“Щоб поїхати у Польщу до сестри, мусила знати імена всіх членів КПУ” – Леся Воронина
Понеділок, 29 лютого 2016
19:17
“Щоб поїхати у Польщу до сестри, мусила знати імена всіх членів КПУ” – Леся Воронина5
Автор: Сергій Старостенко
Письменниця Леся Воронина — авторка 18 пригодницьких, детективних та фантастичних повістей для дітей. З 1992 до 2006 років була головним редактором дитячого журналу “Соняшник”. Перекладає з польської (твори Станіслава Лема, Анни Ковальсьої, Славоміра Мрожека, Гелени Бехлерової та інших). Веде авторську програму на Радіо Культура. Пише під псевдонімами Ніна Ворон, Олена Вербна, Сестра Лесич, Гаврило Ґава. Любить мандрувати зі студентських років.
Змалечку хотіла стати письменницею або мандрівницею. Була білою вороною – розмовляла українською і не хотіла переходити не російську. Дисиденткою відчула себе ще з дитячого садочка. Пам’ятаю, як наша класна керівничка обурювалася: “Воронина, ты что – занимаешься украинизацией школы!?” Вся абсурдність ситуації полягала в тому, що вчилася я в українсько-англійській школі №155. Під час шкільних канікул часто відпочивала з мамою у будинку творчості письменників в Ірпені. “В Ірпені познайомилася з письменником-фантастом Олесем Бердником. Він був абсолютно харизматичною особистістю – красень двометрового зросту, з бородою, проникливий, майже гіпнотичний погляд блакитних очей, знавець окультних учень. Для мене, десятирічної, у його книжках раптом відкрився неймовірний світ. Мама казала – марсіянин. Під впливом Бердника вона захопилася мовою есперанто і стала вегетаріанкою. Якось, помітивши, як мама їсть котлетку, Олесь Павлович докірливо сказав: “Надіє Миколаївно, ви що, їсте трупи молодших братів!?” Мабуть, “марсіянин” був настільки переконливим, що відтоді моя вразлива матуся вже ніколи не їла м’яса.
Коли ви поїхали у першу самостійну мандрівку?
Мені було17. У 70-ті роки було страшенно модно подорожувати автостопом – найчастіше нас підбирали вантажівки. Ми платили символічні копійки за кілометр і це було набагато дешевше, ніж їхати поїздом. Та й дістати квитки – влітку, під час відпусток, особливо в Крим, було практично неможливо. Думаю, цей дефіцит створювався свідомо, щоб людям не було часу думати й робити щось інше окрім того, що стояти в чергах, дістаючи квитки на потяг чи літак.
Автостопом було їздити значно легше. Я ніколи не чула історій, що водії когось скривдили.
Автор: Сергій Старостенко
Веселою компанією ми їздили в Карпати і Крим, пройшли Великий Кримський каньйон, піднялися на Ай-Петрі. У Карпатах ми розбивали намети серед хащів, де ходили дикі кабани. Часом чули їхнє рохкання вночі.
Але подорожувати зарубіжжям у ті роки вдавалося мало кому.
Польщею їздила разом із сестрою та її чоловіком на крихітному автомобільчику польського виробництва, який називали “малюх”. Моя старша сестра Таня вийшла заміж за поляка Зигмунда, переїхала до Вроцлава.
Мені ледве вдалося приїхати до неї. Навіть у соцкраїну у 70-ті роки минулого століття виїхати було неймовірно складно. Треба було оббігати купу інстанцій, зібрати безліч папірців, побувати на засіданні профспілкового комітету, комітету комсомолу та парторганізації, відповісти на запитання на кшталт: “основні завдання будівника комунізму”, назвати усіх членів політбюро ЦК КПРС та КПУ і врешті пояснити, з якою метою ти їдеш за кордон, коли в нашому рідному Радянському Союзі так багато прекрасних місць. Зараз це звучить, як анекдот, але в тоді це було нормою. Та й справді – як я могла побачитись із рідною сестрою, якщо не знала прізвищ членів політбюро!?
У відділі віз та реєстрацій у міліції документи приймала інспекторша, яку я подумки називала “тьотя-бегемотя”. Приймала вона двічі на тиждень, чергу треба було займати годин за дві-три, записуватись у довжелезний список. Якщо пощастить, ви могли отримати перфокарту – цупкий аркуш паперу брудно-коричневого кольору, де були пробиті дірочки. На кожному прийомі інспекторша помічала у заповненій анкеті-перфокарті якусь помилку, і треба було все починати спочатку. “Ну, скільки разів ти в мене вже була? – запитувала вона. – От коли шостий раз прийдеш, може, я в тебе прийму документи”. Це було знущання відверте і неприховане. Але я була наполеглива.
Сестра з зятем живуть у Вроцлаві на вулиці з назвою На Остатнім Ґрошу — тобто, означає “на останню копійку”. За переказами, селяни, які приїздили колись до Вроцлава на ярмарок, продавши свій товар і повертаючись додому, зупинялися на цій вулиці у шинку. Часто пропивали там останній гріш. Коли в соціалістичні часи хотіли перейменувати цю вулицю, Товариство любителів Вроцлава відстояло стару назву.
Я об’їздила весь Вроцлав на маленькому складаному велосипеді з білими піжонськими колесами. Потім привезла той “складак” до Києва і їздила на ньому по Березняках і Русанівці, вдягнувши, куплені у Польщі, джинси Levi’s, фірмову сорочку і класні шузи. Це був такий собі виклик загальній обивательській думці, що кожен, хто розмовляє українською, – селюк.
Дотепність і самоіронія — улюблена моя риса у поляків. Вони вміють радіти життю навіть у сірі будні. Коли приходила до зятя в його проектне бюро, мене вражало його робоче місце — дуже несхоже на наші тодішні офіси: величезна кімната, заставлена кульманами, де був відгороджений шафами невеличкий закапелок. Там пили каву, розповідали анекдоти, малювали карикатури на свого шефа. У тому закамарку було тепло й затишно, бо на журнальному столику стояли три симпатичні порцелянові свинки і щось зосереджено креслили за іграшковим кульманом. Був там і червоний кавник, і кілька склянок у плетених з лози підстаканниках, і обов’язкова вазочка з домашніми пундиками, які місцеві жіночки приносили з дому. Навіть за часів “розвиненого соціалізму” поляки вміли жити тут і тепер, не відкладаючи своє життя на потім. У них не було того офіціозу й бюрократії, що у брежнєвські часи в Союзі доходили до маразму.
Автор: Сергій Старостенко
Камінці, які письменниця привозить з подорожей, розписані у вигляді слонів
У Польщі вам пощастило познайомитися з письменником-фантастом Станіславом Лемом.
Працювала тоді в журналі “Україна”, і хотіла взяти в нього інтерв’ю. Був 1987 рік, я прийшла до Спілки письменників у Вроцлаві, щоб дізнатися телефон Лема. Мені відповіли: “У вас немає жодних шансів – Лем інтерв’ю нікому не дає”. Та я знала, чим його спокусити. Минув рік після Чорнобиля і я була певна, що йому буде цікаво побачити людину звідти. У той час Лем саме приїхав до Кракова з Австрії, де мешкав. Трохи повагавшись, запросив мене до свого будинку на околиці Кракова. Страшенно хвилюючись, стою біля воріт перед будинком письменника, читаю пригвинчене до паркану оголошення і вмить мій мандраж минає: “Tu mieszka dobry pies, ale nerwy ma słabe…” (Тут живе добрий пес, але нерви в нього слабкі…). Ми проговорили з паном Станіславом три години. У тій розмові Лем багато передбачив: казав, що після краху соціалістичної системи комерціалізується телебачення, кіно, література і журналістика. Держава вже не оплачуватиме письменникам соцреалістичні “замовні” твори. На перший план вийде масова література, на яку буде найбільший попит. Смаки публіки, казав, кардинально зміняться. У ті часи, коли ми з ним розмовляли, ще не існувало слова “попса”.
2011 року мене несподівано розшукали давні друзі, з якими на початку 80-х ми сплавлялися на байдарках польськими річками та озерами. Я приїхала до Вроцлава і ми зустрілися у нашій улюбленій маленькій кав’ярні “Літератка” на площі Ринок. Згадували, як на Мазурських озерах моя байдарка нахромилася на гострий шпичак, що стирчав з-під води. Човник швидко почало заливати. Мене, мокру і перелякану, доправили на берег. Ми грілися біля багаття, клацаючи зубами і п’ючи найдешевше підігріте вино, яке в ті часи у нас називалося “чорнило” або “шмурдяк, а в Польщі чомусь “белт”, або “питикем пісане”. Ми розглядали старі чорно-білі фотографії, пізнавали у довговолосих – а-ля Бітлз – хлопчиках нинішніх статечних дядечок з лисинами і чималими пузьцями, а в струнких дівчатках із зачісками “під Мірей Матьє”вишуканих пань з майстерним макіяжем на обличчях і діамантовими каблучками на випещених руках.
У Ріо-де-Жанейро ви були 4 роки тому, і то була не просто туристична мандрівка.
У Бразилію я потрапила у 2012 році, коли полетіла в Ріо-де-Жанейро до письменниці Віри Вовк. Познайомилася з нею, коли 13-річною дитиною відпочивала з мамою в будинку письменників в Ірпені. До нашого столу в їдальні підвели молоду симпатичну жінку, яка сказала, що її звуть Віра. Це був перший її приїзд в Україну після довгої перерви. Вона разом з батьками втекла від окупаційних радянських військ у 1939. Ми гуляли з нею ірпінськими полями і лісами.
Корпуси в письменницькому будинку творчості двоповерхові і стелі на кожному поверсі по три метри. Пані Віра жила на другому поверсі і в той час до її балкону приставили довжелезну дерев’яну драбину, ніби для ремонту балкону. Це тепер я розумію, що то були якісь кадебістські штучки – крізь балкон легше було залазити до неї в кімнату й нишпорити в її речах. А я крадькома пробиралася до її кімнати і ставила їй у вазу величезні букети лісових дзвіночків, ромашок чи пахучі гілки розквітлої акації.
Коли пані Віра від’їжджала, запросила до себе. Тоді, 1969 року, її запрошення видавалося абсолютно нереальним – залізна завіса була настільки щільною, що навіть листи, які пані Віра надсилала мені з далекого Ріо, приходили все рідше й рідше. А мене почала викликати в учительську наша історичка Галина Іванівна – парторг школи – і суворо розпитувати про мої “зв’язки з іноземними громадянами”. Я мовчала затято, як партизан.
Автор: Сергій Старостенко
Не минуло й 43 років, як мрія мого дитинства здійснилася. В Ріо я прилетіла у жовтні, коли вже мав початися сезон дощів. Але мені пощастило, і ті 10 днів, що я пробула в Бразилії, погода була пристойна. Я побувала і на горі Цукрова голова, на яку треба підніматися канатною дорогою у прозорих вагончиках-капсулах, і в розкішному ботанічному саду, де між екзотичних велетенських дерев літають дзьобаті тукани, а зграї маленьких мавпочок гойдаються на ліанах, мов на гойдалках.
Недалеко від вулиці Генерала Ґдіцеріо, де мешкає пані Віра, стоїть одна з найдивніших церков, в яких мені довелося побувати. Це храм святого Юди-Тадея, одного з дванадцяти апостолів. Вважається, що цей святий (тезко страшного грішника Юди, який зрадив Христа) може допомогти людині навіть у найскрутнішій і безнадійній ситуації. Коли ми підійшли до цього собору, мене вразило, що біля нього стояли металеві конструкції з натягнутою сіткою рабицею, до якою дротом прикріплено безліч пластинок різної величини і форми з написами на них. Пані Віра пояснила, що в Бразилії дуже шанують святого Юду-Тадея і вважають , що він захищає усіх бідних, гнаних і голодних. Тому до нього звертаються мільйони людей, вішають біля храму ось такі таблички з проханнями: “Юдо-Тадей, благаю тебе, зроби так, щоб Хуліо, хлопець, що живе у сусідній квартирі, освідчився мені в коханні і покликав заміж”, “Прошу, зроби так, щоб я склав іспит з математики 25 жовтня”, “Любий Юдо-Тадей, прошу тебе, хай моя мама одужає!”
Але найфантастичніші враження чекали біля водоспаду Іґуасу. Іґуасу – це не один водоспад, а 275 водоспадів, які утворює річка Парана на кордоні Бразилії і Аргентини. Три кілометри, що тягнеться цей каскад, ви йдете біля вируючих потоків і час від часу бачите веселку, що спалахує навколо одного зі струменів.
Чи не найбільша українська діаспора – в Канаді. Відчули себе вдома завдяки їй під час вашої подорожі до Північної Америки?
До Канади я приїхала на запрошення Міністерства освіти провінції Альберта, щоб писати програму для двомовних –українсько-англійських – шкіл, яких в Альберті аж 25. Там живуть нащадки українських переселенців, які приїхали до Канади на початку 20 століття. Вони, на відміну від багатьох наших співвітчизників, хочуть знати українську мову. Мені треба було підготувати для дітей такі тексти, які б їх захопили, щоб малі канадці українського походження схотіли читати українські книжки, написані в жанрі фантастики, пригоди чи детектива.
Була в одній з найбільших резервацій, де живуть представники індіанського племені крі, об’їздила селища, де мешкали перші українські переселенці і де тепер стоять самотні церкви, оточені кам’яними хрестами, на яких вирізьблені українські імена і прізвища.
На Різдво мене запросили до Британської Колумбії. Їхала туди автобусом аж 12 годин.
У містечку Пентіктон на березі величезного озера Оканаган я почула легенду про велетенське чудисько, яке з давніх-давен живе в цьому озері, і яке час від часу ніби бачать нервові дамочки і навіть дайвери, що пірнають в глибини озера.
Хитрий мер міста Пентіктон, аби привабити більше туристів, встановив премію у 2 мільйони канадських доларів, яку отримає той, хто добуде незаперечні докази існування чудиська Оґопоґо, що мешкає в озері Оканаган. Підозрюю, що Оґопоґо так ніхто і не виявить, але скільки ж шукачів пригод приїздять сюди звідусіль. Завдяки легенді там добре розвинувся туристичний бізнес.
Похожие записи
Об авторе
