У Дубліні не розуміють ірландської мови
Пʼятниця, 19 лютого 2016
13:15
У Дубліні не розуміють ірландської мови
Сміливець-журналіст голосно лаявся в публічних місцях і пропонував гроші при вході в банк – усе одно ніхто не розуміє. Такий стан ірландської мови в Ірландії. Проте так було з ним не всюди. У труднощах і радощах, виниклих упродовж експерименту, можна побачити паралелі з побутуванням української мови в Україні. Статтю Манхана Маґана, розміщену на сайті The Guardian переклав сайт Linguapedia.
Гаельська – перша офіційна мова Ірландії, якою, як стверджують, розмовляє 25% населення. Але чи правда це? Щоб перевірити, Манхан Маґан відправився у подорож по країні, маючи намір не говорити жодного слова англійською. Відправним пунктом у пошуку носіїв ірландської мови для Манхана Маґана став магазин Британського картографічного управління в Дубліні.
Щось абсурдне і навіть трагічне є в подорожі по країні з усвідомленням того, що незважаючи на ваше знання мови цієї країни, вас не зможуть зрозуміти. Це стає ще більш абсурдним, якщо ви народилися в цій країні і її мова є для вас рідною.
Ірландська (гаельська) мова – це перша офіційна мова Ірландії. Ми розмовляли цією мовою протягом 2500 років, рівно доти, доки британці у XIX ст не вирішили, що нами буде легше керувати, коли розмовлятимемо їхньою, і заборонили використання гаельської мови у школах.
Ми, у свою чергу, незабаром усвідомили, що наш подальший розвиток можливий лише за допомогою англійської мови, і ми – або, принаймні, та частина населення, яка пережила Голод, – відмовилися від ірландської мови за кілька десятиліть.
Якби не Кельтське відродження, яке супроводжувало боротьбу Ірландії за незалежність на початку ХХ ст., ірландська мова могла б уже припинити своє існування. Сьогодні чверть населення заявляє, що використовує цю мову постійно. Я завжди сумнівався в цій цифрі, і щоб перевірити її точність, я вирішив відправитись у подорож по країні, розмовляючи винятково ірландською мовою, і подивитися, як я із цим впораюся.
Столиця Ірландії забула рідну мову
Відправним пунктом я обрав Дублін, оскільки був упевнений, що в місті з населенням 1,2 млн. я обов’язково знайду хоча б трохи носіїв ірландської. Спершу відправився в магазин Британського картографічного управління, щоб придбати карту країни. Як напівдержавна організація, ця установа зобов’язана надавати певні послуги ірландською мовою.
“Ви не могли б говорити англійською мовою?”, – сказав мені консультант. Я відповів ірландською.
“Не могли б Ви говорити англійською мовою?!”, – повторив він з нетерпінням. Я спробував знову пояснити, що мені потрібно.
“Ви говорите англійською мовою?”, – запитав він холодним погрожуючим тоном.
“Sea”, – відповів я ірландською, покірно кивнувши головою. “Ну, то Ви можете заговорити зі мною зараз англійською?”. Я пояснив йому так просто, як тільки міг, що намагаюся обійтися ірландською.
“Я більше не буду з Вами розмовляти, – заявив він. – Ідіть звідси”.
Мені дійсно потрібна була карта для своєї подальшої подорожі; постійно запитувати напрямок свого шляху було би складно.
Я спробував ще раз звернутися до консультанта, використовуючи найпростіші фрази зі шкільного курсу ірландської мови, які він точно повинен був вивчити за 10 років обов’язкової шкільної програми, яку проходить будь-який учень, але він закрив вуха руками, і в мене не залишалося іншого вибору, окрім як піти.
Початок не був гарним. Незважаючи на ранній час, я вирішив випити і відправився у вишуканий бар у вікторіанському стилі недалеко від Ґрафтон Стріт.
“Вибач, друже, я не розмовляю ірландською” – відповів бармен, коли я замовив кухоль пива.
Я спробував сформулювати своє замовлення простіше – хоча, куди вже простіше? – “Я хотів би випити”.
“Не розмовляю ірландською”, – повторив він знову.
У мене виходило без проблем замовляти напої в будь-яких барах, від Камеруну до Казахстану, і якби я розмовляв будь-якою іншою мовою, навряд чи б це стало проблемою. Я спробував показати рукою на те, чого мені хотілося, – крани для розливу пива були вишикувані у ряд вздовж барної стійки, – але я зробив помилку, супроводжуючи свої жести словами.
“Хіба Ви не почули мене?” – грізно запитав бармен.
Я подумав, що безпечніше буде попросити одного з відвідувачів перекласти мою фразу, але всі присутні зосереджено розглядали свої власні гальби, коли я повернувся до них. Зрештою, один молодий хлопець, якому стало мене шкода, порадив мені піти в кафе на Кілдар Стріт.
“Кафе? – запитав я, – Я хотів би випити”.
“Просто сходіть туди”, – сказав він, і я, дослухавшись його поради, опинився у темному підвальчику, розташованому під офісами агентства з питань розвитку ірландської мови. У них не було дозволу на продаж пива, але я одержав чашку кави і власник розповів мені багатою, милозвучною ірландською мовою про те, що це місце зазвичай переповнене ірландськомовними відвідувачами, але в сонячний день нікому не хочеться ховатися під землею, тому я був єдиним відвідувачем. Вікторіанська каналізація з труднощами боролася з липневою спекою, і в приміщенні погано пахнуло. Мене не полишала думка, що мені це нагадує ґетто, притулок для обмежених меншостей.
Я знав, що ця поїздка буде складною, але не припускав, що настільки. Як стверджують лінгвісти, реальна кількість людей, що вільно розмовляють ірландською мовою, складає скоріше 3%, ніж амбітні 25% тих, хто відзначає галочкою “ірландська мова” під час перепису населення, і більша частина з них проживає на західному узбережжі, у віддалених, важко доступних областях, у яких просто так не опинишся.
Чого я не врахував, то це ворожості. Частково, на мій погляд, це було викликано почуттям провини – ми почуваємо себе неповноцінними через неможливість розмовляти рідною мовою.
Я вирішив зв’язатися з радіостанцією в Дубліні, щоб під час радіо-шоу поцікавитися думкою слухачів із цього питання. Кілька людей зателефонували і сказали, що не мають уявлення, про що я говорю.
“Чи мертва ірландська мова?” – запитував я знов і знов.
“Вибачте, що?” – перепитувала більшість із них. Або: “Ви що, розмовляєте ірландською?”.
Одні хотіли б прибрати мене і мою недалеку мову з радіоефіру, інші говорили, що на свій сором не розуміють мене, але надзвичайно раді моєму виступу.
Це, у свою чергу, викликало в мене почуття провини: єдина причина, чому я говорю ірландською мовою, це те, що моя бабуся 90 років тому використовувала її як зброю у боротьбі за Ірландську Республіку. Пізніше, коли я усвідомив, що ніхто з моїх друзів не розмовляє ірландською, вона піддобрювала мене цукерками і солодощами, щоб я продовжував розмовляти цією мовою. Насправді, я майже відмовився від ірландської мови, вважаючи її мертвим тягарем, що повиснув на моїй шиї, доти, доки не з’явилася ірландська телевізійна станція TG4, заснована у 1996 р., і я не почав створювати для неї документальні фільми про подорожі.
Після радіошоу я вирішив відвідати туристичне бюро, співробітники якого, імовірно, звикли до роботи з різними мовами. Чоловік за стійкою здивовано подивився на мене, коли я запитав про екскурсію по місту.
“Що?” – перепитав він, його очі розширилися. Я повторив.
“Ви не розмовляєте англійською?” – запитав він холодно.
Я починав ненавидіти цей момент, коли страх і розчарування з’являються на їх обличчях. Зрештою, вони просто намагалися пережити свій робочий день. Їм ні до чого були зіткнення з непохитним солдатом Ірландського Талібану.
Я пояснив, що намагаюся зробити.
“Ну, друже, я не розмовляю ірландською, так що… – він зробив загрозливу паузу, а я спробував підбадьорливо посміхнутися. – Так що, якщо ти говориш англійською мовою, я зможу тебе зрозуміти”.
“Béarla, тільки англійська” – сказав через його спину начальник із суворим виглядом і повторив це двічі на випадок моєї некмітливості. Я запитав, якою ще мовою я міг би до них звернутися, і мені вказали на список із семи країн на стіні. По правді кажучи, я можу розмовляти п’ятьма з них, але я пообіцяв собі, що заговорю іншою мовою лише у випадку крайньої необхідності.
Зрештою, вони відшукали чарівну дівчину, яка досконально володіла ірландською мовою і змогла розповісти мені все, що було потрібно, але вона надзвичайно нервувала, вважаючи свій лексичний запас недостатнім. Це було неправдою; він був прекрасним.
Якась дивна тенденція, що люди часто неправильно оцінюють свою здатність говорити ірландською, переоцінюючи або недооцінюючи себе, – імовірно, це складний психологічний наслідок стереотипу, який приклеївся ще тоді, коли ірландська мова була ознакою бідності і неграмотності.
Уся надія на молоде покоління
Можливо, я би взагалі відмовився від продовження цієї подорожі, якби під час радіоефіру дещо не сталося.
Я стрімко наближався до відчаю, як ось поступив дзвінок від якихось дітей. Я з подивом виявив, що вони вільно розмовляють чистою ірландською мовою, використовуючи сучасний міський діалект. Вони розповіли мені, що говорять ірландською постійно, так само як і їхні друзі. Вони люблять ірландську мову і обурені тим, що я міг припустити, що ця мова мертва.
Ці діти були учнями нової ірландської школи “Gaelscoileanna”, яка з кожним роком відкриває усе більше філій по всій Ірландії. У той час як старі школи закриваються або намагаються знайти собі учнів, школи “Gaelscoileanna” змушені відмовляти деяким у зарахуванні. Ці школи популярні як серед заможної інтелігенції, так і серед представників робітничого класу – головним чином, завдяки високій якості освіти: ірландськомовні середні школи часто набирають вищі бали на державних іспитах, ніж більшість елітних платних шкіл. Випускники шкіл закінчують навчання, знявши із себе тягар неповноцінності, який прищеплювали всім попереднім поколінням з тих самих пір, як британці вперше присвоїли ірландській мові ярлик відсталої у розвитку.
Ці діти виховуються на ірландських версіях мультсеріалів “Губка Боб Квадратні Штани” і ” Скубі-Ду”, які транслюються каналом TG4 . Це вони придумують ірландські відповідники для неологізмів X-Box, hip-hop, Jackass (серіал “Диваки”) і blog. Це вони вільно набирають SMS ірландською мовою, вивчають прадавню фонетику і синтаксис поряд з останніми різновидами молодіжного сленгу.
Я усвідомив, що саме їх мені слід попросити про допомогу на вулиці. Ці діти повернули мені впевненість, і саме із цим почуттям я залишав Дублін і відправлявся далі. На першій же заправці мене ще більше надихнув діалог з польським консультантом, у якого не виникло особливих проблем з розшифруванням мого складного технічного питання з приводу взятого напрокат вінтажного “Ягуара”. Він щодня стикається із труднощами в сприйнятті іноземної мови, і для нього не мало особливого значення, розмовляю я ірландською чи англійською.
Кожен, кого я зустрів на своєму шляху, проїхавши наступні 1000 миль по країні, виявився більш чуйним і співчутливим, ніж дублінці, з якими я зустрічався на початку. Я не заявляю, що всі вони вільно розмовляли ірландською – зовсім ні – але вони прагнули того, щоб знайти зі мною спільну мову, зв’язати кілька випадкових слів зі шкільного курсу ірландської мови, які випливали з далеких глибин їхньої пам’яті, або іншим чином намагалися розгадати мою міміку і божевільну жестикуляцію.
Проте, більшу частину часу ця поїздка продовжувала проходити із труднощами. Мені вказували невірний напрямок дороги, приносили не те замовлення у ресторані, робили не ту стрижку, але навряд чи мені знову погрожували або виставляли дурнем. Навіть на Шанкіл Роуд у Белфасті до мене ставились коректно – попередили лише, що я можу опинитися на лікарняному ліжку, якщо і далі буду розмовляти ірландською мовою. У Голуеї я влаштував вуличну виставу, розспівуючи найнепристойніші і розпусні пісні, які лише міг згадати, щоб перевірити, чи розуміє мене хтось. Ніхто не зрозумів – жінки похилого віку посміхалися, мило постукуючи ногою в такт, коли я співав їм непристойні серенади. У Кілларні я стояв на вході в банк і пропонував перехожим людям гроші, якщо вони допоможуть мені пограбувати цей банк, але ніхто знову не зрозумів, що я говорю.
До кінця поїздки я повинен був би дійти якогось висновку, але насправді, я був у ще більшій плутанині. Я виявив, що в тих областях Північної Ірландії, де ірландська мова була під суворою забороною до початку 1990-х років, відбувається процес відродження.
Угода Страсної П’ятниці, або Белфастська угода визнала статус ірландської мови, і в цей час у Північній Ірландії виходить своя щоденна газета, щоденна передача на BBC Radio і діє своя власна радіостанція ірландською мовою. У Голуеї я зустрів ірландськомовних іммігрантів, які сформували товариство, що займається просуванням ірландської мови. Я познайомився з видавцями, які з кожним роком публікують усе більше ірландської прози і поезії.
З чисто законодавчої точки зору ірландська мова за недавній час одержала важливі (хоч і піррові) перемоги – Закон про мови гарантує право використання ірландської мови в державних і напівдержавних організаціях (правда, усі мої електронні листи ірландською мовою, відправлені в урядові заклади під час поїздки, були зігноровані).
Імовірно, однією із найвизначніших перемог ірландської мови за останні кілька століть, стало її недавнє визнання однією з офіційних робочих мов ЄС. Це величезний вотум довіри, отриманий від наших європейських сусідів, але ірландський народ повинен вирішити для себе, раз і назавжди, що робити зі своєю рідною мовою. Повісити на нього знак “не реанімувати” і відключити машину від живлення або ж перебороти свій дурний комплекс неповноцінності і почати нарешті використовувати свою мову?
Як сказали б діти зі школи “Gaelscoileanna”: “Athbhreith agus cuir diot é!” (Народитися знову і подолати!).
Похожие записи
Об авторе
