Від початку війни загинули близько 50 побратимів. Колись, доки всіх обдзвониш, день ішов. Тепер і зателефонувати нікому

Вівторок, 31 січня 2017
11:51

Журнал “Країна”

Люди та речі

Від початку війни загинули близько 50 побратимів. Колись, доки всіх обдзвониш, день ішов. Тепер і зателефонувати нікому

 
Коментувати
Роздрукувати

Данило Турчин захищав Савур-могилу

Коли був у старших класах, Януковича обрали президентом. Він мав бути лідером нації. А читаєш його біографію і розумієш, що треба не навчатися, а красти шапки, відсидіти двічі. Подивився на Азарова, який не може вивчити мови своєї держави. На депутатів, у яких маса тіла перевищує масу автомобіля. Було бридко. Хотів змін.

Приїхав у Луганськ. Шукав спортзал, але скрізь – дорого. Знайшов організацію “Витязь”. Мали безплатний зал, тренерів та інструкторів. Видавали форму, футболки “Я русский, и я этим горжусь”. Возили в ліси. Тепер розумію, що готували до майбутніх подій. Їздили під Рубіжне. Ходили до Сватового лісом. Тим шляхом потім рухалися бойовики.

На Донбасі – маленький відсоток середнього класу. Люди або дуже багаті, або напівжебраки. Тому їх легко купити за що завгодно.

У Сватовому немає жодної шахти. Місто невелике, менше 20 тисяч жителів. 80 відсотків – україномовні. Це – не Донбас, а Слобожанщина, чорноземи. Ми споконвіку вирощували хліб. Сватове – єдине місто Луганщини, яке не було під окупацією ЛНР. 1200 людей сформували самооборону. Фермери повіддавали машини. Облаштували кілька блокпостів. На кожному – чоловіки з мисливською зброєю.

У першому класі нас “посвячували” в козаки. Щоранку виконували гімн України. На річницю Голодомору – всі зі свічками. На дні народження поетів читали їхні вірші. Це заслуга директора школи Лідії Олександрівни Кривошеї. Вона тепер волонтер.

Уперше приїхав на Майдан наприкінці листопада 2013-го. Потрапив на напівполітичні мітинги біля пам’ятника Шевченку. То прапор однієї партії, то другої. Думаю: йолки-палки, люди, поїхав я звідси. Вдома в інтернеті побачив, як уночі побили студентів. Нас було восьмеро. Разом тренувалися. Зібралися і гайда на Київ. Приїжджали чотири рази. Вранці прибував потяг із Луганська, наступного дня поверталися. Це було ніби з душної кімнати вийти на повітря. Вдихаєш повними грудьми і відчуваєш, що вільний.

Створили луганську сотню самооборони – коли почалася війна. Тоді познайомився з Темуром Юлдашевим (очільник штабу народної самооборони Луганщини, згодом – засновник батальйону “Темур”. – Країна). Не сподобався – дядько кавказької зовнішності в бронежилеті з сокирою. Потім ми стали друзями. Він – майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу, колишній військовий. Багато чому навчив мене. Розмовляв такою українською, що було приємно слухати. Ніколи не давав задню. Тоді у Луганську його захопили в полон.


Данило ТУРЧИН, 23 роки, колишній старший солдат 73-го морського центру спецоперацій ЗСУ. Народився у місті Сватове на Луганщині 9 липня 1993-го. Мати торгує на базарі жіночим одягом. Батько був дрібним підприємцем. ”Мав колекцію годинників. Багато по Союзу подорожував і назбирав понад 50 штук. Мені захотілося вийняти з них стрілочки. Узяв молоток і розбив усі. На кукурудзі стояв довго. Батько помер, коли мені було 12. Виховували мати й бабуся”. Після закінчення Сватівської гімназії вчився на медбрата в Луганську. ”Грошей на інститут не вистачило, пішов у медучилище. Підробляв журналістом, рієлтором, у call-центрі приватної клініки, вантажником. Коли навчався на третьому курсі, бойовики зайняли Луганське СБУ і почали захоплювати обласну держадміністрацію. На цьому навчання припинилося. Поїхав воювати”. Був одним з організаторів Луганського майдану і Луганської сотні самооборони. Захищав Савур-­могилу у серпні 2014-го. 16 серпня позаторік підписав контракт із частиною 2492 73-го морського центру спеціальних операцій. Створив громадську організацію ”Вибачте, що живий”. Вона захищає права бійців АТО. Неодружений, дітей немає

Прийшов у військкомат і попросився до батальйону поліції “Луганськ-1”. Жалкуватиму все життя. За два місяці бачив тільки оковиту на блокпостах і те, як щемлять фермерів. 2 червня повернувся з полону Темур Юлдашев, заїхав до мене у Сватове. Наш тодішній комбат Артем Вітко не взяв його у батальйон. Зараз він – народний депутат. Якось Вітко привіз журналістку зі Львова. Нам наказали постріляти в посадку. Відзняла. За якийсь час побачив ролик, де ми “відбили” напад диверсійної групи з 50 людей. Розірвав контракт у липні.

Не можу забути Сашу “Охотника”. Він поїхав у “Луганськ-1” і поранив ногу. Мусив повернутися в Луганськ. Там його сильно побили на вулиці, зламали хребта. Забрали в реанімацію. Коли вранці сєпари взнали, що не вбили, повернулися і застрелили в палаті.

У Темура народилася ідея сформувати батальйон. Я допомагав, знаходив хлопців. Брав участь в обороні Савур-могили у серпні 2014-го. Був у групі Темура Юлдашева під командуванням полковника Ігоря “Сумрака” Гордійчука. Полковник пішов на гору, а нас кинули біля підніжжя. Десь о другій дня був у дозорі на другому поверсі напівзруйнованого будиночка. Нас крили артою. Зрозумів: екіпіровка не врятує. Взяв банку тушонки, зняв бронік і каску. Сидів, їв, дивився на дорогу. Думав: нехай буде що буде. Побачив, як іде колона – півсотні людей. І починається бій. Тривав шість годин. Я стріляв із кулемета, подавав боєприпаси, надавав першу допомогу.

Мені пробило спину. Відчув, що тече кров. Упав на землю. Думаю: все, вмиратиму. Закурив останню сигарету. Всі бігають і кричать: “Турок” – 300-й!” (поранений. – Країна”), потім: “Турок” – 200-й!” (загиблий. – Країна)”. “Турок” – це я. А я докурив, встав і пішов воювати далі.

Нас було 11. Я – студент, іще один – юрист, третій батарейки на ринку продавав. Із бойовим досвідом – лише командир “Марат”. Відбили три атаки псковських десантників. Серед нас були поранені, але всі живі, на ногах. Переночували у Петрівському в госпіталі.

За день чи два дізналися, що наші війська відійшли. Лишилися на Савур-могилі 15 хлопців і нас у Петрівському – 30. Зв’язалися з Гордійчуком і Темуром: тримати Савур-могилу сенсу нема. Просили зробити коридор, аби вони пробилися до нас. Гордійчук відповів: ні, стоятиму до останнього, у мене є наказ. Темур додав, що буде з Гордійчуком. Навколо нас лежали поранені, яких потрібно вивозити. Мусили виходити.

Довго не вірили, що Темур – 200-й. Важко поранили на Савур-могилі. Думаю, не захотіли витягувати. Аж після ДНК-експертизи повірили. Похований Темур на Лук’янівському військовому кладовищі Києва. Після його загибелі наша група стала “Марат”, бо нею керував Володя Ульянов на позивний “Марат”.

Через поранення поїхав додому, а хлопці – на Іловайськ. Бог відвів – із групи всі лишилися живі. Повернулися в Краматорськ. Поїхали під аеропорт, коли там іще не було оборони. За кілька днів зрозумів, що погано почуваюся. Не встиг вилікуватися. Відправили до Харкова. Там у лісі була база. Після повернення з Харкова мали бойові виходи в різних гарячих точках.

Держава притиснула, і ми пішли в Збройні сили. Спочатку це був 73-й центр спецоперацій військово-морських сил. Продовжували виходи на передову. Минулої зими казали, що формують сили спецоперацій. Нас, як одну з кращих груп, хочуть узяти до себе.

Постійна дислокація частини – в Очакові на Миколаївщині. Сподівалися, тиждень побудемо і повернемося на війну. У частині вирують проросійські погляди. Мене назвали собакою, яка “предала свой народ”, і розказували про “братоубийственную войну”.

23 березня нас вивели із зони АТО. Бо під час одного з бойових завдань ми дізналися про контрабанду через Горлівку. Бойовими розпорядженнями прикривають перевезення коштовностей для ломбардів на мирній території. Ми обурились і доповіли старшому за званням. А він отримував долю з цього. І наказав нашому командиру “умножить нас на ноль”.

Жили у двох кімнатках, 20 метрів на два. Без технічної і питної води, без вентиляції. До ями в полі, яка була за туалет, 800 метрів. Душ надворі – літній. Ні підлогу помити, ні вмитися, ні попрати. Ми сказали: добре, граємо за вашими правилами. Хочете, щоб усе було по статуту? Де моя нормальна казарма? Де якісна їжа? Чому зарплатню затримують на два тижні? За всіма цими фактами написали у військову прокуратуру регіону. Приїхали з перевірками. Є висновок, що будівля вражена грибком і пліснявою. Пройшли суди. Командиру роти, начмеду, командиру частини з техзабезпечення дали день гауптвахти, штраф трохи більше 200 гривень й усне зауваження. Вони подали оскарження, і їм залишили зауваження. А ти, старший солдат Турчин, ходи все життя з двома балончиками хворий на астму.

Нас вигнали у намет – весь у дірках, через які падав дощ. Грибок, пліснява. Почали хворіти. У когось проб­леми з диханням, у мене – бронхіти, у інших – шкірні хвороби. Якогось дня на початку весни нас вигнали з частини – без пояснень і документів. Жили на пляжі. Паралельно штрафували: не так моргнув, не так дихнув. У результаті зарплата – 1200 гривень. Ми продавали особисті речі, щоб винайняти готель. Селилися по вісім у номері. Таких умов не було навіть на війні.

У мене розвинулася бронхіальна астма. 17 відсотків нестачі кисню в легенях. Сиджу на двох видах інгаляторів. Маю хронічний кашель, задишку. Почуваюся старим дідом.

Я – не герой. Я пішов захищати свою країну. Герої – ті, хто поклав життя за неї.

Півтора місяця ходжу до психолога з контролю гніву. Вчуся до всього ставитися з посмішкою.

Хочу боротися за Луганськ. Але не втрачу нічого, якщо більше туди не поїду. Ми не викорінимо всіх сепаратистів. Коли виходили з Дебальцевого, накосили майже тисячу. А їхні діти ростуть. Матері їм кажуть: твого тата нема, бо його вбили “укропи”. Не зможу ввечері вийти по хліб і бути впевненим, що цеглиною не розіб’ють тім’ячко. Не варто боротися за тих, хто не хоче бути врятованим.

Від початку війни загинули близько 50 побратимів. Колись, доки всіх обдзвониш, день ішов. Тепер і зателефонувати нікому.

Источник