. Ми висипалися з авто, зайняли кругову оборону, почали палити у всі боки. Задавили їх вогнем. Сепари затихли, машина розвернулася, і ми поїхали іншою дорогою. Мали виходити коридором на селище Луганське. Але вранці ту частину шляху, де не було бойовиків і через яку можна було вийти, перекрили. Довелося продиратися на Троїцьке. А потім – рушити на Луганське знову.
КРАЗИ ЗАСТРЯЛИ В БОЛОТІ. В тому місці скупчилися танки, БТРи. Одразу ж почався обстріл. Посікло колеса одного з БТРів, і він не зміг їхати. Ми його підірвали, а хлопці звідти залізли до нас у КрАЗ. Як виїздили з Дебальцевого, нас було 22. Дорогою підбирали всіх. Врешті навіть на даху сиділи. Всього – 55 людей. Потім знову потрапили в засідку. Ми їхали першими, а за нами – ще дві машини. Танковий снаряд пробив нашому КрАЗу двигун. Поталанило, що всі лишилися живі. Двом іншим машинам влучили в кабіну. Всі розбіглися по кущах. Рота пішла далі, а ми з напарником залишилися прикривати медиків. Ті на дорозі мотали “трьохсотого” (пораненого. – Країна). Ліворуч, за 2 кілометри – ворожі танки, праворуч – з 400 метрів луплять зі стрілецької зброї так, що встати не можемо. Повз нас ішов боєць. Кричали, щоб пригнувся. Бух – і вже немає кому кричати. Куля в голову влучила. Доповзли до посадки. Там уже стали на повен зріст. За кілометр-півтора “зеленкою” вийшли на нашу десантуру – десь об 11-й ранку. Орієнтувалися на труби Світлодарської ТЕЦ. Виходили 10 годин, хоча машиною їхати 5 хвилин.
МИ РОЗКАЗАЛИ ДЕСАНТНИКАМ, ДЕ СЕПАРИ. Ті хотіли вийти і вломити їм. Але командування заборонило. Навіть трибуналом погрожувало. Думаю, їм не дозволили залишати позиції, бо в ту дірку могли полізти сепари. Мали тримати лінію. Була велика вірогідність, що ворог продавлюватиме фронт далі.
ЗА ГОДИНУ СПОКІЙНО ДІЙШЛИ ДО ЛУГАНСЬКОГО. Все робили на автопілоті. Емоцій не було жодних. Лише в Сіверськодонецьку, коли відіспалися, почали розуміти, з якої дупи вилізли. Кілька днів снилося, як ідеш і потрапляєш у засідки. Чимало мужиків на стакан присіли: три дні нічого не їли, тільки пили і спали. Знімали стрес.
ВИХІД З ОТОЧЕННЯ із втратами у 10 відсотків вважають дуже успішним. Ми мали значно менше. Хоча треба було виходити набагато раніше, після здачі Вуглегірська 31 січня.
ДЕБАЛЬЦЕВЕ ВРЯТУВАЛО УКРАЇНУ. Бої тривали тиждень. За цей час наступальна операція або здійснюється, або захлинається – бо люди втомлюються. Дебальцеве вони взяли вже на межі фізичних можливостей.
НАШІ КУХАР І ЕЛЕКТРИК ПОТРАПИЛИ В ПОЛОН. Через командира, який не порахував людей у машині. Хлопці проспали вихід – їх не розбудили. Пробули в полоні рівно 90 днів. Їм дали болгарку і сказали різати якусь фабрику на брухт. Потім відпустили. Навіть не міняли.
ПІСЛЯ ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ у військкоматі сказали, що півроку не турбуватимуть. А потім можуть загребти під сьому хвилю. Тому не розслабляюся, потроху займаюся фізкультурою.
Похожие записи
Об авторе
