“Не надо было с Путиным ссориться. Он еще тот сукин сын, но лучше не сопротивляться”
Вівторок, 24 січня 2017
11:54
“Не надо было с Путиным ссориться. Он еще тот сукин сын, но лучше не сопротивляться”
П’ять з половиною тисяч гривень становить середня пенсія у Казахстані
– Вы фильм “Выживший” смотрели? Ну там, где чувак почти умер на морозище. Вот прилетите в Астану и будете выглядеть точно также, – 35-річний Турхан показує на смартфоні фото американського актора Леонардо ді Капріо в ролі зледенілого героя фільму “Легенда Г’ю Гласса”. Наприкінці листопада в Казахстані мінус 30. Зазвичай сильні морози тут починаються із середини грудня і тривають майже до березня. Потім раптово настає тепло.
Прямий рейс із Києва до казахської столиці Астани триває 5 год. 30 хв. Мій сусід Турхан – учений, летить з наукової конференції у Лондоні. Він – худорлявий брюнет, під 2 м зросту. Розповідає, що останніми роками Казахстан вкладає чимало коштів у розвиток науки. Молодих учених, аби ті не виїжджали за кордон, держава стимулює високими зарплатами. За середніх по країні 300 доларів, учені мають у 1,5–2 рази більше. Переважно розробляють енергетичні програми.
За вечерею в літаку Турхан пригощає іспанським вином. Переводить розмову на політику.
– Вот вы в Украине – такие продвинутые, демократичные. Как вам тот факт, что президент нашей страны уже 25 лет у власти? – запитує. Не дочекавшись моєї відповіді, каже: зміни влади в країні не хоче, його влаштовує стабільність. – На митинги и демонстрации экономика реагирует мгновенно. Упала цена на нефть, и наш тенге обвалился сразу в два раза. Но государство смогло удержать цены. А если что-то случится посерьёзнее – ну, как у вас Майдан – что тогда?
Астана – місто скляних хмарочосів. Цим нагадує еміратські Дубаї. Столицею стала 17 років тому. Тоді сюди перенесли адміністративні установи з Алмати. Остання – 5-мільйонне місто – розташована біля підніжжя гірського хребта Алатау, розбудовуватись ніде. Астана ж – це поле.
Столицю на дві частини ділить річка. На одному березі – старе місто, здебільшого спальний район. Правий берег забудовували останні 17 років. Дороги широкі, по три смуги у два боки. Багато місця для паркування. Місцеві називають Астану необжитим містом, яке тільки вчиться працювати з туристами. Переконуюсь у цьому, коли дізнаюсь про платний фітнес у готелі, де зупинилась. Лате чи капучино, яке в Києві продають на кожному кроці, треба добряче пошукати.
Середні зарплати у країні становлять $250–450. Пенсія – близько $200. Ціни на їжу – на відсотків 20 вищі за українські.
– Если двое в семье работают, то можно жить. В Эмиратах часто бываем. Лететь недолго – 4 часа, – розповідає 36-річна Жанна. Вона у норковій шубі, середнього зросту, чекає на малюка. Знайомимось в автобусі. – Садики практически все платные. Есть и государственные. Только там такая очередь, что пока дождешься, ребенку пора будет идти в школу. Садик в месяц стоит 35 тысяч тенге (2,9 тис. грн. – Країна).
Автор: Reuters
Центр Астани забудований скляними хмарочосами. На центральній площі – символ міста 97-метровий ”Байтерек”. На найвищому поверсі – оглядовий майданчик
Астана – вся у рекламі виставки з альтернативної енергетики ЕХРО‑2017. Вона пройде у вересні 2017-го. За масштабами підготовки нагадує українське Євро-2012. Будують дороги, авіатермінали, запускають експреси з міста до аеропорту. Споруджують 10-поверхову скляну будівлю у вигляді земної кулі. Буде єдиною такою у світі. Архітектор – Едріан Сміт. Він спроектував найбільший хмарочос у світі – 828-метровий Бурдж-Халіфа в Дубаї.
– Потратили кучу бюджетных денег, а недавно обвалилась кровля на стройке. Говорят, китайские технологии не выдержали сильных казахских морозов, – розповів у літаку Турхан. – На стройке здорово подмутили денег. Кого-то даже посадить хотели, но вроде на свободе. Да, коррупция у нас процветает. Но многих устраивает. Мне проще дать взятку гаишнику, чем платить штраф.
При 32-градусному морозі на вулиці носоглотка пересихає за кілька хвилин. Йти пішки довше 10 хвилин через сильний морозний вітер неможливо. Дороги добре почищені від снігу, хоч подекуди зледенілі.
– Че у вас в Украине происходит? – таксист Михайло стишує звук на старій магнітолі. На його синій “Шкоді” добираюся з центру до готелю. Проїзд – 40 грн за 5 км. Бензин майже у півтора разу дешевший, ніж в Україні. Проте квиток у громадському транспорті коштує 6 грн на наші гроші.
– По телевизору говорят, новый Майдан начался, да? И зачем вам все это было? Что лучше теперь с этим, как его, – чухає потилицю. – Порошенко? Он ведь тоже коррупционер. Вот у нас Назарбаев 25 лет у власти. И что? Все нормально, с Россией дружим, нефть продаем, газ, не стреляют, как у вас. Это все американцы и Обамушка. Заведут они вас. Не надо было с Путиным ссориться. Он, конечно, еще тот сукин сын, но лучше не сопротивляться.
Розмову не підтримую. Тому хвилин за 5 чоловік замовкає. Таких персонажів за тиждень в Астані більше не зустрічаю.
– После того как Украина приостановила членство в СНГ, мы никак не можем найти какие-то контакты через наше посольство, – говорить Олександр. Українець, років 20 живе у Казахстані. Має тамтешнє громадянство. Працює на державній службі, тому просить не називати прізвища. – Когда к нам приезжали делегации с Украины, наши хотели презентации на английском готовить. В последний момент решили оставить на русском. Обошлось.
На днях знакомый удивительную историю рассказал. В Дубаи на отдыхе встретил девушку. Понравилась ему. Говорит: вижу – словянская внешность, подошел знакомиться. Поздоровался. Она по-русски ответила. Начал спрашивать что-то, а она на английский перешла. Сказала, будет только так общаться. В общем, ничего не получилось, так как товарищ английского не знает.
Я ему объяснил, что после войны в Украине игнорируют все российское. Тут по-другому Россию воспринимают. Казахам все равно, что в Украине происходит. Между нами тысячи километров, почти 6 часов лета.
Да, все знают, что война, вроде как Россия причастна. Но Крым считают российским, потому что так захотели его жители. В аннексию не верят.
– Сколько у вас метр квадратный жилья стоит? – питає низькорослий російський журналіст, на вигляд років 50, у казахського бізнесмена.
Спілкуються в кулуарах бізнес-форуму в Астані.
– Где-то тысячу долларов, – з гордістю відповідає той.
– Понятно. Коля, продашь свою квартиру в Москве – купишь здесь целый этаж, – росіянин звертається до сивочолого товариша.
У того на піджаку – значок “Союз журналистов России” на тлі “колорадської” смужки.
– Ничего-ничего, скоро вам в Москве так весело не будет. Подождите еще годик-другой, – кидає до них український оператор Сашко.
На секунд 10 западає тиша. Росіяни переглядаються між собою.
За чотири дні перебування разом із росіянами до конфлікту справа не дійшла. Словесні перепалки спалахували через суперечку, як правильно писати – “в Україні” чи “на Україні”. На останньому наполягала огрядна росіянка. Суперечки заминали колеги з Грузії або Азербайджану.
– Вы не подумайте, что вся Россия такая, какой ее показывают по ящику, – говорить колега з Москви. – Есть много нормальных людей, которые все понимают. Остальные боятся, что без Путина в старне наступит хаос, все друг друга перебьют. Лучше пускай так будет. А вы – молодцы. Может, и в Европе будете.
– А что – украинцы ненавидят россиян, да? – цікавиться інший колега.
– Не то чтобы ненавидят, но братьями уже не будем. Мы идем в Европу, – відповідаю.
– Ой, как жаль, как жаль.
– Я нарахував чотири великі хвилі переселення українців до Казахстану. Остання була в 1950–1960-х, – розповідає 56-річний Тарас Чернега.
Він народився в Астані. Працює головним редактором республіканської газети українців у Казахстані “Українські новини”. Зустрічаємось у культурному центрі “Ватра”. Це – невеликий кабінет, який виділили в Євразійському національному університеті. На стінах кімнати – портрети Шевченка, Франка, Лесі Українки, рушники, картини з українськими пейзажами.
– За пару-трійку років до Казахстану приїхали з півмільйона українців. Тут жили до мільйона репресованих німців, були змішані шлюби, тому багато наших поїхали до Німеччини.
З 1990 років у Казахстані почала працювати Українська греко-католицька церква. Має п’ять парафій. Але українське життя занепадає. Якщо колись по 70 дітей возили до Львова на зимові канікули, то зараз хоч би десятеро приходили на заняття в недільну школу.
– Українців не обмежують у правах, як у Росії, наприклад? – запитую.
– Певна тенденція до дискримінації існує. Одну людину призначили керівником на важливу посаду. Вона починає підтягувати своїх. Тому буває, що слов’янам кажуть: “Напишіть заяву про звільнення, ми з вами не спрацюємося”.
За політичними мотивами не переслідують, як у Росії. Казахи байдужі до політики. 80–90 відсотків вважають: якщо тепло, то добре. Нащо нам свобода слова? Головне, щоб робота була, дітей виховати. А хто хоче свободу слова – той із жиру біситься. Таку думку підтримує держава. Назарбаєв говорить: “Пока помитингуем – мир уйдет вперед. Нам нужно не митингами заниматься, а экономикой”.
– Давайте выпьем за нашего президента Нурсултана Назарбаева, – середнього зросту чоловік піднімає бокал білого вина біля столу з українськими журналістами.
Це святкова вечеря в переддень від’їзду з Астани. Прийшли кілька чоловіків із міської адміністрації та бізнесменів. На столах – риба, сирні та м’ясні нарізки, фрукти й тістечка.
– Это вы серьезно или пошутили? – запитую. Уявила, як такий тост в Україні виголошують за Петра Порошенка.
– Конечно, серьезно. У нас очень хороший президент, – каже чиновник.
Наступного дня по радіо повідомляють, що депутати подали ідею перейменувати Астану в Нурсултан – на честь першого президента країни.
Об авторе
