ХОЛОДОМ, ВІТРОМ, ВОГНЕМ: ЯК “МАРУСИНІ ВЕДМЕДІ” ГОТУЮТЬ БІЙЦІВ ВДВ

Вишкіл для журналістів в умовах, максимально наближених до бойових? Не може бути, подумала я, коли отримала запрошення. Нащо влаштовувати маскарад у розпал війни? Та, відкинувши обурення, я вирішаила, що мінімальна військова підготовка не завадить, тому зголосилася до лав колег, які добу тренуватимуться на полігоні ВДВ.Надалі я не раз сміятимуся зі свого скептицизму. Виявляється, у 199-му Навчальному центрі ВДВ Збройних Сил України часто готують людей з нульовою бойовою підготовкою. Отже, ми сповна відчуємо, що переживають новобранці, коли потрапляють у вир служби ВДВ. А значить, наш приклад дуже показовий – від елементарного інструктажу до обкатки танком.

На добу кореспондент Цензор.НЕТ разом з колегами з інших ЗМІ стала солдатом 3-ї роти спецпідготовки “Марусині ведмеді”, відомої найбільш ефективною системою підготовки – після проходження вишколу “Марусині ведмеді” не розпорошуються, а лишаються злагодженою командою, що надалі у повному складі йде служити в батальйон, який замовляв поповнення.

Ідея вишколу для преси належить легендарній Марусі Звіробій – керівнику 3-ї роти. Все відбувається за погодженням командування ВДВ, список “курсантів” затвердив особисто командуючий ВДВ генерал-лейтенант Михайло Забродський.

Маруся несподівано пояснює: “Я бачу, як журналісти досі намагаються проламувати і армійських генералів, і провладні канали, щоб витягувати інформацію, яка може допомогти реформувати Збройні Сили. Зокрема, це інформація про безлад в армії. Якщо її витягувати назовні, тоді керівники про це знатимуть. Я не раз спостерігала ситуацію, коли приїжджає Муженко і запитує по-братськи: “Пацани, які є проблеми?” А вони бояться говорити, тому що їм підуть догани. Але якщо проблеми замовчувати, то вони ще довго в армії будуть. Таким чином я хочу подякувати журналістам від нашого підрозділу і від високомобільних десантних військ. Ми не можемо вам подякувати інакше, окрім як зробити для вас ту справу, яку робимо для наших бійців”.

АВТОМАТ – ДРУГЕ Я. ЗА ВТРАТУ ЗБРОЇ – 8 РОКІВ

Отже, завдання: пережити один день реального вишколу ВДВ та одну ніч, що максимально наближена до умов АТО.

Звіробій попередила: “Завдання – максимально втягнути вас у шкуру звичайних бійців. Я постараюсь витягнути вас із зони комфорту максимально”.

Нас 18 журналістів, серед них п’ятеро жінок, є люди поважного віку. У моєму випадку бойової підготовки немає – з десяток пострілів з СВД та пістолета у тирі і пару виїздів в зону АТО не зарадять.

Зрання ми прибули на полігон 199-го Центру під Житомиром. З перших хвилин нашу розхлябаність переривають армійські команди.

Відразу стройова підготовка: ми швидко згадуємо, що таке шеренги, ряд і шикування. Відразу привчають до “Так точно!” і “Боєць Скороход готова”.

Кожен отримує каску й бронежилет, знаковий шеврон. Під розписку видають автомат і запасний магазин. Попереджають, що віднині АК – моє друге я. Не повинна його ніде лишати і навіть спати треба разом з ним. Однозначно нагадують, що за втрату зброї дають 8 років ув’язнення.

“Тут умови, максимально наближені до АТО. Розслаблятися навіть не сподівайтесь!” – з азартом говорить один з інструкторів Олександр Бас. Він – колишній вчитель, пройшов донецький аеропорт, нині передає свій досвід “зеленим” бійцям. Усі інструктори “Марусиних ведмедів” пройшли через жорна АТО.

“Принципова позиція Забродського, що всі інструктори мають бути ветеранами АТО, – заявляє Маруся. – Це запорука адекватної підготовки”.

Ми грузимося у бувалий ГАЗ-66. Як є – з громіздкими камерами, об’єктивами, і, звісно, автоматами. Як виявилося, вже тут нам бракує хисту, адже поміщаються не всі.

“Вас 17, а сюди влазить 24! Висновок? Неправильно сіли!” – підстьобує Бас, таки змушуючи нас утрамбуватися “йолочкою”.

Кричить водію: “Дєд, ану провези їх ТІЄЮ дорогою!” По ґрунтовій дорозі нас підкидає нещадно.

Питаю, чи в АТО всі такі дороги. У відповідь бачу лише хитру посмішку і розумію, що наші ями – це дитячі забавки.

Водій Дєд – Руслан Соколюк з Кіровоградщини, один з тих, хто пообіцяв не полишати армію до перемоги. Після отриманої контузії під Савур-Могилою і лікування спершу підписав контракт на півроку, а потім ще на три. Мріє повернутися до сім’ї та до звичної роботи на землі, але говорить щиро: “У нас вибору немає, бо це стосується всіх. Ми не знаємо, що буде завтра. Тож поки триває війна, я буду тут”.

Далі – короткий бойовий інструктаж. Вперше в житті доводиться збирати-розбирати автомат. Надалі виявиться, що зрозуміла, але не доведена до автоматизму теорія не спрацює у бойових умовах.

Купу відкриттів дізнаюся на медичній підготовці (хоча медиків у 199-му центрі поки не готують). Інструктор Олександр вказав на масу помилок, що для непідготовленої людини можуть коштувати життя.

Бійці дуже не люблять “Целокс” та інші кровоспинні препарати, оскільки після їхньої дії доводиться вирізати значну частину м’язів. Тому краще використовувати джгут натівського зразка –”кат”. Перший камінь в город традиційної медичної підготовки: джгут необхідно накладати не на 10 сантиметрів вище рани, як вчать ще радянські довідники, а якомога вище – навіть на плече. Це є запорукою безпеки не лише м’язів, але й нервових закінчень. Друга новина – записочки з часом накладання джгута відходять у минуле (хоча навіть на каті така передбачена).

“Записка може загубитися, заляпатися кров’ю, брудом. Толку з неї мало. Найкраще писати час на лобі”, – веде далі інструктор.

Остання настанова повністю несподівана для нас, цивільних. Рятувати пораненого можна лише з дозволу командира та після розвідки – чи не встиг боєць сам собі перев’язати рани. Без наказу – жодного кроку.

“ДЄВОЧКІ” В АРМІЇ

Далі – стрімголов на вогневу підготовку. Поки без набоїв маємо відстрілятися у трьох позиціях: на коліні, лежачи та у засідці супротивника. При цьому, біжучи до позиції змійкою, щоразу на ходу приєднуючи магазин, а потім розряджаючи автомат.

Чую, як моя колега попереду з ойками й сміхом не встигла вставити магазин і забарилася на позиції. З жахом, розуміючи, що зі мною буде так само, чую слова Марусі: “О, дєвочка! Люблю перевиховувати дєвочок”… Судячи з усього, мене “вбито”. Тричі. Випустила з рук магазин, бігла по прямій, запізно впала на землю.

Час від часу чую вигуки колег: “Де мій автомат?”, “Магазин випав!” Після кількох прочуханок з боку інструкторів засвоїли золоте правило: спрямовувати автомат тільки на супротивника і ЗАВЖДИ ставити на запобіжник після відстрілу.

“Нічого, пристріляєтесь. Не ви перші, не ви останні”, – підбадьорює Бас, хоча ми вже біжимо отримувати набої для справжньої стрільби. Заряджання магазину – та ще справа. Здається, що жіночі руки до цього непризвичаєні. Врешті мені вдалося зарядити півтора магазина. Частково з допомогою інструктора.

Назад знову по команді “Бігом!” Біг по багнюці у бронежилеті – трохи не те, чого ми очікували. Бронік українського виробництва, важкий і негнучкий. “Який є, такий є”, – пояснюють коротко.

Загалом не розчаровані, ми обережно висловлюємо претензію:

– Те, що відразу бронік на нас натягнули, це нащо? Ви ж не ходите у них постійно.

– Чого ж? Бувало, я по два місяці бронік не знімав. Навіть спав у ньому, – відрізає Сашко-медінструктор.

Стрілянина бойовими набоями минає без особливих пригод. Інструктори постійно стоять над душею, контролюють правильну позицію, і кількість набоїв у стволі, і правильне положення затвора.

Я відстріляла на “гордий” нуль, щоразу ціливши у землю. Але на що здатні “дєвочкі” в армії, показала репортер, старший лейтенант Марія Мартинова, заробивши 91 очко.

“НАЙКРАЩЕ ЗАМАСКОВАНА ТОЧКА БУЛА НА САВУР-МОГИЛІ”

Армійський обід без сюрпризів – невибагливий, збалансований і поживний. Однак рецепт смачнющої горохово-пшоняної каші та солоного перетертого сала з часником я таки прихоплю для домашніх рецептів.

По обіді часу на відпочинок не лишають. Вирушаємо на ділянку розвідників у лісі. Тут старший сержант Андрій Шаран проводить короткий курс з маскування. Тренуємося розпізнавати усі проколи, які можуть видати розвідника: відблиски, неприродні кольори, людський силует і так далі.

“У 2014 році наш підрозділ стояв на Арабатській стрілці, – розповідє Андрій. – І, бачимо, за ніч на пісках виріс кущ. Ми їм навіть “привіт” передавали – настільки недолуго замаскувалися”.

Навчання відбувається біля шедевру маскування – так званої “кукушки” – укриття, яке використовують розвідники. Це свого роду криївка, яку можна безпрограшно замаскувати:

“Найкраще замаскована точка, яку мені доводилося бачити, була на Савур-Могилі. Там “кукушка” абсолютно вписалася, її обсадили деревами. А довкола вся територія проглядалася, як на долоні, на всі 360 градусів”.

Насамкінець маємо пройти чергове випробування – засісти в засідці у полі. Для цього наводимо останній штрих – маскування обличчя.

Розвідники використовують спеціальну фарбу. Її не передбачено в арсеналі української армії. Все, що ми маємо, – із власних запасів бійців. Для маскування застосовують три кольори: коричневий, зелений та чорний. Фарба важко лягає твердим шаром, але і тримається міцно.

Андрій радить наносити й на вуха, але не заходити вище очей, бо ненатуральні компоненти можуть подразнити зір.

Я без камуфляжної форми, тому для кращого маскування я отримую “кікімору”. Так, я маю значну перевагу перед тими колегами, хто лишився з не таким тотальним маскуванням. Однак моя “кікімора” зеленувата, а отже літня.Тому на весняному ландшафті її буде легко помітити.

За 20 хвилин, які нам виділили для облаштування засади, я густо вплітаю в “кікімору” і шолом пожовклу траву та сухі чорні квіти. Позицію я знайшла під горбом, порослим зеленим мохом, перед собою поклала повалене деревце, на себе – викорчувані з корінням після бурі кущі трави. Не забула про гвинтівку – її дуло запросто може видати розвідника. Тому у місці, де виглядатиме ствол, я поклала особливо багато трави.

Так ми пролежали по своїх засідках на сирій землі з добрі півгодини. Час від часу інструктор когось виявляв. Весь цей час, заклякши в одній позі, думки були про те, аби мене не найшли. І таки не знайшли, як і ще 5 моїх колег.

Але, як виявилось, ми всі припустилися одного проколу – порушили головний принцип розвідки: “Я бачу, мене не бачать”. У гонитві за вдалим маскуванням зовсім не подумали, що “ціль” потрібно постійно тримати на мушці і, власне, проводити розвідку. “Бо який сенс з розвідника, який нічого не бачить?” – іронізує Андрій.

Фото: Олександр Хоменко

Ми ж сіли в засідці або надто далеко, або не під тим кутом. Словом, вийшла напіврозвідка.

НЕРВИ ЗДАЮТЬ, А У ПОВІТРІ Й НА ЯЗИКУ МАТЮКИ Й РОЗПАЧ

Вже темніє, а ми вирушаємо до табору розвідників. Температура близько нуля, а нас ошелешують новиною: спатимемо на вулиці. Це для розвідника звичні умови. Кожному є каремат і спальник. Власне, це все.

Є варіант зробити накриття з соснових гілок.

Про іншу систему ночівлі на вулиці у холодну пору розповів офіцер групи виживання й розвідки капітан Андрій Жигало:

Загрузка видео…
Про те, що на сон годі сподіватися, ми були попереджені заздалегідь. Однак не очікували такого пекельного супроводу. Тричі наш табір атакували танком. Між нападами махін пролазили групи “диверсантів”.

Порядок дій простий: чуєш початок атаки, даєш сигнал тривоги, відбиваєш наступ, поки приєднується решта вояків. У перервах – заряджаєш магазин набоями. Усім видали насадки для холостої стрільби і дозволили відстрілюватися без обмежень. Для патрулювання периметру довкола табору по крайніх точках були виставлені вартові, які мінялися щотригодини. При цьому вартові не повинні залишати своїх постів навіть при атаці іншої частини табору (“це може бути відволікаючий маневр”).

Мені випало чергувати між першою годиною ночі та четвертою ранку. У цей час переважно було тихо, однак нерви на межі, бо під час останньої атаки у нас з’явився один “200-й”. Коли танкова атака вже була завершена, журналіста на варті “вбив” диверсант. Добрався до табору непоміченим, тому що 50 метрів ліз по землі.

Що таке просидіти в засідці наодинці у темряві, коли на тобі відповідальність за безпеку табору, пояснити словами неможливо. Дуло автомата спрямоване вперед, у темну лісопосадку, де намагаєшся не пропустити найменшого руху. Неозброєне і нетреноване око вводить в оману: видніються марева, небезпеку бачиш у кожному дереві. Вереск птахів сприймаєш як звукову пастку “ворога”.

Після нічного чергування я замерзла і трохи промокла, бо саме почав накрапати дощ. Сподіваюся поспати бодай кілька годин. Бронежилет радять не знімати – аби швидко могла стати до зброї. Однак дрімати доводиться під звук дощу і гуркіт танку, що кружляє довкола табору. І бронік реально муляє і заважає. Тож сну я не маю ось вже добу.

Ближче до ранку ми пережили ще дві “танкові атаки”. Хай поставлені лапки не вводять вас в оману. Коли в темряві на тебе наступає ревуча махіна, лишаючись невразливою до автоматних черг, набоїв обмаль, здається, ще мить, і табір впаде… нерви здають, у повітрі і на язику матюки й розпач. Врешті, “зупиняємо” танк на самому краю захисного насипу перед табором.

Нам пояснюють нашу головну помилку: стріляємо в одну точку, замість того, щоб слідкувати за противником і шукати його вразливі місця. Кажуть, так діють необстріляні бійці у першому бою.

Підйом о 6:00. Розмита дощем багнюка стає довершеним антуражем для нашого останнього завдання – обкатки танком. Нарешті зустрілися віч-на-віч з нічним монстром, який штурмував наш табір.

Направду, після всього пережитого лягати під танк не страшно, але виснажливо. Куди цілити – розповіли, як атакувати – показали. Сиджу в окопі, стріляю на танк, що наближається, падаю на дно, поки махіна проїздить наді мною, розкидаючись багном. Далі – намагаюся підбити гранатою ззаду.

Питаємо: чи реально вижити піхотинцю, коли танки прасують поле? Кажуть, що були різні випадки, і теоретично все можливо, якщо оперативно вивести танк з ладу і змусити екіпаж вийти нагору.

“НІХТО З ВАС НЕ НИВ! ВИ ТЕПЕР ЗГУРТОВАНА КОМАНДА”

Маруся впевнена, що ми годні пройти ще одне завдання – форсування річки й перехід через водоспад. Але техніка безпеки для мирних умов не дозволяє “Марусиним ведмедям” пустити нас під дощем у воду.

Станіслав Костевський, старшина, який нещадно ганяв нас у таборі, зізнався, що очікував від нашої творчої групи набагато гірших показників.

“Спочатку була маса зауважень – неорганізованість, провал по дисципліні. Врешті я задоволений на 63% – так ви виконали завдання. При тому, що на 100% завдання не виконує ніхто, навіть я”, – іронізує насамкінець.

Дивлячись на наш строкатий загін, розумію геніальність підготовки “Марусиних ведмедів” – групами.

“Група завжди підтримує і стримує. Навіть якщо хтось хотів би відкосити, дивлячись на інших, цього не робить. Зауважте, ніхто з вас не нив! Ніхто жодного разу не відмовився виконувати завдання, хоча було важко. Ви тепер згуртована команда. Так і ми готуємо наших “ведмедів”, – не вгаває Маруся.

Наступна група курсантів поступила в розпорядження “Марусиних ведмедів” вчора, 20 березня. Бойову підготовку вони вже пройшли, попереду – фахова. Далі цей загін буде направлено у 13-й батальйон 95-ї бригади.

Дорогою з полігону оцінюю свої успіхи. Однозначно, тепер, якщо мені потрапить до рук автомат, я не дивитимусь на нього, як цап на нові ворота. Зможу зарядити і навіть під’єднати на ходу магазин. Однак потім за відсутності інструктора, імовірно, забуду поставити автомат на запобіжник – я наслухалася чимало докорів від знайомих атошників, які переглядали мої фото з автоматом. Отже, практикуватися треба більше. Вірогідно, що відтепер зможу самостійно накласти кат для зупинки кровотечі. Можливо, навіть здатна елементарно замаскуватися і спати під гуркіт танків. Але…

Без паніки і нагнітання я все-таки ставлю питання: скільки цивільних у разі потреби не злякаються самого вигляду автомата? Скільки здатні зупинити кровотечу не застарілими совковими методами? Хто знає, як поводитися під час стрілянини тоді, коли не маєш зброї? Для держави, яка фактично перебуває у стані війни, ці питання не повинні бути риторичними.

Ольга Скороход, “Цензор.НЕТ”

Фото: Ольга Скороход, Леонід Фросевич, Ігор Козіянчук.

Источник