“Одних лякають, інших б’ють. Це російська рулетка”, – волонтер Анна Мокроусова про ситуацію з полоненими в ДНР та ЛНР
Пʼятниця, 19 лютого 2016
18:02
“Одних лякають, інших б’ють. Це російська рулетка”, – волонтер Анна Мокроусова про ситуацію з полоненими в ДНР та ЛНР
Фото: Facebook
Анна Мокроусова, керівник волонтерської організації “Блакитний птах”, виїхала з рідного Луганська 4 травня 2014 року. У довоєнному минулому займалася власноручним виготовленням прикрас і продавала їх у Луганську та Криму. Тепер керує організацією, що займається збором інформації про цивільних полонених ДНР та ЛНР, а також реабілітацією колишніх полонених та їх родичів.
Анна, чому ваша організація називається “Блакитний птах”?
– Це придумала подруга, з якою ми разом в організації. Я пропонувала назвати “Принцип Окками” (принцип логіки, який стверджує, що не треба робити більше припущень, ніж мінімально потрібно – Gazeta.ua). Казала, що це моя позиція — обирати найпростіший шлях і відсікати все непотрібне. Але вона дуже жіночна, і їй не сподобались мої жорсткі назви. Тому “Блактиний птах”. Це аналогія із птахом щастя.
Тоді рішення потрібно було приймати швидко. Я пішла з “ВостокSOS”, і назву нової організації мала включити у звіт ООН до Парламентської асамблеї.
Багато людей в організації?
– Важко сказати. З однієї сторони нас тільки двоє. А з іншої — Фроловська повністю з нами співпрацює. Але це навіть не співпраця. Я іноді почуваю, що це моя організація (сміється).
Але я взагалі не збиралась ніколи в житті займатись такою справою. Я робила хендмейд і вела доволі хіпстерський спосіб життя. Навіть не знаю, як склалося, що я тут. Просто якось витягали з полону одного знайомого, потім іншого. А потім виявилось, що краще за нас це ніхто не робить.
Спочатку на нас ще були і всі військовополонені, але потім вдалось домовитись із Міноборони, щоб вони забрали їх на себе. Як тільки держава зможе забрати і цивільних заручників, я із радістю піду.
Вас теж брали у полон. Коли це трапилось?
– Це було ще на самому початку, у травні 14-го. Нас тоді ще навіть називали “Правим сектором”, а не “коригувальниками вогню”. Робили стріми із захоплень у Луганську. 3 травня було захоплення військової частини, нас упізнали, як активістів, здали якісь знайомі.
Але хлопці з “Луганської гвардії” нас не здавали ні разу. 27 березня вони приходили сваритись, обіцяли нас бити. А потім підійшли до нас і запропонували проводити спільні акції. “Ті, кого привезли, поїдуть звідси, а нам з вами ще жити в одному місті”, – казали.
А під час захоплення ОДА 29 квітня хлопець, що робив стрім для “колорадів”, допоміг мені. Я зайшла у двір, що був заблокований ВВшниками, а він знімав із даху машини.
Побачив мене, допоміг піднятись, щоб не затоптали у натовпі. І от ми стояли спина до спини: я робила стрім для наших, він — для “тих”. Але я була впевнена, що він мене не здасть і буде захищати. Тому що ми з Луганську. Я і зараз впевнена, що луганчани луганчан не катували б. Місто маленьке і в усіх є знайомі.
Вас не дивувало, що Київ це допускає?
– А кому тут було допускати? Турчинову? Чи Парубію, що пообіцяв мені квартиру, а потім слухавки не брав? (сміється). Всі тоді були розгублені, у них Крим віджали. Вони про всяк випадок від усього морозились.
Ви спілкувались із тими людьми, що приїжджали на мітинги та захоплювали будівлі?
– А як з ними спілкуватись? Вони кричали. І дуже погано виглядали. Орки якісь. Був один випадок. Коли захоплювали ОДА, жіночка з тих “мітингувальників” побачила прапор Луганської області і почала кричати: “Давайте порвемо цей прапор Євросоюзу”. А він просто теж синього кольору. Їй хтось потім сказав, що це не той прапор.
Тому про що з ними говорити? У них була необхідність кричати і влаштовувати провокації.
Хто взяв вас у полон? Ви їх знали?
– Та ні, які там знайомі. Вони питали: “Де вас взяли?”. Ми кажемо: “Під такою частиною”. Вони: “А де це?”. Ми кажем: “Ви що, не місцеві?”. Вони чесно сказали, що ні.
Один кричав: “Я вас ненавиджу, я з Одеси”, а потім ми взнали, що він з Росії. Але з батальйону “Одеса”. Може, у нього дідусь там був. Інший говорив, що він з російської розвідки. Один з них був з області. Але всі перші військові були не місцевими.
Як ви організовуєте свою роботу?
– Ми працюємо напряму із рідними зниклих. Вони нам телефонують. Часто телефонують з окупованих територій. Вони не знають, як написати заяву до міліції чи СБУ або бояться. Нам телефонують як волонтерам. Ми розповідаємо, куди вони можуть звернутись. Якщо вони не проти, ми передаємо інформацію до СБУ. І там їх родича реєструють як зниклого або заручника, це залежить від ситуації.
Ми попереджуємо людей про шахраїв. Що не можна переводити ніяких грошей нікому. Надаємо цим людям психолога або гуманітарну допомогу, якщо є потреба і можливість.
Передаємо допомогу на окуповані території. Після збору інформації ми намагаємось постійно тримати зв’язок з усіма.
Останнім часом у нас база даних зниклих без вісті цивільних близько трьохсот людей.
Шукаємо інших волонтерів. У нас є випадки, коли через волонтерів вдалося вивезти з окупованих територій людей без документів.
З ким співпрацюєте?
– Із психологів — Кризова служба (у минулому Психологічна служба Майдану) і Дніпропетровська служба психологів Форпост. Юридична допомога – “Ветерани АТО”, група “Січ”. Гуманітарна допомога — Фроловська. Із вивозом допомагають різні волонтери та організації.
Хтось іще займається цивільними полоненими?
– Я про таких не знаю. Є часткова допомога, але не така комплексна.
Ви ведете перемовини із “владою” так званих республік?
– Ні, наша організація не домовляється з ними. Перемовини веде Центр звільнення полонених. Я взагалі вважаю, що перемовинами може займатись лише держава. Але ми можемо передавати щось для полонених.
З ким легше спілкуватись? З ДНР чи ЛНР?
– Звичайно, легше спілкуватися з ДНР. Туди можна зробити передачу до в’язниці. Бо ЛНР – це просто чорна діра. Туди не можна відправити ліки і до них не має доступу. Зараз навіть Червоний Хрест не має можливості відправити ліки для сліпої людини туди. Але так було із самого початку. Навіть у самої ЛНР немає доступу до козачих формувань на їх території.
Які у вас основні задачі?
– Є стандартні та нестандартні. Взагалі приймаємо заявку, ведемо базу, шукаємо полоненого, підтримуємо його родичів і займаємося людиною, що вийшла з полону. З нестандартних завдань — вивезти людину без документів або тіла. По суті, наша організація співпрацює з усіма і намагається надати повний цикл допомоги.
Що входить у реабілітацію?
– Медичне обстеження. Спочатку я ховаю людей від преси та всіх інших, щоб не пошкодити їх психіку та створити хорошу атмосферу.
Завдяки лікарям Фроловської ми знаходимо можливості провести обстеження та лікування. Паралельно працюють психологи: один працює з людиною, інший — з її родиною Це ідеальна схема, так не завжди виходить.
Коли ми розуміємо, що людина почуває себе у безпеці, то даємо їй ряд можливостей. Людина може подати позов до Європейського суду з прав людини, Міжнародного кримінального суду, звернутися до прокуратури. Тут ми підбираємо документаторів, що у зручній формі допомагають з подачею документів.
Чи багато людей згодні звертатись до прокуратури?
– Відсотків 80% готові.
Які хвороби у колишніх полонених найчастіше?
– Якщо навіть не говорити про катування, це захворювання шлунково-кишкового тракту, сечостатевої системи, проблеми із зубами, спиною.
Людей катують однаково?
– Ні, буває по-різному. Одних просто лякають та принижують, інших б’ють. Але чому і де логіка, я цих питань не задаю собі останніх два роки. Як пощастить. Це дійсно російська рулетка. Залежить від умов, у яких ти знаходився, коли тебе брали у полон, хто був поряд, яке угруповання тебе взяло.
Як ви займаєтесь із родичами зниклих?
– В основному, це індивідуальні розмови. Через те, що ми працюємо із людьми у полі травми. Але цього літа була можливість відправити близьких родичів зниклих на море. Ми розселяли так, щоб їм було зручно.
Багато людей згодні звернутися до психолога?
– Так, дуже багато. Я не можу порахувати точно, але за ці два роки до нас звернулося більше тисячі людей. І чоловіки, і жінки. Ніхто з нас не готовий до викрадень та тортур.
Мені вже вдалося вмовити СБУ, щоб вони не опитували людей одразу після звільнення з полону. Пояснила їм, що по-перше, вони не отримають необхідну інформацію, тому що люди фізично не готові та хочуть додому. А по-друге, такі дії травмують людей.
Ми домовились, що звільнених спочатку передадуть мені, бо їх потрібно оглянути, “зігріти” та “одянути”. Відбувається розмова із психологом. І лише тоді, коли ми бачимо, що людина може говорити, вона може свідчити.
Скільки часу потрібно на реабілітацію однієї людини?
– Все по-різному. Було так, що людина була звільнена, але лишилась на окупованій території. Тоді спочатку психолог два місяці працював у телефонному режимі. Потім чоловік виїхав на нашу територію.
Ми чекали, що він влаштується на роботу, але пропустили, наскільки йому було важко. Людина на три місяці потрапила у психіатрію. І після того ми його знову підтримували.
У мене є родина, де матері зниклого безвісті я купляю ліки. І я розумію, що це буде безкінечно, навіть не залежить від того, буде у мене організація чи ні.
Також є люди, у яких рак, і їх ми також будемо підтримувати постійно. На жаль, певно від стресу, але після полону через півроку-рік у багатьох виникає ця хвороба.
Спочатку люди приходять до нас ненадовго. Потім їм здається, що вже все добре, і вони ідуть працювати. Але через півроку-рік починають виникати хронічні захворювання шлунково-кишкового тракту, дерматологічні захворювання. Тоді вони звертаються до нас повторно, а ми шукаємо можливості допомогти.
На жаль, наше суспільство не допомагає людині. Людина після травми здається неадекватною. Це правда. А суспільство не готове сприймати таку людину. Півроку людина може виглядати нормальною, а потім знову іде у важкі стани. Комусь, навпаки, вдається впоратися за допомогою родини досить швидко.
У будь-якому разі людина стає іншою. Наше завдання, допомогти людині прожити та прийняти свій досвід, зробити так, щоб він не був травмуючим. Не може бути кінцевого результату. Наш мозок влаштований так, що не може сприймати катувань. Тому після такого досвіду колишні полонені стають іншими. Це вже нові люди.
Чому так довго вирішується питання Маші Варфоломеєвої? Вже відпустили Анатолія Полякова, що сидів із нею, а її ні.
– Ми самі у цьому винні. Волонтери, журналісти. Тому що Маша — звичайна дівчинка, що доглядала за бабусею у Луганську. Хто свого часу не фотографувався із візитівками Яроша? Та всі. І якби журналісти та правозахисники не зробили з неї медійну особу, то все могло би скластися по-іншому.
Тепер, звичайно, ми не перестаємо про неї говорити на міжнародних переговорах, щоб не дати забути. Але із самого початку не потрібно було робити із неї політично значиму фігуру: журналіста, правозахисника. Тим більше, що вона ним і не була.
Але ж говорять, що чим більше шуму навколо заручника, тим більші шанси у нього звільнитись?
– Це неправда. Ситуація із заручниками постійно змінювалась. У травні 2014-го це дійсно було так: якщо про тебе говорять, то тебе звільнять. Тоді було багато заручників, ішли бойові дії.
Зараз заручників не так багато. І вони — предмет торгів у політиці. Тому ми по суті набили Маші велику ціну. Потрібно було просто подавати інформацію про полонену жительку Луганська. Але ми допомогли роздути міф про її значимість.
Тут потрібна золота середина.
Як мінялась ситуація із заручниками за два роки?
– У травні-червні у полон потрапляли, в основному, активісти та журналісти. Більшість з них виходили. Вбивства траплялись дуже рідко. Люди не губились.
Під час активних бойових дій почали виглядати у полон усі. Спочатку полонених звинувачували у тому, що вони з Правого сектору. Потім брали ніби-то за порушення комендантської години чи алкогольне сп’яніння. Тоді на вулицях набирали чоловіків і використовували їх як безкоштовну робочу силу якийсь час. Відпускали.
Коли бойові дії стали активнішими і полонених стало більше, звинувачували у “коригуванні вогню противника”. Це був період зведення рахунків. Був випадок, коли жінка звинуватила у коригуванні вогню чоловіка, що хотів від неї піти. Тоді могли взяти у полон за те, що десь іде обстріл, а ти не ховаєшся. Мовляв, знаєш, що тут не будуть стріляти, тобто ти навідник. Тоді ж викрадали рідних проукраїнськи налаштованих людей, що виїхали.
Потім був період затишшя. Тоді люди зникали планово. Можливо, це й було зведення рахунків, але вищого рівня.
Зараз люди продовжують потрапляти у полон, але вже не зникають масово.
Похожие записи
Об авторе
