ЗАГИБЛІ ГЕРОЇ ЛЮТОГО

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за лютий 2017 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
Про загиблих Героїв серпня читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня читайте тут.
Про  Героїв, загиблих у жовтні, читайте тут.
Стаття про загиблих Героїв листопада тут.
Про загиблих Героїв грудня – стаття тут.
Тут читайте про загиблих Героїв січня.

 ВСТУП

Стеблинка.

Суха, зів’яла стеблинка давно минулого літа невтомно ялозить по обличчю від легкого холодного вітерця, лоскоче, так сильно лоскоче. Запахи, насичені запахи вологої землі б’ють у ніс, паморочать, проникають в кожну пору, в кожну клітинку мого втомленого, нерухомого тіла.

Хмари. Дивлюся на них, білі пластівці туману на бірюзовій шалі, як красиво. Люблю природу, особливо зараз, коли вже майже весна, але все одно ще крижаним диханням цілує у щоки зима, яка потроху починає стікати прозорими краплями, поступаючись місцем своїй теплій сестрі. Ця зима була пронизливо холодною, і вона викинула мене… Куди? Що сталося? Не можу згадати, знаю, що щось трапилося, пам’ять нагадує багаторівневий бункер із зачиненими відсіками, в кожному з яких звисають шматки оплавлених різнокольорових дротів, звисають у повній темряві, а я на верхньому рівні сліпо б’юся у зачинені двері.

Гар. Змінився вітер і з’являється запах гару, розколюючи моє піднесене умиротворення на крихкі закопчені осколки. Перед очима проноситься чорний дим, звідки він? Щось горить поруч? А де мій слух був до цього, я ж нічого не чув, але не надавав цьому значення, як так, як можна не звертати уваги на відсутність слуху, а зараз, як в рідкому щільному тумані, я починаю розрізняти потріскування, воно десь поруч.

Намагаюсь поворухнути головою, дике, спустошуюче зусилля. Звідки в мені стільки іржі? Прямо відчуваю, як відлущуються її пластини з шийних м’язів. Я ж був здоровий, що перетворило мене на нерухомий шматок органіки серед зимового засніженого степу? Ось воно, ось воно, ось воно. Голова починає повертатися, і в щоку мені негайно впивається коріння зів’ялої трави і мерзла земля.

У сектор огляду поступово впливає джерело потріскування, почорнілий шматок металу з лахміттям гуми на ньому, яка ліниво горить, виробляючи жирний смердючий гар. Підіймаю очі. Шматок металу поступово переходить у щось більш громіздке, теж залізне, чадне, таке зухвало непотрібне на тлі зимового пейзажу. Шматок металу теж горить в декількох місцях.

Периферійний зір вловлює якийсь дисонанс, і очі мої перекидаються на тіло, що лежить поруч з палаючим шматком металу. Я не один, як же добре. Можна буде дізнатися у тіла, хто я, хто воно, що взагалі відбувається. Я намагаюся відкрити рота і на мій превеликий подив він відкриватись категорично відмовляється. Я прошу тебе, я наказую тобі, солдате. Не допомагає. Цікаво, звідки я взяв слово “солдат”, чому саме воно виплило з тягучої трясовини моєї свідомості?

Намагаюсь поворушити руками, руки протестують, але врешті-решт здаються. Ось тільки сил у них, як у равлика. Погано. Воджу розкритою долонею по землі, поки не трапляється мені камінчик. Намагаюся розмахнутися. Куди там. З усіх залишків сил пускаю камінчик по землі у напрямку до тіла, яке вперто мене ігнорує. Ура, я влучив. Ау, тіло, в тебе камінчик вдарився, підіймись і поговоримо. Тіло не підіймається і взагалі займає позицію повного нейтралітету до подій. Проте раптом від палаючого чудовиська відлітає металева пластина і падає на залізний виступ, виробляючи звук, подібний удару в дзвін, і бункер моєї пам’яті раптово різко відкриває всі двері – люки, і я провалююсь униз до самого дна, до самого бісового дна.

Гатили по нас так, що вибухи йшли не чергою, а суцільним безперервним гулом. Здавалося, що били з усіх боків, навіть з неба. Переді мною злітала в повітря земля, вогонь розквітав, вогонь розтікався, вогонь плескався з усіх чотирьох сторін. Хлопці притискалися до укрить в цьому безперервному вихорі вогневої атаки. Ми лупили у відповідь, іноді навіть не знаючи, куди, все змішалося, все крутилося, все вило, все ревіло, все стогнало, очі звузилися до щілин, зуби стиснулися до болю, м’язи тремтіли від неймовірної напруги.

Як довго до цього ми просили дозволу на відкриття вогню, як поступово вщухала надія, як кричав по рації наш командир комусь у штаб, як я відповз від бехи за десять секунд до того, як в неї влучив снаряд. Я згадую все це зараз, лежачи на спині, дивлячись, як суха стеблинка степової трави, якою вітер провів по моїх губах, пофарбувалася червоним.

1. Леонід Валентинович Дергач (позивний Академік) народився 24.03.1979 року у селі Зарожани Хотинського району Чернівецької області. Мешкав у Чернівцях.

2000 року закінчив Національну Академію внутрішніх справ України . Працював в управлінні по боротьбі з організованою злочинністю УМВС у Чернівецькій області.

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри правосуддя юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, завідував юридичною клінікою. Леонід Валентинович викладав кримінальне процесуальне право. Окрім того він займався юридичною допомогою для малозабезпечених. Безплатно надавав юридичні консультації всім, хто цього потребував. Був волонтером.

На війну Леонід Валентинович попросився добровольцем ще під час першої мобілізації, але був мобілізований трохи пізніше, у четверту хвилю, на початку 2015 року. Відслужив трохи більше ніж рік, повернувся до мирного життя, але у жовтні 2016 року підписав контракт із ЗСУ.

Лейтенант, командир 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Академік і на війні продовжував бути педагогом – до нього відправляли для перевиховання найзатятіших аватарів і порушників дисципліни, і за якийсь час він виховував з них нормальних воїнів, які починали виконувавти службові обов’язки на совість.

Воював у районі Волновахи (Петрівське, Біла Кам’янка, Нова Ласпа), Верхньоторецького, Горлівки. А наприкінці січня цього року його підрозділ було переведено в Авдіївку.

Загинув 1 лютого близько 5.30 на ротному опорному пункті у промзоні міста Авдіївка Донецької області від осколкових поранень, отриманних під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 “Град”.

Похований 6 лютого у селі Зарожани. У нього залишились батьки, дружина та двоє синів.

2. Роман Володимирович Бублієнко (позивний Бублік) народився 25.04.1993 року у селищі міського типу Володарка Володарського району Київської області.

2008 року закінчив 9 класів загальноосвітньої школи №2, після чого вступив до Володарського професійно-технічного ліцею, який закінчив у 2011 році, здобувши там фах газоелектрозварювальника.

Деякий час працював за фахом, а 24.01.2012 року був призваний на строкову службу, яку проходив у Військово – Морських Силах України у місті Севастополь.

Повернувшись додому, Роман Володимирович одружився, і в нього з’явився маленький синочок, якого він неймовірно любив та доглядав, і робив це не тому, що це було потрібно, а тому що це йому подобалося.

Бубліком хлопця почали називати ще з шкільних часів через його невисокий зріст та худорляву статуру, але він ніколи на це не ображався, це прізвище потім прийшло з ним до армії.

Дуже любив риболовлю, обожнював готувати, чудово малював, мав до цього справжній талант, завжди брав участь в усіх заходах у школі, а його дружина ніколи не забуде, як він гарно танцював вальс.

Вже коли йшла війна, Роман Володимирович прийняв відповідальне рішення – вирішив стати на захист Батьківщини, тому 15.09.2016 року він підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, гранатометник, командир відділення, командир бойової машини 72-ї окремої механізованої бригади.

Йому повині були дати молодшого сержанта, але прийшов один трагічний день, коли це питання вже виявилося несуттєвим.

01.12.2016 року Романа Володимировича було нагороджено почесною відзнакою “Холодний Яр” 3 ступеня, 02.12.2016 – медаллю “За відвагу” 3 ступеня, а 10.01.2017 року – почесним військовим знаком “За взірцевість у військовій службі” 3 ступеня. Посмертно нагороджено орденом “За мужність” 3 ступеня.

Загинув 1 лютого вранці у районі шахти “Бутівка” від чисельних осколкових поранень, отриманних під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 “Град”.

Поховали Героя 3 лютого у Володарці. У нього залишились батьки, сестра, дружина та маленький син.

3. Роман Робертович Клімов (позивний Штик) народився 30.06.1989 року у Миколаєві.

Спочатку працював токарем на Миколаївському машинобудівному заводі, потім перейшов на бронетанковий завод.

Захоплювався бігом, постійно робів пробіжки, навіть вже у зоні війни, коли його бригада стояла під Волновахою, Роман Робертович бігав вздовж лісосмуг по 10 кілометрів, підтримуючи форму.

З 18 років займався спортивною стрільбою, мав диплом снайпера, ще до війни брав участь у багатьох змаганнях зі стрільби та виграв 5 призових гвинтівок.

Просто шалено любив котів, одного разу, коли він перебував вже на нулях, кішка, яка жила у розташуванні підрозділу, народила кошенят, так воїн цілодобово доглядав, годував, якщо треба було, піклувався, як про своїх дітей.

А своїх дітей у нього не було, не встиг з цією війною, останнім часом все частіше мріяв про свою сім’ю, шкодував, що роки йдуть, а дітей все немає, казав: “А раптом загину і нікого після себе не залишу”.

Захищати Україну Роман Робертович почав з червня 2014 року, коли був призваний за мобілізацією та одразу підписав контракт до закінчення особливого періоду.

Спочатку служив у 3-му батальйоні 72-ї ОМБр, спершу був снайпером. Але стріляти по людях так і не став, був просто бійцем взводу, членом екіпажу БМП.

Воював на далеких позиціях разом з загиблим нещодавно Леонідом Дергачем (Роман прийшов туди наприкінці серпня, а Академік пізніше, вже у січні 2015-го).

Далі його, як контрактника і як гарного військовослужбовця, взяли у 1-й батальон, який саме реформувався і виїжджав на міжнародні навчання на Яворівський полігон, далі у Боснію.

З жовтня 2016 року воював на промці, був поранений, після лікування повернувся на фронт. Воював на одному з найбільш небезпечних напрямків. Має волонтерську нагороду “За оборону Волновахи” та нагороди від МО.

Старший солдат, навідник 2-ї роти 1-го батальйону 72-ї окремої механізованеої бригади.

Брав участь у всіх визначних операціях бригади і батальйону. 10 серпня 2015 року, під час бою під Білою Кам’янкою, втратив друга, бойового побратима Женю Ровного, втрату якого переживав дуже болісно, адже Женя був йому як батько.

Загинув 2 лютого поблизу міста Авдіївка Донецької області від осколкового поранення під час обстрілу ворогом наших позицій.

Похований 6 лютого у Миколаєві. У нього залишились мати та сестра.

4. Наталя Олександрівна Хоружа народилась 09.06.1972 року у місті Першотравенськ Дніпропетровської області. Мешкала у селищі міського типу Просяна Покровського району.

1990 року закінчила медицинське училище у Дніпропетровську, отримавши фах медсестри. Працювала у селі Зелений Гай медсестрою, згодом вийшла заміж за чоловіка з Просяної та переїхала туди.

Ця жінка була чуйною людиною, небайдужою до людського горя. Медиком вона була від Бога. Рятувати людей було її кредо життя.

На допомогу людям приходила за першим викликом, чи то вдень, чи то вночі. Сім’я для неї була всім, а обов’язок перед совістю був на першому місці. Вона залишиться вічним прикладом мужності великої жінки, що в скрутну хвилину не залишила в біді поранених бійців.

Брат Наталі Олександрівни трагічно загинув у 11-му класі, це стало страшним ударом для неї та батьків, від якого родина повністю не відійшла. А тепер ховали вже її, і неможливо просто уявити, на які дрібні уламки розсипалися серця батьків.

На війну жінка пішла за покликанням серця. Вже не могла дивитись новини та бачити тих нещасних хлопців у госпіталях, тому вирішила, що вона треба там.

Призвана за контрактом Покровським РВК 30.08.2016 року.

Молодший сержант, санітар-інструктор 1-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Добровільно попросилася саме санінструктором роти, щоб постійно знаходитись там, де найбільше потрібна її допомога. Щоб якомога більше оглядати бійців, бо не всі хочуть їхати в госпіталі з не дуже серйозними травмами чи пораненнями. Тому вона їх оглядала, на місці ставила крапельниці. Була одночасно і за матір, і за психолога. З кожним пила чай та вела бесіди. Її словам усі хлопці довіряли на 100%. І якщо вона описувала ситуацію “Караул!”, то всі знали, що це не балачки і не перебільшення, а справи серйозні.

Загинула 2 лютого на Світлодарській дузі внаслідок прямого влучання протитанкової керованої ракети у медицинську машину, в якій вона їхала разом з пораненими. Водію відірвало ногу, зараз він у важкому стані у госпіталі.

Похована Наталя Хоружа 5 лютого у Просяній. У неї залишились батьки, сестра, чоловік та донька.

5. Юрій Андрійович Рева (позивний Козак) народився 26.03.1961 року у Запоріжжі.

1982 року звільнився з армії, з посади стрільця.У цивільному житті працював майстром з водіння.

Призваний за контрактом 30.09.2016 Хортицьким РВК.

Солдат, гранатометник 1-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 2 лютого в районі Світлодарської дуги внаслідок осколкового пораненя від 120-мм міни, яке виявилось несумісним з життям.

Коли по рації передали: “1-200, 1-300”, то пораненого витягли, а тіло воїна вдалося забрати лише під вечір, коли стемніло, бо обстріли не давали можливості наблизитись.

Поховали Юрія Андрійовича 5 лютого у Запоріжжі. У Героя залишились дружина, брат, дочка та син.

6. Маріс Айдинович Камінський народив ся 9 квітня 1990 року у місті Ківерці Волинської області.

У період з 2005 по 2008 роки навчався у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Крут. Там отримав своє перше звання віце – сержанта, а згодом став старшим віце-сержантом.

Людина спокійна, виважена, зі стійким характером, мав великий авторитет серед курсантів. Маріс Айдинович був завжди підтягнутим, веселим, ніколи не займався підлабузництвом, був інструктором у молодших курсів.

2012 року хлопець закінчив аеромобільний факультет Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Проходив службу у Львові в роті десантного забезпечення. З 2013 року – у військовій частині Чернівців, де займав посаду начальника продовольчої служби тилу.

У 2012- 2013 роках був командиром взводу, з 2013 по 2016 роки – командир роти 3-ї батальйонно-тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. З кінця 2016 року – начальник продовольчої служби.

На війні з перших її днів, учасник оборони Луганського аеропорту.

Під час служби Маріс Айдинович вирізнявся серед інших офіцерів високими професійними навичками, показував найкращі результаті з вогневої підготовки. Він був уособленням справжнього офіцера, дуже відповідальним, наполегливим та відданим своїй професії.

Захоплювався спортом, особливо любив карате. З ним було цікаво спілкуватися, у компанії він знав, як розвеселити, був також і чудовим співрозмовником. Вмів Маріс бути й хорошим вірним другом – він ніколи не виказував байдужість і завжди намагався усім допомогти: кому ділом, а кому словом.

Капітан, начальник продовольчої служби 3-ї батальйонно-тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув вночі 3 лютого в районі міста Авдіївка Донецької області під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 “Град”.

Похований 8 лютого у Ківерцях. У нього залишилась мати, брат та вагітна дружина.

7. Анатолій Сергійович Заремський народився 06.03.1977 року у селі Березівка Новоушицького району Хмельницької області.

1994 року закінчив Березівську загальноосвітню школу та вступив до Кам’янець-Подільського військово-інженерного інституту. Після його закінчення у 1999 році почав службу у військовій частині міста Яворів Львівської області. У 2005 – 2006 роках брав участь у миротворчій місії у Косово. Повернувшись, почав службу у військовій частині Чернівців.

Останні три роки виконував свій військовий обов’язок у зоні бойових дій.

Анатолій Сергійович з юності мріяв стати офіцером, захоплювався спортом. Він вирізнявся гарним вихованням, ввічливістю, охайністю, завжди посміхався, ніколи не жалівся. Його любили й поважали підлеглі та колеги – і за ці його людські якості, і за професійні: він ніколи не боявся, йшов уперед, був людиною дії.

Коли у нього запитували: “Як там, на Сході?”, він завжди спокійно відповідав: “Усе нормально”. А якщо хтось казав: “Пора вже відпочити, повертайся з війни”, спокійно відповідав: “Я склав присягу. Хто, як не я?”

Капітан, командир інженерно-саперного взводу 3-ї батальйонно-тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув уночі 3 лютого в районі міста Авдіївка Донецької області під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 “Град”.

Поховали Героя 8 лютого у його рідному селищі Березівка на Хмельниччині. У нього залишились батьки, брат, сестра, дружина та двоє синів, молодшому з котрих лише два роки.

8. Роман Владиславович Горкун (позивний Смайлік) народився 24.09.1994 року у Луганську.

Виховувала хлопця бабуся, яка змогла дати розквітнути почуттю власної гідності й любові до України, та терпляче поливала паростки цієї любові еліксиром з життєвої мудрісті та національної самосвідомості, і в неї вийшло. З хлопця виріс справжній козак Луганщини, який не піддався свого часу на отруту, яку щедро розливали усюди, яка мала поганий запах, гіркий смак та назву “рускій мір”.

Тож, коли на Сході за українську позицію почали вбивати, коли рідне місто було окуповане російськими військами, Роман Владиславович прийняв рішення залишити Луганськ, та наприкінці 2014 року виїхав до Кривого Рогу.

Незважаючи на ці важкі випробування долі, хлопець мав у собі якесь внутрішнє сонце доброти та оптимізму, і сяяло це сонце постійно, змушуючи його увесь час заразливо посміхатися, викликаючи миттєву реакцію в оточуючих у вигляді гарного настрою.

Призваний за мобілізацією у 2015 році, наприкінці того ж року потрапив до свого підрозділу і залишився там після підписання контракту навесні 2016-го.

Старший солдат, санітар – стрілець 2-го взводу 1-ї роти механізованого батальйону 17-ї окремої танкової бригади.

Смайлік ніколи ні з ким не сварився і легко йшов на контакт, це була безпроблемна та життєрадісна людина, яку любили всі. І, що головне, враховуючи специфіку його походження, – йому повністю довіряли, бо побратими, люди війни, солдати мають, як лезо, загострену інтуїцію та внутрішній індикатор на гіпотетичного зрадника.

У випадку Романа стрілка цього індикатора ні в кого навіть не ворухнулася.

Загинув увечері 3 лютого в районі села Новозванівка Попаснянського району рідної йому Луганської області, внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп, де він знаходився. Осколками бійцю посікло ноги, шию та голову, але він спочатку був притомний і навіть міг розмовляти. Негайно був доставлений до лікарні Попасної, де приблизно о 23.00 його покликало небо.

Похований 8 лютого у Кривому Розі. У нього залишились батьки та бабуся з дідусем.

9. Анатолій Олександрович Фарісей (позивний Фарік) народився 23.03.1974 року у селі Шепіївка Калинівського району Вінницької області.

Після закінчення 8 класів сільської школи вступив до Вінницького вищого професійного училища №4, у якому здобув фах “кабельник – спайник”. З 1992 по 1994 роки проходив строкову службу у Житомирі.

Після демобілізації влаштувався працювати їздовим у колгоспі “Нове життя”, доглядав коней та перевозив вантажі. Після цього тривалий час працював у Києві експедитором.

Під час третьої хвилі мобілізації, 29.08.2014 року, призваний на несення військової служби, яку проходив у складі 54-го окремого розвідувавльного батальйону.

Батько Анатолія Олександровича помер, коли він був малим, а мати – 6 років тому. Власної сім’ї та дітей у нього не було, хоча він і мріяв про сімейний затишок, але дожити до цього не встиг.

15.03.2016 року Фарік підписав із ЗСУ контракт.

Молодший сержант, помічник гранатометника 2-го взводу 9-ї роти 3-го батальйону 93-ї окремої механізованої бригади.

Він любив життя і хотів жити. Людина з тих, хто не відступав, кожного дня цікавився новинами з мирного життя, постійно щось робив, турбувався про всіх, дуже смачно готував. Сам визвався, окрім своїх війскових обов’язків, готував на весь взвод. А головне – він був патріот і людина, на яку можна було розраховувати, не боявся ворога, ретельно планував своє майбутнє життя, коли скінчиться війна.

Загинув 15 лютого о 23.30 в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області внаслідок осколкового поранення голови, отриманного під час острілу наших позицій 120-мм мінами.

Похований Анатолій Олександрович 18 лютого у рідній Шепіївці. У нього залишився брат.

10. Юрій Володимирович Щербина народився 16.07.1974 року у місті Краснодон Луганської області. Коли хлопець був малим, його родина переїхала до села Крижик Білопольського району Сумської області, останні роки мешкав у селі Воронине.

Закінчив 8 класів Кальченківської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Сумського професійно – технічного училища №11. Відслуживши строкову, влаштувався працювати автослюсарем, а потім перейшов на Куянівський цукровий завод.

13.04.2014 року призваний за мобілізацією, служив командиром відділення зенітного взводу. Після демобілізації Юрій Володимирович повернувся до мирного життя, працював на будівництвах аби допомогти родині.

У листопаді 2016-го підписав із ЗСУ контракт, 02.12. був доправлений на несення бойової служби.

Старший сержант, старший оператор 2-ї роти 15-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Він свідомо пішов на війну знову, він знав, який шлях обирає, проте не зупинився, не залишився у мирному, байдужому до всього тилу, а взяв до рук зброю, кажучи: “А якщо всі будуть сподіватись на когось, то хто тоді нас буде захищати?”

Загинув 16 лютого о 15.25 в районі міста Авдіївка Донецької області від кулі снайпера.

Похований з усіма військовими почестями 18 лютого у селі Крижик, біля могили свого батька. Юрія Володимировича посмертно нагороджено Орденом Святого Архістратига Михаїла. У нього залишились мати, дружина, син та двоє братів.

11. Тарас Вікторович Прончук (позивний Людоїд) народився 06.08.1997 року у селі Хотин Рівненського району Рівненської області.

З 5 по 9 класи навчався у Городоцькій загальноосвітній школі, після чого вступив до Рівненського технічного коледжу Національного університету водного господарства та природокористування, який закінчив у 2015 році за фахом “електрогазозварювальник”.

Дуже сильний характером, незламний духом, Тарас Вікторович знаходив вихід з будь- якої ситуації. Справжній господар вдома і помічник, майстер на всі руки, він був людиною, з якою зажди було спокійно, він приносив людям відчуття захищенності, він був стіною, яка оберігала інших від негараздів.

Завжди допомагав старшим людям, майже ніколи не бував сумним, дуже любив діток і приділяв їм багато уваги. Можливо, мріяв про те, як з’являться свої, адже коли тобі 19, то мрії яскраві та захоплюючі.

Він дуже хотів домогтися справедливості, тому, як тільки йому виповнилося 18 років, хлопець розпочав свій особистий шлях воїна, та у листопаді 2015 року підписав із ЗСУ контракт.

Старший матрос, кулеметник 2-ї роти 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

За час служби отримав такі нагороди: медалі: “За жертовність та любов до України”, “Відвага і честь”, “Оборона Маріуполя”. Його основною метою була наша перемога. До неї він і прагнув. Але на війні руйнуються й молоді, здорові та міцні стіни, яким може бути лише 19.

Загинув 16 лютого від кулі снайпера у районі між селищами Водяне та Саханка Донецької області.

Похований 19 лютого у Хотині. У нього залишилися мати та троє молодших братів.

12. Олександр Сергійович Корнійко (позивний Чорний) народився 20.08.1994 року в селі Петрівка – Роменська Гадяцького району Полтавської області.

Спочатку мешкав у рідному селі, де провчився до 5 класу Петрівсько – Роменської ЗОШ І-ІІІ ступенів, а далі продовжив навчання в Гадяцькій школі – інтернаті.

По закінченні 9 класу вступив на навчання до Гадяцького аграрного ліцею, який закінчив, отримавши фах водія.

Хлопець захоплювався бойовими видами спорту, мріяв про військову кар’єру, готувався до вступу на офіцерські курси до Одеської військової академії. Був веселим, життєрадісним, товариським. Чемний, трудолюбивий, чесний, Олександр Сергійович завжди допомагав батькам і друзям. Для рідних був опорою.

Це була вольова людина із запальним характером, але, незважаючи на це, серце його було надзвичайно добрим та щирим, та в ньому завжди була іскринка любові, яку він дарував усім.

2015 року Олександр підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, кулеметник 3-го взводу 6-ї роти 2-го парашутно – десантного батальйону 25-ї окремої повітряно – десантної бригади.

За 2 роки служби воїн заслужив честь називатися кращим кулеметником свого батальйону.

Загинув 16 лютого в районі селища Зайцеве Донецької області внаслідок кулі снайпера, що потрапила йому у шию.

Похований 18 лютого в селі Петрівка – Роменська. У нього залишились батьки та бабуся з дідусем.

13. Андрій Володимирович Сірченко (позивний Примус ) народився 15.06.1973 року у місті Краматорськ Донецької області.

У вересні 2015 року він потрапив до лав батальйона ОУН і відтоді не залишав передових позицій. Спочатку це було селище Піски, де він перебував з 18 вересня до літа 2016 року, а з минулого літа та до самої смерті – селище Кримське.

“Олігарх Пісок”. Друг Примус заслужив це жартівливе прізвище серед побратимів через те, що не боявся виходити у так звану “сіру зону”, йому, так би мовити, належало усе майно у селі.

У червні 2016 року Андрій Володимирович командував позицією “Дельфін” у Пісках, і саме тоді він зі своїми друзями та побратимами Борисовичем та Совою підірвали з РПГ-7 сєпарський склад з боєкомплектом у районі хімзаводу.

Цей шедевральний постріл здійснив друг Сова. Гримнуло так, що в бліндажі побратими посипались з лежаків на землю, а на позиціях ворога виросла свіча. Така, знаєте, плазмова свіча простягнулася у небо з місця підриву. І виблискувало, сяяло, мерехтіло небо ще довго, а наші рації захлиналися та розривалися, сусідні підрозділи подумали, що росіяни задіяли якусь нову зброю, настільки потужним був вибух. Й понині на Гугл Мапс видно кратер.

А 28.08.2016 друг Примус узяв СПГ-9 та знову вийшов у “сіру зону”. Вийшов та влучними пострілами спалив вщент два сєпарських ВОПи. Він був СПГшником від Бога, тому вороги палали там довго та весело.

У січні цього року він здійснив те, у що неможливо було б повірити, якби це не було правдою – він та його побратим Роккі вдень підібралися впритул до позицій противника та тихенько забрали у них АГС.

У нього ВИХОДИЛО ПЕРЕМАГАТИ, розумієте?

17 лютого Примус знаходився на чергуванні, на спостережному пункті. І раптом у щілину дуже точно прилетіла ПТКР.

Андрій Володимирович загинув миттєво.

Похований Герой 21 лютого у Краматорську. У нього залишилась мати – інвалід, дружина та донька.

14. Андрій Юрійович Меркулов (позивний Дюс) народився 22.06.1979 року у місті Ровеньки Луганської області. З 2012 року мешкав у селі Миколаївка Дніпропетровської області.

Після закінчення 8 класів школи у місті Первомайськ Луганської області вступив до будівельного технікуму, де отримав фах “муляр – штукатур”, потім переїхав до села Сутоган Лутугінського району. Строкову службу проходив у Криму.

Після демобілізації почав працювати на шахті.

Здавалося б, що депресивний та занедбаний у ментальному плані регіон мав би накласти свій відбиток на душу чоловіка, але замість покірного сірого існування та підтримки путіних – референдумів, у Андрія Юрійовича був гострий розум, чисте та неотруєне пропагандою серце.

У серпні 2014 року на війну вирушив його батько, а коли той повернувся через рік, Дюс сказав: “Тату, чого ти, а не я, тепер моя черга”, та теж пішов битися за землю своїх пращурів.

Призваний за контрактом 07.06.2015 року Петропавловським РВК Дніпропетровської області.

Після закінченя терміну служби двічі підписував контракт на півроку, останій мав закінчитися у травні цього року.

А взагалі, він хотів бути на довічному контракті або, принаймні, до того часу, як скінчиться війна. “Буду стояти до останнього”, – казав він батькові.

Солдат, стрілець, помічник гранатометника 1-го відділення 2-ї роти батальйону охорони (колишній 39-й окремий мотопіхотний батальйон “Дніпро-2”) 55-ї окремої артилерійської бригади.

Через свій військовий досвід Андрій Юрійович мав неабиякий авторитет серед побратимів, він завжди піклувався про більш молодих. За тиждень до фатального дня потрапив до госпіталю, але втік звідти незабаром до своїх, коли йому подзвонили хлопці та сказали, що їх дуже почали накривати вогнем.

Загинув у ніч на 19 лютого в районі міста Авдіївка Донецької області внаслідок обстрілу наших позицій.

Похований 21 лютого в селі Миколаївка. У нього залишилися батько, брат та син.

15. Максим Ігорович Гринчишин (позивний Прометей) народився 12.05.1979 року у місті Луцьк Волинської області.

1996 року закінчив місцеву школу №9, також навчався у Луцькому Національному Технічному університеті на факультеті будівництва та дизайна. Деякий час мешкав за кордоном.

Призваний за мобілізацією 14 серпня 2014 року. Після навчань на полігоні у Старичах, Максима Ігоровича одразу було доправлено під Волноваху, тож 30.08 він здійснив свій перший виїзд на війну.

Максим Ігорович був дуже працьовитим, вимогливим до себе, усю роботу робив досконало та ретельно, мав фотографічну пам’ять, міг розібрати автомати на ЗУ, почистити їх та зібрати заново, а це дуже складна та витончена робота, це був його талант від Бога. Коли був кулеметником – мав свій ПКМ, який завжди знаходився в ідеальному стані, зафарбований та закамуфльований, своїми руками зробив на нього приціл.

Молодший лейтенант, командир зенітно- ракетного взводу 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Він дуже любив свою сім’ю: матір, сестру, племінниць. Завжди, коли приїжджав на невеликий відпочинок, заїжджав до сестрички в гості. Дуже переживав за своїх хлопців, старався знайти все, що їм необхідно, забезпечити їх найкращим. Скрупульозно ставився до виконання службових завдань, багато часу вивчав нюанси військової справи, бажав бути нічим не гіршим за свого дідуся, який теж був військовим, багато читав, цікавився всім, намагався досягати найвищих результатів. Ніколи не жалівся, все сприймав розсудливо та спокійно.

Його шляхетне серце просто не дозволяло йому якихось грубощів та лайки, а талановитість проявлялася в усьому – від картографії до куховарства.

Загинув 19 лютого в районі міста Авдіївка Донецької області внаслідок кульових поранень, завданих ворожим снайпером.

Поховали Героя 22 лютого у селі Гаразджа Луцького району, на Алеї почесних поховань. У нього залишились мати, сестра та кохана дівчина.

16. Юрій Петрович Делюкін народився 29 липня 1994 року у селі Черкаське Новомосковського району Дніпропетровської області.

Після школи здобув фах кухаря – закінчив Новомосковське професійно-технічне училище №48. Але справжньою його мрією була військова кар’єра – він хотів служити в армії та стати десантником.

Військову службу чоловік розпочав два роки тому, майже рік воював у зоні війни. Навіть перебуваючи на передовій, він не облишив свою мрію й готувався до навчання, аби стати офіцером, склав навіть свій перший іспит.

Армія змінила Юрія Петровича та його погляди на життя. Юнак став відповідальнішим, почав мріяти про створення власної сім’ї. Він дуже турбувався про свою матір, допомагав рідним та близьким, був добрим до людей та щедрим, хоча ніколи не виставляв цю свою рису напоказ. Захоплювався автівками та футболом.

Військовослужбовець 5-ї роти 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.

16 лютого дістав важке вогнепальне поранення у голову від кулі снайпера поблизу селища Зайцеве Бахмутського району Донецької області. Санавіацією був доставлений до Харківського військово-медичного клінічного центру, де помер 19 лютого о 5.40 ранку.

Похований 21 лютого у селищі Вільне поруч із могилою батька. У нього залишились мати та брат.

17. Микола Віталійович Гуцаленко (позивний Кока) народився 19.12.1991 року у місті Первомайськ Миколаївської області.

У рідному місті хлопець почав займатися греблею на байдарках, боротьбою та кікбоксінгом. У 14 років поїхав навчатися до спортивної школи у Миколаєві, згодом вийшов на професійний рівень, став майстром спорту, був чемпіоном України, брав участь у змаганнях за кордоном. Закінчив Український державний морський технічний університет.

2013 року підписав із ЗСУ контракт.

Спочатку був солдатом, стрільцем, гранатометником 79-ї окремої аеромобільної бригади, яка у 2016 році стала десантно-штурмовою.

Свій перший бій на війні Кока провів при штурмі Красного Лиману, брав участь у зачистці Слов’янська, перебував з бригадою у Південному котлі.

12.10.2014 року Микола Віталійович вперше зайшов у ДАП (це була друга спроба, перша закінчилася невдало, загинуло 7 наших бійців та був спалений БТР).

Всі пам’ятають відео, де наші бійці встановлюють прапор України на даху старого терміналу. Одним з тих сміливців був Кока.

Під час перебування у старому терміналі загинув Андрій Горбань, який був другом Миколи. У бою Андрій отримав осколкові від ВОГів та три кульових поранення, смерть його Кока переживав дуже важко, хоч майже не показував цього нікому.

У 2015 році Микола Віталійович спочатку став молодшим сержантом, головним сержантом взводу, після чого його було доправлено на офіцерські курси до Одеси, які він закінчив за три місяці за прискореною програмою.

Молодший лейтенант, командир 2-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 79-ї ОДШБр.

У січні 2015-го поступив наказ виїхати до села Водяне, де бійці копали окопи у посадці перед радіолокаційною станцією, копали під артилерійськими обстрілами.

20.12.2016-го розпочався черговий вояж на нуль, який став для Миколи Віталійовича останнім.

21 лютого, о 10.15, на позиції “Рим” (цю назву придумав Кока), поблизу селища Водяне Ясинуватського району він обходив наші позиції під час обстрілу, і в гілку дерева, біля якого він знаходився, влучив ВОГ. Внаслідок розриву осколок влучив бійцю у скроню.

Миколу Віталійовича доставили до лікарні Мечнікова, де він помер 23 лютого близько 17.45, не приходячи до тями.

Похований 25 лютого у Миколаєві. У нього залишились батьки, дружина та маленький син, якого він назвав Андрієм на честь свого друга, який загинув в аеропорту.

18. Михайло Костянтинович Добролєта (від народження – Панімаскін), позивний Добрий, народився 19.09.1992 року у місті Павлоград Дніпропетровської області.

2010 року закінчив місцеву школу №8, після чого вступив до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту, де провчився до 2012 року. Потім відслужив рік строкової служби у Новомосковську.

Демобілізувавшись, Михайло Костянтинович спочатку працював на різних підробітках, навіть продавав на вулицях Дніпропетровська повітряні кульки до Дня закоханих, а 1 червня 2013 року влаштувався на шахту “Самарська” у Павлограді, працював на поверхні, але через тиждень зазнав там важкої травми – хлопцю відрізало по фаланзі на вказівному та середньому пальцях правої руки.

Це був дуже світлий такий чоловічок. Відкритий до світу та людей, глибокий, чуйний, Михайло зберіг кращі якості і своє, особливе бачення всього і всіх. З ним завжди було легко спілкуватися, в будь-яких труднощах він завжди залишався гарним другом.

Ніколи не поділяв людей на бідних і багатих, невдах та успішних, він завжди міг з легкістю з будь-ким завести бесіду, чимось поділитися або просто в спілкуванні щось для себе взяти. Як приклад – якось, просто гуляючи по Дніпру, він перетнувся з безхатченком. Вони розговорилися, провели з півдня разом, роззнайомились, спілкувалися, і з тієї розмови хлопець запозичив багато нового для себе. А деякі із знайомих, почувши про це, сказали, що йому пора лікуватися, що він дурень, бо розмовляє з безхатченками.

Його внутрішній світ був настільки багатим, що не всім це було доступно до розуміння.

Любив красиві, сонячні місця, усамітнення з природою, слухати музику в навушниках, відволікаючись думками від щоденних тривог. У особистому житті особливо не складалося. Майже ні з ким не зустрічався, не встиг знайти свою особливу, ту, яка розуміла б його без слів.

Займався на брусах, їздою на велосипеді, а коли навчався у 6 класі, врятував свою однокласницю, яка провалилася під кригу. Ось така це була людина, з душею, наповненою романтичним сяйвом.

23.06.2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Молодший сержант, військовослужбовець 1-ї роти охорони батальйону охорони 55-ї окремої артилерійської бригади.

Загинув 23 лютого о 20.15 в районі міста Авдіївка Донецької області внаслідок кульового поранення шиї, яке завдав йому ворожий снайпер.

Похований 27 лютого у місті Павлоград. У нього залишились батьки, бабуся, брат та двоюрідна сестра.

19. Роман Дмитрович Напрягло (позивний Ріо) народився 14.02.1997 року у місті Слов’янськ Донецької області.

2012 року закінчив місцеву школу №7, після чого вступив до Слов’янського авіаційно-технічного училища (відокремленого структурного підрозділу Національного авіаційного університету), у якому навчався на конструктора електротехніки.

З 2014 року хлопець відчув тягу до націоналістичного руху, а у 2015-му став членом організації “Слов’янська Січ”, а згодом вступив у ВГО “Сокіл”. Брав активну участь у роботі організації, а у часи, коли місто перебувало під окупацією, та за проукраїнську позицію його легко могли вбити, не здавався, малював прапори на стінах будинків.

А хлопець продовжував свою справу мовчки, в міру своїх можливостей. Займався волонтерством, тоді з ним і трапився такий випадок, який показав те, на шо цей молодий хлопчина здатний.

У середині літа 2015 року, на висоті Мурашник, що знаходиться біля ДАП, Роман, ще один волонтер та двоє бійців потрапили у лихо. Наші тільки зайняли ту висоту, і в перші ж години там точився запеклий бій, ворог намагався узяти наших в отчення, протягом 7-9 годин гатив з танків, градів та мінометів. Коли прийшов ранок, надійшла інформація, що банда Сомалі готується на штурм, хлопці вже чули їхні голоси. Командир наказав волонтерам зібрати речі, узяти рації та відходити, а наші прикриють та відійдуть за ними.

І до нього підійшов Роман. Підійшов та, поклавши руку на його плече, сказав, що він все бачить і розуміє, що їх командир хоче врятувати, а сам відходити не буде, тому він, Роман, залишається із нашими до самого кінця. Сказав – як відрізав, сів на землю та почав заряджати магазини. Приготував каву хлопцям, які не спали усю ніч. Потім їх знову накрили “Градами”, але тут у гру вступила наша арта, і так почала лупити по ворогу, що тим врятувала усіх українських воїнів.

У нього був дуже добрий характер, Роман був чуйною людиною,завжди був радий прийти на допомогу, сильний та сміливий, готовий на все заради своєї країни, готовий іти до кінця, незважаючи на свій молодий вік.

Влітку 2016 року Роман Дмитрович підписав із ЗСУ контракт та 27.07 виїхав із Слов’янська до свого підрозділу.

Матрос, гранатометник 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 26 лютого опівдні в районі селища Пікузи (колишнє Комінтернове) Волноваського району Донецької області внаслідок кулі снайпера, який перед тим поранив його побратима. Роман кинувся на допомогу та потрапив під наступний постріл, куля увішла йому в шию. Помер у швидкій дорогою до лікарні.

Похований 28 лютого на Північному кладовищі Слов’янська. У нього залишились батьки та сестра.

20. Артур Юрійович Абрамітов народився 15 липня 1992 року у місті Суми.

Навчався у місцевій школі №18, після закінчення якої вступив до Сумського державного педагогічного університету. Захоплювався спортом, дуже добре грав у футбол і хотів стати тренером. А ще він мріяв про створення сім’ї та власний бізнес.

Артур Юрійович любив спілкування, був веселим та щедрим. Можна годинами розповідати, яким він був добрим, як умів цінувати дружбу. Його сильними рисами були чесність, вірність, відповідальність, сміливість. У будь-яку пору доби він завжди був готовий прийти на допомогу й вирішити проблему. Артур умів піклуватися і ніколи не давав скривдити своїх ближніх.

Друзі обожнювали товариша за його вміння привносити позитив та бути душею компанії. Він був настільки комунікабельним, що за лічені секунди міг потоваришувати будь з ким.

30.03.2016 року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, гранатометник 15-го окремого мотопіхотного батальйону “Суми” 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 26 лютого близько 18:00 в промзоні міста Авдіївка Донецької області від осколкових поранень у голову та груди під час ворожого обстрілу з мінометів та СПГ-9.

Похований 1 березня у Сумах. У нього залишились батьки, у котрих Артур Юрійович був єдиним сином.

21. Сергій Вікторович Мокренко (позивний Крук) народився 24.03.1993 року у селищі міського типу Шацьк Волинської області.

Після закінчення школи вступив до вищого професійного училища у Любомлі, де отримав фах “муляр- штукатур”. Встиг попрацювати плиточником, а потім настала зима, коли Україна не сходила зі стрічок новин в усьому світі.

Можна навіть не казати, що хлопець брав участь у Революції Гідності. Можна навіть не уточнювати, що він брав безпосередню та активну участь у подіях тієї зими. Там він і отримав своє бойове хрещення, коли його контузило (поряд із ним вибухнув ящик із світлошумовими гранатами).

Потім гранати стали бойові. І не тільки гранати, а майже усі види зброї, якими обрушилася на Україну її божевільна сусідка.

Сергій Вікторович був готовий воювати за Крим, але війни за півострів не було, проте запалав Донбас і хлопець добровольцем у складі Правого Сектору вирушив на захист своєї країни. Йому пощастило вийти з Іловайського котла, вийти живим, але за те він заплатив свою ціну, отримавши чисельні осколкові поранення обличчя, очей та шиї. У госпіталі Луцька йому було проведено операцію по заміні кришталика ока, у якому застряг осколок, на штучний.

Думаєте, він здався? Аякже. Деякий час провів у Пісках, а потім рік займався волонтерством. І тут страшна звістка: на війні загинув його друг, тому друже Крук знову прийняв рішення брати зброю до рук.

На початку 2016 року записався до лав полку Азов, пройшов вишкіл, але його так офіційно і не оформили, а у тилу він сидіти не звик, не та це була людина, не для нього було створене мирне життя у час, коли на Сході гримлять гармати.

14.09.2016 призваний за контрактом Бахмутським РВК Донецької області.

Солдат, стрілець 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Коли у грудні від масованих атак задрижала земля Дуги, Сергій Вікторович отримав там осколкові поранення та контузію, коли біля нього розірвалася граната. Його врятував бронежилет, але осколками посікло обличчя, шию, руки та ноги. Був доправлений до шпиталю у Вінниці, після якого приїхав на місяць додому, приїхав в останню свою відпустку.

Дівчина сказала йому: “Так”, але він мусив повертатися назад, тому весілля було відкладене, лише тоді ніхто не знав, що назавжди.

Загинув 28 лютого о 10.00 в районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області під час масованого мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 3 березня у Шацьку. У нього залишилась батьки та сестра.

22. Геннадій Анатолійович Решетняк народився 27.06.1964 року в місті Луганськ, з січня 2015 року мешкав у Харкові.

Після 8 класів школи вступив до Луганського технікуму громадського харчування, де отримав фах “технік – технолог”. 1990 року закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості (нині Національний універсітет харчових технологій).

Геннадій Анаталійович з дитинства захоплювався спортом, займався плаванням. Через те, що навчався у спортінтернаті, хлопець брав участь у різних чемпіонатах з плавання в різних містах, мав золоту медаль за 1 місце по Україні та 11 місце по СРСР. Багато часу приділяв самоосвіті, розвитку та вдосконаленню, його улюбленими журналами були “Наука и техника” та “Вокруг света”.

З 1979 по 1989 роки працював техніком – технологом громадського харчування, а з 1989 по 2008 рік – на хлібокомбінатах міста Луганськ, займав посади від тістовода до інженера – технолога, начальника зміни, головного технолога. Займався навчанням робітників, брав участь в розробках програм для виробничого обладнання з виробництва ексклюзивної продукції.

Коли він став переселенцем, то довелось попрацювати в Грузії на пекарні – навчав місцевих працівників робити житній хліб, на різних роботах в харчовій промисловості в Харкові. Планував організувати свою фірму по консалтингу в харчовій промисловості, оскільки мав багатий досвід і міг допомагати іншим.

Він був дуже чесною, гарною людиною, мав багато друзів. Брався до будь- якої справи, був майстром на всі руки. Для нього не існувало проблеми, якщо він чогось не знав, він питав у інших спеціалістів або знаходив інструкції в книжках чи інтернеті. Сам робив меблі для своєї оселі, міг робити всі види ремонту в квартирі.

Найбільше мріяв про щастя своїх дітей, був щасливий, що вони обидва одружилися і мають гарну пару. Мріяв про онуків, що буде допомагати їм. Для дружини він був ідеальним чоловіком, дуже її любив, оберігав, підтримував у всьому.

Коли у 2014 році у Луганськ прийшло лихо, Геннадій Анатолійович із сім’єю навіть не сумнівалися, чию сторону прийняти – вони любили Україну. Чоловік відправив дружину до Харкова, а сам приїхав у січні 2015-го. У червні 2016-го пішов до віськомату, а її потім поставив перед фактом. І увесь час служби казав, що нині він її справжній захисник, і що тепер може сміливо дивитися всім в очі.

13.06.2016 призваний за контрактом Бахмутським РВК.

Молодший сержант, командир інженерно – позиційного відділення інженерно – саперного взводу 1-го батальйону 54 -ї окремої механізованої бригади.

Загинув 28 лютого о 0.30 в районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області під час обстрілу наших позицій з мінометів та РПГ.

Похований Герой 3 березня у Харкові, на Алеї Героїв. У нього залишились дружина, син та донька.

ПІСЛЯМОВА

Цікаво, чому я все-таки не можу говорити? Напевно, перебитий якийсь нерв. Голову зміг повернути, а сказати досі нічого не можу. Думаю, це не має значення вже. Все одно, це кінець. Шкода. Не себе, шкода мою землю, цю нещасну частину моєї країни, яку розчавили, пошматували, спопелили, розірвали ці страшні, пекучі, обвуглені роки, відколи сюди прийшли росіяни.

Впевнений, їх виженуть. Звісно, виженуть. Нас не подолати. Вже добре. Вже краще. Можна закрити очі. Можна відпочити.

Потріскування таке рідне. Потріскування заколисує. Пора спати. Я посплю, стеблинка поспить, степ поспить, пора засинати, солдате. Твоє життя належить Україні, і тобі нема чого соромитися, ти бився, скільки міг. Відпочивай.

Кроки? Кроки. До мене. Хто там? Засинаю я, не бачите? Дайте відпочити. Ох, та це наш. Я знаю його, тільки ім’я зараз забув, молодий, зелений зовсім ще хлопець. Він побачив мене. Побачив! Махає мені. І я махаю тобі, друже, в думках махаю. Повзи до мене, але обережно, бо місцевість прострілюється снайперами. Я так радий тебе бачити. Намагаюся розліпити губи. Не можу. Думки шалено кидаються в голові, я кричу в собі, але жодного звуку не виходить на поверхню.

Він не чує. Зате я чую далекий постріл та бачу, як підгинаються його ноги і як він падає на землю біля мене. Кров реве у вухах від люті, як хочеться зараз узяти автомат та полити вогнем той бік, де засіли ті, хто приніс стільки горя моєму народові.

За тебе відплатять, молодий солдате. І за мене, і за кожного, хто поклав голову у цій м’ясорубці, за Андрія з моєї роти, за Макса, за Миколу, за Доброго, за Бубліка, за всіх наших хлопців. Пробую дотягнутися свою рукою до його руки, треба стиснути її, удвох не так лячно помирати, удвох підемо туди, тільки б дотягнутися. Ледве-ледве моя долоня сунеться по землі, як же повільно, як же не хочеться йти одному. Ох, щось у мене свідомість почала перемикатися на темряву, згасаю я, ось і все, бувайте, побратими, прощавай, матінко моя, люблю тебе і знай, що любити буду завжди.

***********************************************************

Коли їх виносили з поля бою, то довго не наважувалися роз’єднати їхні руки, які міцно склеїла кров.

Ян Осока, для “Цензор. НЕТ”

Источник