Любов чи порно? – найкращі фільми, книжки, альбоми та вистави року
Неділя, 27 грудня 2015
13:21
Любов чи порно? – найкращі фільми, книжки, альбоми та вистави року9
Якими були головні події року в культурі, розмірковують працівники редакції Gazeta.ua.
Олександра Васильєва, кореспондет відділу культура
Фільм року
“Любов”, Гаспар Ное. Ті, хто називають цей фільм порнографією, певно, дивляться дуже естетичне порно. Це красива історія про молодість, амбіції та реальність. Окрім гарної картинки під час перегляду не відпускає відчуття якоїсь свободи: свободи, що цей фільм зняли, та свободи, що цей фільм дивишся. В стрічці дуже вдало використана технологія 3D-зображення. Це світ, який не претендує на те, щоб занурити глядача в нього, а світ, який ніби заграє з тобою. А тривимірність робить дуже пікантну атмосферу. Хоча фільм триває більше 2-х годин, він пролітає дуже швидко, а ти встигаєш насолодитись чудовою візуальною картинкою. Так, дійсно, оголених частин тіла дуже багато – важче сказати, коли їх немає, але це вже ніби як окремий жанр, який не був би самим собою без еротичних елементів. “Любов” точно справить на вас враження. Можливо, ви збуджені й розлючені вийдете з кінотеатру, а може одразу поділитесь побаченим з другом (але точно не з мамою). Фільмів такого жанру одиниці, тому важко об’єктивно оцінювати його. Цілком можливо, що в ньому є недоліки, але банально ні з чим порівнювати. А зараз доводиться чекати, поки ще якийсь Гаспар Ное не зніме ще одну “Любов”. Але вже свою.
Олександр Шумілін, редактор сайту Gazeta.ua
Фільм року: “Інтерстеллар”,
Книжка року: Джеймс Джойс “Улісс”, переклад українською
Подія року – 2 грудня (Кириленко рік як міністр культури)
“Інтерстеллар” – бо в контексті нової хвилі космічного кіно (“Гравітація”, “Марсіанин”) цей фільм ставить найцікавіші питання про майбутнє.
Джойса обрав за подібним принципом. На фоні усього виданого ця книжка, по-перше, є важливим перекладом першоджерела, канонічної літератури. Такого масштабу перекладів я не пригадую вже давно. І по друге, вона точно затьмарює усе нововидане в Україні. Взагалі, цей рік пройшов без очікувань на якусь книжку. А Кириленко точно увійде в історію української культури, але як антигерой після революційного періоду.
Дарія Сєчкова, вечірній редактор сайту Gazeta.ua
Альбоми року
“How Big, how blue, how beautiful” – третій альбом британського гурту Florence and the Machine та дев’ятий студійний альбом Marilyn Manson під назвою “The Pale Emperor”. Але якщо Флоренс Велч та музиканти як завжди були на висоті, то в роботі Менсона мені трохи не вистачило звичного драйву – композицій, які заводять з перших секунд, на альбомі від сили дві”
Вистави року
“Оскар і Рожева Пані” та “Як я була Алісою… Мистецтво Любові” ( ДАХ) – про них багато говорили і я впевнена не дарма, але я на жаль, так і не подивилася їх цього року, тому написати щось докладніше не можу.
Подія року – переїзд Центру Довженка в приміщення біля метро Голосіївська та облаштування цього мистецького простору.
Фільм року
Це безперечно “Шалений Макс: Дорога гніву”. Це кіно створене для того, щоб дивитися його на великому екрані – якісні спецефекти, до дрібниць продумані образи і прекрасна Шарліз Терон з поголеною налисо головою. Можна переглядати кілька разів і не знудитися”. “Я погоджуюся з читачами зі США та Великобританії, де роман став бестселером, та називаю книгою року “Дівчину в потязі” Поли Хокінс. Він доступнй вже й українською – переклад вийшов в “Клубі сімейного дозвіля”.Читати цей психологічний трилер дійсно краще в дорозі – якщо не в потязі, то в маршрутці, як я. Читання затягує з перших сторінок і час летить непомітно. З задоволенням подивлюся екранізацію, в якій головну роль планує зіграти Емілі Блант.
Ольга Богачевська, дописувач відділу “Культура”
Книжка року – “Акварелі” Лідії Осталовської.
Береш до рук книжку про Голокост, а вона чомусь починається із розповіді, як Волта Діснея відмовляли втілювати перший повнометражний мультик “Білосніжка і семеро гномів”. І при чому тут той факт, що йому вдалося?
А це тонесенька ниточка, яка завертає сюжет у величезний заплутаний клубок, у горно страшної концтабірної системи. Анімація мала неабиякий успіх у США і Європі. Та багато європейських акторів, що озвучували гномів німецькою в Австрії чи Німеччині були євреями, а отже, потрапили до стін Аушвіцу. На тих стінах якось малювала для єврейських дітей Білосніжку із гномами головна героїня книжки чеська художниця Діна Ґотлібова. Навіть сам Гітлер десятки разів дивився цей мультик, звісно, чого не афішуючи, але як мило зі сторони диктатора.
Після гномів Діна малювала портрети ромів, досліди над якими ставив один зі найбільших злочинців Голокосту доктор Мангеле. Таким чином, це чи не перша книжка, що відкриває завісу для загалу перед геноцидом ромів. Ці акварелі врятували художниці життя, водночас на все життя лишили психологічної свободи. Навіть будучи вже аніматоркою в тому ж “Діснеї” та живучи у США, Діна Ґотлібова до кінця свого життя намагалася відвоювати свої малюнки у музею Голокосту в Аушвіці.
Через такі сюжетні лінії, задокументовані спогади, інтерв’ю польській письменниці вдається зробити неймовірну реконструкцію концтабірного життя. З усіма його деталями побуту, любовами і зрадами, жахіттями і мистецтвом, що існувало з ними паралельно. І все це в дуже обережній і тонкій манері польського репортажу, тобто скупій на оцінки, простим стилем викладу і без сцен надмірного насильства, що маніпулює емоціями, як часто буває із творами у такій темі. Але водночас це б’є ще сильніше, не сідаючи на рефлексивне співпереживання, мозок так чітко сприймає усі факти, що від них нікуди діватися. Йому не вдасться уже заблокувати цієї історії, вона назавжди осідає у підсвідомості, наче власний досвід.
Фільм року – “Сіль землі” Віма Вендерса та Джуліано Сальґадо
Це той випадок документальної стрічки, коли вона естетично перевершує враження від ігрових. Її структура проста, хоча більше пасує слово класична. У фільмі нема нічого зайвого, для його мови не вигадано нового й оригінального. Тому він настільки вирізняється від усього іншого з величезного кінопотоку. Основна частина картини – Себастіан Сальґадо розглядає свої фотографії на екрані.
Він один із найвизначніших документальних фотографів світу. Зі своїми тривалими експедиціями відвідав понад 100 країн, на основі яких видав 12 альбомів. Він знімав традиційні поселення Латинської Америки, гірничих у Бразилії, голодуючих в Африці, біженців від геноциду в Руанді, пожежі на нафтових свердловинах у Кувейті, а також природу та племена посеред неї, які й не здогадуються про існування цивілізації.
Дивитися цей фільм із комп’ютера – це дуже себе обділити. Всі фото постійно в кадрі, а за ним – спогади і розповіді Сальґадо. Його знимки настільки довершені, хоч часто соціальні, а більше захоплюють саме художністю, композицією та промовляють історіями героїв. Кожен може бути сіллю землі, навіть одна людина може змінити світ. Сальдаго разом із дружиною за кілька років Лейлою вдалося відновити частину Атлантичного лісу в Бразилії. Нині це заповідник Instituto Terra.
Цьогоріч фільм номінували на Оскар за Найкращу документальну стрічку. Також він отримав премію “Сезар” і приз екуменічного журі та в секції “Особлива відзнака” на Каннському кінофестивалі.
Олена Павлова, редактор відділу культури
Фільм року
“Ангели революції” Олексія Федорченка і “Юність” Паоло Соррентіно – саме такі, яким на мою думку повинно бути кіно. Де кожен кадр вибудований як твір мистецтва. Де історія розповідається візуально. Де не знаєш, чого чекати у наступному кадрі (на відміну від голлівудських блокбастерів, які терпіти не можу за передбачуваність і примітивність). Де серйозна і складна історія показана так, що від цього не впадаєш у депресію. Так, і головне – феєричне почуття гумору.
“Ангели революції” Олексія Федорченка побачила на Одеському кінофестивалі і була дуже засмучена, що цей фільм не здобув гран-прі. На Федорченка звернула увагу після “Небесних дружин лугових марійців” – бо мало який режисер мене змусить дві години безвідривно вночі дивитися історію зняту фіно-угорською марійською мовою. Режисер живе у російському Єкатеринбурзі і робить фільми дуже не схожі на все, що ми можемо побачити у інших. І ще – ми просто засяяли з Ольгою Богачевською на інтерв’ю, коли Федорченко сказав, що знає українську – в дитинстві постійно приїздив сюди до родичів, бо батько режисера з Полтавщини.
“Ангели революції” – картина про повстання шаманів, яке справді відбулося у 1930-х. За сюжетом, Радянський Союз хоче приручити північні народи хантів та ненців за допомогою культури. На північ відправляють делегацію із найкращих митців-авангардистів, яких очолює чекістка Поліна-Революція, родом із Криму. Дивовижна кіномова, естетика футуризму та мистецьких еспериментів – як от труни у формі зірки і храм, що стає крематорієм. Все має реальне підґрунтя. І дуже актуальне сьогодні, в часи агресивної російської пропаганди – там ми бачимо її у дії.
В Україні фільм у широкому прокаті не йшов. В Україні взагалі хороші фільми рідко потрапляють у прокат, а особливо широкий. Але пошук вартісного завжди вимагав зусиль.
“Юність” Паоло Соррентіно
Соррентіно – художник. Як і належить кожному хорошому режисерові. Я це зрозуміла торік, після його фільму “Велика краса”. Юність – це теж велика краса. Про видатного композитора на схилі літ у швейцарському пансіонаті, де відпочивають кінозірки, міс Всесвіт і Марадона, який зіграв сам себе. Європейська кіноакадемія заслужено назвала “Юність” найкращим фільмом року – це так і є.
Книжка року
Артефакт: “Українська Академія Мистецтва” від видавництва “Родовід” – шикарний художній альбом про заснування Української Академії Мистецтв. Заради цієї справи зібралися найталановитіші художники України – згодом ростріляні і репресовані щоб зробити щось вартісне. Ми бачимо потенціал, якою би могла стати Україна – якби їм вдалося вистояти, якою вони її починали. Рідкісні ілюстрації, картини, документи. І Нарбут.
Я вже десять років полюю на все, що виходить про Нарбута – а поки що це брошюри у стилі “Великие художники” і авторські сувенірні блокноти. Замало як на художника, що розробляв стиль для першої незалежної України на початку ХХ століття, її перші гроші, марки і навіть дизайн меблів у парламенті. Одразу видно, як у нас шанують такі речі, тобто, ніяк. Логічним продовженням цього видавничого шедевру мав би стати альбом про Нарбута. І він колись неодмінно вийде, вірю.
Розворот “Української Академії Мистецтва” про Нарбута
Переклади: “Улісс” Джойса. Ми довго до цього йшли. Понад 40 років його перекладав Олександр Терех, а після його смерті закінчив Олександр Мокровольський.
Джойсів “Улісс” – це була перша книжка, яку я взяла у бібліотеки Могилянки на першому курсі. Дорвалася. Прочитати не встигала – за два тижні потрібно було повернути. Потім я полювала на книжку на всіх літературних ярмарках, але безуспішно. Згодом читала англійською на кіндлі – але зависла на 12 % тексту. Потім я “вкрала” “Улісс” у бібліотеці Майдану – тобто, не повернула. Каюся. Але так він не потрапив під напад беркутів на Український дім, які розгромили бібліотеку Майдану. Не потрапив він і до сільської бібліотеки, куди його мали завезти волонтери – зате я натомість їм принесла 20 книжок, значно популярніших у сільській бібліотеці – від Люко Дашвар до Жадана.
І ось я нарешті його дочекалася – українською. Це варто було того, щоб везти той важкезний клунок книжок зі Львова, міста літератури ЮНЕСКО.
“Атлант розправив плечі” Айн Ренд – роман 1957-го року у світі знову набув популярності завдяки його нещодавнім екранізаціям. “Книжка, яка змінила моє життя” – та інша релігійно-маркетингова обгортка, з якою нам пропонують цей роман – не головне для мене. Взагалі, ці багатосторінкові “філософські” промови дещо псують роман затягнутістю і самоповторами. Принаймні, мене знуджували. Але мені цікаві були самі образи, сюжетні лінії, стосунки персонажів і той світ, який витворила авторка. Це США, які плавно перетворюються на Радянський Союз. Мабуть тому, ми не читали цю книжку раніше. І ще – ніколи не думала, що захоплюватимуся романом, де головні герої – залізничники та металурги. А які там любовні сцени!
“Марсіянин” Енді Вейра – це ілюстрація до фрази “Книжка краще”. Фільм не відображає і десятої частини розумових пошуків героя, який опиняється сам на Марсі. А ці міркування, логіка і розрахунки – найцікавіше. І соковитий переклад – герой постійно повторює “Мені гаплик!”.
“Гордий Будьщо”, Ірена Доускова – знову хороша книжка закінчилася за день. Героїня – 8-річна Геленка, яка багато малює і постійно витримує кпини, що вона товстенька – когось вона мені нагадує. Дуже щиро і правдиво, мене здивувало, як авторка все пам’ятає з того часу – особливо спосіб мислення дитини. Геленка закохана у лицаря з легенди, і вириває його з книжки і ховає у пенал. Коли біжить крос, каже собі – якщо добіжу, хоч не остання – лицаря не стратять. І ще що мені подобається у чехах – хай про які трагічні події не була б книжка, її легко читати і це завжди з гумором. У цьому плані шкільна програма укрліт явно могла би повчитися.
Я ще дуже хочу почитати “Абсолютно неціловану”) Ах, де ж ці всі книжки були в мої 13?
З українських новинок мені добре пішли фіналісти “Книги року Бі-Бі-Сі” – “Аптекар” Винничука, “Карбід” Андрія Любки, “Дім у Бейтінґ Голлов” Василя Махна, але всі вони мають свої плюси і мінуси. І якусь одну виділити не можу. Журі ж було одностайним.
Альбом року
Цього року відкрила для себе молоду українську соул-виконавицю Анастасію Осипенко і її гурт “НастяЗникає”. Жадібно і втомлено вишуковувала, що б послухати – у підбірках та рейтингах- і наткнулася на назву їхнього дебютного альбому “Дієслова наказового способу”. Так, назви і картинки – через це ми клікаємо на лінки і відкриваємо нові світи. Або не відкриваємо. Тут я подумала, що “нердівський” термін у назві альбому можуть використати люди, які принаймні знають його значення. І там не буде у текстах банальних рим очі-ночі, кохання-страждання, які дозволяють собі багато молодих українських рок-груп. Після такого я зазвичай вимикаю пісню і байдуже, що там кльово рубає гітара. Всім музикантам раджу трошки почитати якісної сучасної поезії, перед тим як писати свої тексти.
І знову, враження, що ця музика створена саме для мене. Все, як люблю – сильний жіночий вокал, акустика, креативність і мінімалізм у музиці (в плані, все гармонійно і нічого зайвого). І тексти – тексти повні метафор, влучних образів, цитат. І українською. Грамотною, а не так як у нас можуть. Річ у тім, що мені набридли англомовні виконавці. Переслухалася. У світі стільки красивих мов, а я мушу чути постійно англійську. А коли вітчизняні співаки до неї вдаються – це в більшості випадку програш, бо відчутно, що вони не вкладають емоцій і значення у слова, не відчувають тексту і не передають його мені як слухаю. Мов погані актори, з гарною вимовою відтарабанюють текст. Але це вже ліричний відступ.
Олександр МИХАЙЛЕНКО, кореспондент відділу “Люди”
Вистава року
Видатною подією в культурному житті у цьому році для мене стала британська постановка трагедії “Гамлет”. Прем`єра її відбулася восени. У столиці її можна було переглянути у рамках програми “Британський театр у кіно”, що триває від 2014-го року. Вистави демонструють у кінотеатрі “Київ”. Спочатку запланували 2 сеанси. Але попит був такий, що у листопаді та грудні зробили ще 3. Незважаючи на відносно високу вартість квитків, як для кінотеатру (180 грн.), кожен сеанс у залі на 328 місць був аншлаговим. Сеанс триває майже 4 години, і глядачі витримують. Всупереч стереотипам, що панують, це може свідчити, що серйозні, нерозважальні мистецькі події користуються досить високим попитом серед киян.
Виставу демонструють мовою оригіналу з українськими субтитрами.
Головну роль зіграв відомий британський актор, 39-річний Бенедикт Камбербетч. (Серіал “Шерлок”.) Він грає дуже емоційно і переконливо. Не менш пронизливо грає Лаерта, брата Офелії, темношкірий актор Kobna Holdbrook-Smith. Завдяки його грі особиста трагедія Лаерта в якийсь момент заступає собою трагедію Гамлета.
Северин Наливайко, кореспондент відділу “Історія і мова”
Фільм року:
“Брати” Вікторії Трофіменко. Ставлю 4,2 із 5 балів. Для українського – дуже добрий показник. Десь на 10 хвилині збагнув, що фільм – за скандинавською книжкою, яку я читав років 10 тому. Кіно про братів, які все життя змагались і в один день померли, я б назвав омонімом “Нічия”. І хай перекладачі на різні мови ламають собі голову. Ще символічніше, що головну роль між ними грала акторка з прізвищем Половинка.
З документального сподобалася “Вогняна Зима”. Незрівнянно більше скаже чужим людям, ніж “Майдан” Лозниці, де навіть хронологія порушена.
Музичні альбоми року
Світові:
1.Hiatus Kaiyote – Choose Your Weapon
Музика їхня складна для запам’ятовування, як і назва. Золота середина між легкістю, під яку
розслабишся, і насиченістю такими ходами, які й від частого слухання не стають нудними. З цим альбомом цікавинка. Виявляється, група випустила під однаковими обкладинками дві добірки. Перший варіант – власне, пісні. А другий – розповіді про них. Мені випало клацнути на друге, то й закрив і ще довго не чув самого альбому. Аж сьогодні я прочитав, що вони свою музику маркують стилем “нео-соул”, але для мене то все одно залишиться “підводний джаз”.
2.Beach House – Thank Your Lucky Stars
Якраз трохи зимової меланхолії. Звучання подібне до французів Air, але тут не чоловічий дует, а хлопець і дівчина.
3.SEXWITCH – SEXWITCH
За іменем “Сексвідьма” заховалася співачка англійського гурту “Bat for Lashes” Наташа Хан. Цього року я був на сеансі холотропного дихання, де тлом звучала подібна музика. Можливо, через це подобається
.
4. Aalabama Shakes – Sound & Color
Розслабончик для гурманів. Навіть для гедоністів.
5.Protomartyr – The Agent Intellect
Люблю ритмічну зациклену музику зі смачними дисонансами, а що її мало в цьому топі – це радше світова тенденція, ніж моя старість.
Українські
1. K.A.T.Y.A – “СЕКРЕТЫ”
Вийшов на початку року, і більше подобається, ніж той, що місяць тому. Модні зараз домішки.
Насправді, Катя Рогова мені подобається якось непояснимо ще відколи співала французькою мовою.
2. Omodada – Кімнати. Не найкраще творіння за участю цього тернопільського мультиінструменталіста, проте все одно в українському масштабі варте уваги.
3. Phooey! – 7 SONGS Мало виконавців, які так вірно тримають стиль. Таку відданість своїй ніші, в якій особливо й не прославишся, ще більше поважаєш.
В кінотеатрі я дивився фільм двох голландок про війну на Донбасі. Його закінчувала їхня “New pop song”. Цей дитячий панк із-під Житомира.
4. Jamala – Подих Не хочеться тратити місце на відомі банальності, але цей альбом приємно здивував. Таке звучання плюс українська мова – те, в чому Сусанна Джамаладінова себе знайшла, щоб популярність укотре пішла вгору, а не почала згасати.
4. Brunettes Shoot Blondes – Bittersweet Стильненько. Радію за світовий успіх цих криворіжців.
5.Bohomolnyi – Божевілля Сам не знаю, чому заявляю сюди таку підліткову музику. Мабуть, просто подібного стилю я найбільше за життя наслухався. А взагалі – якраз такого наповнення бракує, як на мене, нашим ефірам. Зичу гітаристові Vivienne Mort самореалізації й у власному проекті.
З радісною впевненістю дивлюсь на українську музику-2016. Чекаю перших альбомів від гуртів Правиця, MYOPIA, Latexfauna, Покруч, Tik Tu, Zwyntar і всіх, кого забув і ще не знаю.
Марко Діденко, кореспондент відділу культури
– фільм року – “Любов” Гаспара Ное.
– книжку року – “Атлант розправив плечі” Айн Ренд.
– альбом року – Adele – “25”.
– виставу року – “Коріолан” Влада Троїцького
– подія року – Концерт Fink’ а.
Похожие записи
Об авторе
