РЕЖИСЕР ЛЕОНІД КАНТЕР: “НЕ ПЕРЕКАЗАТИ ІСТОРІЮ ВАСИЛЯ СЛІПАКА, ЯКИЙ ПРОЖИВ КОРОТКЕ, АЛЕ НЕЙМОВІРНО ЯСКРАВЕ ЖИТТЯ, БУЛО Б ЗЛОЧИНОМ”

Відомий український режисер, який у Донецькому аеропорту зняв фільм “Добровольці Божої чоти”, завершує картину про загиблого на Донбасі добровольця – оперного співака Василя Сліпака, друга Міфа, який заради боротьби за мир в Україні залишив сцену та багатообіцяючу кар’єру.20 грудня Василю Сліпаку виповнилося б усього 43. Понад 19 років він прожив у Франції, був солістом Паризької національної опери. І повернувся на Батьківщину, аби допомогти тим, хто воює. У 1-ій штурмовій роті Добровольчого українського корпусу “Правий сектор” він був кулеметником. Загинув співак, який взяв собі позивний Міф, 29 червня в околицях Донецького аеропорту…

Оселедець Василь вибрив, коли почалися події на Майдані в Києві

  “Я ПОЗНАЙОМИВСЯ З МІФОМ, ВЛАСНЕ, В ДЕНЬ  ЙОГО ЗАГИБЕЛІ”

– Документальне кіно придумує сам Господь Бог, – говорить режисер Леонід Кантер, який з перших днів війни дружить і співпрацює з добровольчим підрозділом. – Ти тільки спостерігаєш. Все, що ми можемо напридумувати, все одно буде не таким, як його вигадало саме життя. Якби ми придумували Міфа, вийшла б суперпафосна історія. Коли дізнаєшся про життя Василя, важко повірити, що таке може бути насправді. Але це реальність. І не переказати історію людини, яка прожила таке коротке, але неймовірно яскраве життя, було б злочином. Я познайомився з Міфом, власне, в день його смерті. Почав дізнаватися про нього. І зараз уже знаю його однокласників, учителів, викладачів в музичному училищі, колег у Франції, друзів, волонтерів, коханих, братів, батьків. І у мене таке відчуття, що я його знав усе життя, що ми дружили. Чим більше я дізнаюсь про Василя, тим все важче мені робити цю історію відсторонено. Він – супер позитивна людина. І я дуже радий, що взявся за цей матеріал. Звичайно, це не екшн, який я зазвичай люблю робити, а глибока людська історія.

– Наскільки вас самого вражає те, що Василь вирішив іти на війну?

– Дуже важливо донести до людей мотивацію добровольця. Це суть тих фільмів, які я робив досі – і “Добровольців божо ї чоти”, і “Війни за свій рахунок”. Ми це доносимо в різний спосіб. Можна показати таких бравих сміливих військових, а можна навпаки – розказати про зовсім зелених, які нічого не вміють, не знають, але дуже хочуть щось змінити у цій країні. Все життя Василя – бомба уповільненої дії. Вона в ньому цокала. Можливо, якби не революція і війна, воно б не знайшло виходу. З Василя можна змальовувати образ козака. В ньому було все, що ми про них знаємо: відважність, сміливість, великодушність. Такі хлопці любили 50 грам випити, попоїсти, поспівати, люльку покурити, дівчину поцілувати. І все це про Міфа. Якщо в бій, то в бій! В компанії – душа. І ми з Іваном Яснієм, разом з яким і робимо фільм, все це про нього дізналися.

Я довго міркував, з чого ж почати? І написав у Фейсбуці оголошення з проханням надсилати мені відео про Василя. Несподівано для себе отримав цікаві кадри про нього. Справжнім союзником у моєму прагненні зробити фільм про Василя став його старший брат Орест. Він живе у Києві. І був дуже близькою людиною для Василя. Він його колись відвів у “Дударик”, де той почав співати, він його відправив у Францію. Від нього Василь їхав на фронт. Вони були близькими людьми.

Брати Сліпаки – Орест та Василь

Орест сказав фразу, яка стала для мене ключовою: “Я з вами спілкуюся годину, і мені не хочеться йти. Зазвичай я швидко прощаюся з людьми, з якими говорю про Василя”.

Леонід Кантер із старшим братом Василя Орестом

“Це була унікальна дитина. Він народився в простій родині, якщо не помиляюся, його батьки – вихідці з Тернопільської області, але все життя прожили у Львові і працювали на автобусному заводі. Але задатки інтелігентності, доброти і його талант проявилися у Василя дуже рано. Я вчила його з дев’ятого класу. Коли він став випускником школи, то не був схожий на інших підлітків, а запам’ятався мені дорослою, сформованою людиною. У мене залишився запис, який він мені залишив у випускному альбомі, у 17 років: “Пані Ольго, спасибі щасливому випадку, який звів мене з вами. Ваша доброта, щедрість і опіка за такими неслухняними дітьми, як ми, торкалися кожного нерва і клітини моєї сутності. Від усіх учителів ви відрізняєтеся особливою християнською мораллю. Я завжди буду вас пам’ятати і ставити в приклад своїм дітям”, – згадує класний керівник Сліпака Ольга Оглашенна.

“НЕВЖЕ МИ ЗДАЛИСЯ? ДАЙ БОЖЕ СИЛ!”

– Коли ми передивилися відео, яке нам надіслали люди, зрозуміли: тепер варто їхати у Францію і говорити з тими, хто добре знав Василя там, – продовжує Леонід. – Французький культурний центр, Міністерство культури України, Держкіно дали нам листи з проханням сприяти нашим зйомкам. Вони нас неодноразово виручали. Не раз ми заходили в якийся глухий кут, діставали листи, і один з них виявлявся ключем. І за відкритими за його допомогою дверима знаходилися все нові й нові персонажі нашого фільму.

– Військовий образ Василя зовсім не монтується з тим, що він 19 років прожив у Парижі… Я його не уявляю у цьому місті…

– Та ні! Він був такий Париж-Париж. Василь легко інтегрувався у життя еліти, богеми. У нього було дуже гарне коло спілкування. Всі, з ким ми зустрілися, класні люди. Ні в кого немає бігаючих очей. Всі щирі, добрі, творчі. Я захоплююся його оточенням. Якби він сам був не таким, і коло його спілкування біло б іншим.

“Я вчила Василя з п’ятого по дев’ятий клас. Це була дуже позитивна дитина”, – згадує вчитель англійської і класний керівник Неля Іванівна. Василя та Ореста, за її словами, з ранніх років виховували в суворості, як справжніх чоловіків. Обоє братів були дуже слухняними. А у Василя все було пов’язано зі співом. ” Василя рано віддали в “Дударик”, а там дисципліна, як розповідала мати, хто запізнився – відразу кілька разів віджиматися. Потім він навчався у Львівській консерваторії, але не впевнена, що її закінчив. Коли виявилося, що у Василя унікальний голос і він справляеться не тільки з чоловічими, але і з дитячими, і жіночими партіями, йому навіть шукали спонсора, щоб відправити за кордон. Такий голос – один на тисячу. Потім виграв конкурс у Клермоні, отримав грант, і його запросили в Паризьку оперу”, – розповідає педагог.

– Раніше я ніколи не стикався з оперним світом, продовжує Леонід Кантер. – І був вражений його масштабом. Коли ми з Іваном прилетіли у Францію, відразу потрапили на вечір пам’яті Василя Сліпака, який відбувався у соборі Святої Трійці. На сцені симфонічний оркестр, хор, на горі – духові музиканти… Понад 300 артистів. Тисяча глядачів. Дуже крутий диригент Жан-П’єр Лоре. І він виявився великим другом Василя. Він організовував концерт не для української діаспори, як можна було б подумати. Ні. Француз зробив це для французів. В залі, звичайно, були українці. Але дійство не було орієнтовано саме на них. Це має велике значення. Коли я поспілкувався з диригентом, виявилося, що він кожного року їздив в Україну, у Львів. І диригував “Дудариком” та “Леонаполісом”. “Василь відкрив мені Україну”, – казав він.

Пам’ять Василя Сліпака вшановували французи у Парижі, в соборі Святої Трійці

– Наскільки він зрозумів бажання Василя піти воювати і наскільки там взагалі розуміють, що у нас діється?

– Я не знаю, це ввійде чи ні у фільм, але у Василя є дуже класний друг, який на нього ще й як дві краплі води схожий. Вони приблизно однакового віку, в одному тембрі співали, разом пили-гуляли. Його звуть Гійом. Василь називав його Гасконець, бо той родом з цього регіону Франції. А той Василя – Українець. “Артистам не треба йти на війну”, – каже Гійом. Я його питаю: “А якби війна була у Франції?” “Та я відразу пішов би, само собою!” – він аж спалахнув відразу, хоча щойно розважливо мені доводив зовсім протилежне. Насправді у Франції живуть так самі люди, як ми. І якби там була агресія, все було б так само, як в Україні. Люди пішли би добровольцями захищати свою батьківщину. І пішли б і письменники, і вчителі, і оперні співаки.

“Це не є жодне геройство їхати туди, – сказав Василь Сліпак в ефірі Громадського радіо за декілька тижнів до загибелі. – Всі бояться. Я адресую меседж чоловікам від 18 до 50 в гарній фізичній формі, що там нічого страшного, аж такого немає. Ви там не мусите стріляти, ви можете допомагати. Раджу всім чоловікам – поїдьте, і ви зрозумієте, що ця війна закінчиться дуже швидко. Дякуючи саме такому досвіду кожного українця, який вважає себе хоча б трошки патріотом”.

За два тижні до загибелі Василь Сліпак приїхав з передової до Києва – на похорон свого побратима. Саме під час прощання на Хрещатику і був зроблений цей знімок співаючого добровольця. В ті дня Василь зробив такий пост на своїй сторінці у фейсбуці:

“Подвійне враження від Києва: з одного боку щастя бути в місті, де є свої нормальні патріоти, які готові на все задля України, але з іншого: відчуття перебувати в місті ворожому до України, очікуючи небезпеки від ніби то на перший погляд невидимої присутності внутрішнього ворога, коли тебе тільки пасуть, що би взяти тебе кожний момент, коли ти впевнений, що влада, “право”охоронні органи, судді, депутати працюють проти тебе, проти народу….
сбєрбанки росії на кожному кроці, ворожі погляди тітушних чи ригівських можливо рил… Некомфортно…
Відчуваєш більшу небезпеку і ворожість, ніж в політично проросійському Парижі….
Такі враження за ранішньою кавою від столиці….
Не дуже це все…
Невже ми здалися?
Дай Боже сил!”

“ПОМЕРЛА ЛЮДИНА НІЧОГО НЕ ВТРАЧАЄ. СМЕРТЬ – ЦЕ ЗВІЛЬНЕННЯ. ВІД НЕЇ СТРАЖДАЮТЬ БЛИЗЬКІ ТА РІДНІ. ОТ ЩО ВТРАТИЛИ МИ – ЦЕ Й ПОКАЖЕМО”

– Я щасливий, що познайомився з його оточенням, бо він біля себе мав таких друзів, яким був сам, – продовжує Леонід. – Попри те, що він був такий здоровань, у нього було дуже тонке сприйняття світу, дуже творче. Він все сприймав через призму сцени. Все життя навколо було мистецтво. І він легко інтегрував у французьке життя, бо Париж – це суцільний арт, суцільна декорація. І потім, де б він не був, він віз із собою цей театр.

– Що Василь втратив, покинувши Париж? Які можливості він відклав заради війни?

– Моє ставлення таке: померла людина нічого не втрачає. Втрачаємо ми. Смерть – це звільнення. Страждають близькі та рідні. От що втратили ми – це й покажемо. Я не хочу зараз висловлювати свою точку зору, бо вона буде у фільмі, але її проговорять ті, з ким ми спілкувались. Когось, можливо, це зачепить. У нас багато різних точок зору. Деякі прямо протилежні. Але всі люблять Василя. Зараз ми осмислюємо всі свої здобутки, перебираючи гору матеріалу. Ми зустрілися і з побратимами Міфа на фронті. Говорили з тими, з ким він сидів в одному окопі. Ми їздили по позиціях, де знаходиться його батальйон. Кожний сказав те, що вважав за потрібне. Але у фільм беремо тільки щирі слова.

У Парижі Леонід познайомився з парою французьких артистів, друзів Василя, з якими він частенько виступав на одній сцені. Вони щиро розказали і про мистецтво, і про війну, про любов і про смерть

– Що з почутого про Василя вразило саме вас?

– Історія про те, як він сад підстриг! – сміється Леонід. – У одного композитора, до речі, росіянина за походженням, Василь орендував перший поверх. Його дратували хащі, які він бачив перед вікнами. І одного разу пішов та й вирубав усе. Це була осінь, нічого не цвіло. Але виявилося, що він вирубав бузок, інші гарні рослини, які він сприйняв як “хащі”. Цей вчинок гарно його характеризує, бо він був експресивною людиною.

– Ви побували у квартирі, де він жив?

– Там вже живе інша людина… Але ми зняли речі Василя, деякі привезли з фронту та передали Оресту. Він планує створити архів творчості Василя. Всі говорять: у Василя був унікальний голос. Але що це значить? Ми і в цьому спробували розібратися. Він співав дуже високим, майже жіночим голосом, який називається контр-тенор. У світі одиниці чоловіків його мають. При цьому у нього був баритон. А у Франції став бас-баритон. Тобто Василь володів величезним діапазоном. Але він не розвинув контр-тенор. На це були причини – в Україні немає такої школи. Думали, школа є у Франції, але виявилося, що вона тільки у Англії. Але Міф виграв конкурс і потрапив саме до Парижу. Він став якісним бас-баритоном. Крім того, він був ще й дуже артистичним.

– Чому він взяв собі псевдо Міф?

– Улюбленою партією Василя був Мефістофель. Але це дуже довге ім’я, тому його скоротили до Міфа.

– Яка людина з оточення Василя з’явилася перед вашою камерою несподівано?

– Владика Борис Гудзяк. Він очолює українську церкву в чотирьох країнах Європи. І був знайомий з Василем ще до того, як сам став священиком, а Василь поїхав у Францію. У них було дуже мало зустрічей, але вони всі мали велике значення для обох. Він сказав такі важливі речі, що я сам змінив деякі свої точки зору. І він це казав й Василю. Не знаю, чи він переосмислив щось у своєму житті, але я – точно. Чесно скажу, не чекав, що може статися щось подібне. Він сказав дійсно суттєві для мене речі.

  “МІФ НАМАГАВСЯ ПОТРАПИТИ НА ПЕРЕДОВУ, В ПЕКЛО, ДЕ НАЙГАРЯЧІШЕ, ЩОБ ВИПРОБУВАТИ СВОЇ ЗАЛІЗНІ ЯЙЦЯ НА СТІЙКІСТЬ”

– У Василя не залишилося дітей, він не був одружений…

– Я не знаю, що важче: щоб залишилася дитина без батька, чи зовсім не було дітей… Дівчина, з якою зустрічався Міф, була росіянкою. Він познайомився з нею ще до Майдану, а як вони спілкувалися, – дізнаєтеся з фільму.

– Як оперного співака характеризують його побратими?

– Війна – це найпростіший і найяскравіший шлях для реалізації власного героїзму. Бажання до нього є у багатьох людей. Просто в мирному житті дуже важко знайти спосіб для цього прояву. І Василь був якраз серед таких. На передовій він був скромний, тихий. Більшість його побратимів не знали, що він оперний співак, приїхав з Франції. А французи не знали про його справи на війні. Він намагався потрапити на передову, в пекло, де найгарячіше, щоб повною мірою випробувати свої залізні яйця на стійкість. І був на Бутовці біля Донецького аеропорту. І всі, хто знаходиться у такому місці, – люди високої якості. У звичайному житті вони можуть бути ну зовсім іншими. Можливо, ти б ніколи з ними навіть не розмовляв би, а там, на війні, стають ідеальними. Там немає ні заздрощів, ні жадібності, ніяких поганих якостей. Звичайно, побачивши це один раз, він приїхав знову. Василь шукав те пекло, в якому зібралися ідеальні люди. Спочатку він приїздив на схід України з гуманітарною допомогою. Він не міг розірвати контракти, які у нього були у Франції. Як тільки всі його зобов’язання перед театрами закінчилися, він приїхав на фронт. До того він очолював волонтерський французький центр, збирав допомогу для хлопців. Цей центр працює й тепер, тільки без свого голови.

У Парижі Василь проводив акції в підтримку української армії та збирав домогу, яку передавав або особисто привозив на схід України

– Вам не сниться головний герой фільму?

– Він весь час у мене перед очима. Засинаю – думаю про нього. Прокидаюсь – також думаю про нього. Я хочу зробити гарний фільм. І це буде непросто: хтось бачить його з шашкою в руках, хтось – абсолютно миролюбивою людиною, інші знають його тільки як оперного співака. Кожний хоче щось перебільшити і прикрасити. Щоб уникнути пафосу, намагаємося балансувати між всіма цими світами, які один одного не знають. І це дуже класно, що ми всіх знайшли. Тепер головне надати об’єму нашому герою.

– Коли плануєте випустити фільм?

– Ми не шукаємо якусь дату, не прив’язуємося до календаря. Покажемо фільм по готовності. Один з факторів, який суттєво впливає на процес підготовки, – це гроші. Ми робимо все за власні кошти. А це означає, що в якийсь момент ми зупиняємось, щоб заробити гроші. Пауза – це непогано, але іноді паузи затягуються на роки…

Цей фільм ми робимо з думкою – чи буде він актуальним через тридцять років. Все, що ми показуємо, повинно бути зрозумілим і тоді, коли вже все мине. На фронті в мене була розмова з 16-річним хлопцем. Він дружив з загиблим 19-річним бійцем. І закидав мені: “Чому ви знімаєте про Міфа, а не про мого друга?” Дійсно, про кожного з загиблих можна знімати фільм. І це буде важливо. Але гинуть всі однаково, а от суттєво те, як ти прожив своє життя. Все, що робив Міф, мало велике значення. У моєму уявленні кожна країна має своє духовне військо. Це поети, митці, художники. Коли вони творять культуру, вони підсилюють духовний образ своєї країни. Це купол, який накриває всіх нас. Так от Міф був воїном ще й цього духовного війська.

Віолетта Кіртока, “Цензор.НЕТ”

Источник