ЗАГИБЛІ ГЕРОЇ СЕРПНЯ

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на Сході за серпень 2016 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним. Про полеглих Героїв вересня читайте тут. Про  Героїв, загиблих у жовтні, читайте тут.
 Стаття про загиблих Героїв листопада тут.
Про загиблих Героїв грудня – стаття тут.

– Привіт, подруго, слухай, ти не повіриш, тут сьогодні такий випадок стався, ні, нічого наче поганого, всі живі та здорові, але якесь незвичне відчуття гризе мені серце, та не перебивай ти, зараз все розкажу сама, ходила я сьогодні на цвинтар, провідати мою матусю, бо щось давно вже не була в неї, синочка ні з ким було залишити, довелося узяти його з собою, ти ж знаєш, я проти того, щоб маленькі діти бували на кладовищах, їм зарано бачити смерть та оті хрести, це не місце для дітей, така моя позиція, але вже такі обставини плюс те, що дитина раптом сама виказала бажання йти зі мною, ще не знаючи, куди саме я її поведу, так ось, прийшли ми, цвинтар недалеко від моєї хати знаходиться, ти знаєш, пішки десять хвилин йти, прийшли, а на могилку матусі нападало різних гілок з дерева, що поруч росте, довелося мені все те прибирати, по одній відносити на смітник, часу багато це зайняло, коли раптом мені щось вдарило у голову, я озирнулася – а сина немає, я ледве з глузду не з’їхала, дико очами по сторонах воджу і не бачу його, раптом ноги припинили мене тримати, така хвиля страху піднялася усередині, навіть не страху, а сильної паніки, у голові стільки думок, а де він, а раптом вкрали, а раптом впав у якусь свіжовириту могилу та зламав шию, я почала, як навіжена колами бігати серед тих хрестів та пам’ятників, та кликати синочка у весь голос, зараз, до речі, відчуваю, як щось у горлі надірване, так голосно я вила там, але то тривало недовго, бо він відізвався, і зробив це надзвичайно спокійним, якимось не своїм, чужим для мене голосом, я побігла на його голос і побачила, що він стоїть перед великою, квітами заваленою свіжою могилою, а з портрета на нас дивиться солдат, якийсь молодий зовсім хлопчик у військовій формі з автоматом у руках, на постаменті намальована зграя красивих птахів (я не орнітолог, тому не знаю, які саме то птахи), що відлітають кудись, і напис такий страшний, такий страшний, до кісток пронизуючий напис: “Стій. Вклонись. Він загинув за Україну”. Наче нічого такого у тих словах, вже звикли до них за ці роки, але коли стоїш біля могили, все сприймається зовсім не так, як у буденному житті, і синочок мій стоїть та дивиться на того солдата, на птахів, на слова, на дати народження та смерті, стоїть та плаче, плаче, чуєш, подруго, мій маленький син плаче над могилою невідомого нам солдата, я теж заплакала, притисла до себе, ми ще трохи там постояли та пішли, і потім увесь той день він такий незвично тихий, у себе занурений, не шкодить, не грається, а сидить у своїй кімнаті та щось малює на папері, от така історія, уяви собі, мені так в душу запав той солдатик, завтра куплю квітів та поїду на цвинтар, покладу квіти, запалю свічку там, помолюся, поплачу ще, поплачу, поплачу…

Воїнам Світла, полеглим за Україну, присвячується…

1. Ігор Миколайович Коваленко (позивний Грін) народився 22.05.1973 року у місті Обухові Київської області.

18.05.2014 року був призваний за мобілізацією, як доброволець. Обухівським РВК.

Після навчань був доправлений у зону війни, де перебував з 06.07.2014 р. по 25.08.2014 року.

Сержант, командир 2-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу стрілецької роти 11-го БТРО “Київська Русь” 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

23.08.2014 року біля селища Луганське наша позиція, на якій знаходився Ігор Миколайович, була обстріляна з “Градів”, боєць отримав вибухову травму та знепритомнів. Він зазнав контузії головного мозку та забою грудної клітини. Був оглянутий лікарем в Артемівському ЦРВ та переведений на подальше лікування до ВМКЦ м. Ірпінь.

18.12.2014 року був виключений зі списків особового складу частини, як такий, що знаходився на лікуванні.

Після лікування чоловік проживав в Обухові, але влітку цього року здоров’я його раптово погіршилося, і він був терміново доправлений до шпиталю, де 2 серпня помер.

Похований 3 серпня в Обухові. В нього залишились мати, брат та син, що став сиротою.

2. Євген Валентинович Садовничий (позивний Бармен) народився 10.09.1992 року у Кам’янському Дніпропетровської області.

Його та старшого брата виховували дідусь з бабусею, які мешкають у селі Рокитне Кременчуцького району Полтавської області.

У 2008 році закінчив місцеву сільську школу та вступив до вищого професійного училища №7 у Кременчуці на спеціальність “маляр – штукатур”.

Веселий, добрий, турботливий, життєрадісний. Вмів робити все, мав глибоку м’яку душу та справедливе серце. Ніколи не відмовляв бабусі у допомозі по господарству.

Євген дуже полюбив професію бармена, звідси потім і пішов його позивний.

Поїхав до Києва працювати в ресторан, де познайомився зі своєю дівчиною.

У червні 2015 року Бармен підписав контракт на несення військової служби. Майже рік провів в одній з найгарячіших точок – обороняв Піски.

Молодший сержант військової служби за контрактом, сержант роти з матеріального забезпечення 9-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 серпня біля селища Кримське Новоайдарського району Луганської області, підірвавшись на міні МОН-90.

Не дожив місяць до свого 24-річчя.

Похований 9 серпня у селищі Рокитне. Залишились старший брат, бабуся та кохана дівчина.

Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (Посмертно)

3. Дмитро Сергійович Демуренко (позивний Мультік), народився 18.07.1994 року у селі Старомлинівка, Великоновосілківського району Донецької області. Мешкав у Великій Новосілці, куди переїхав у 2012 році.

Закінчив місцевий професійний ліцей.

Розпочав воювати солдатом – кулеметником контрактної служби у складі 1 батальйону 93-ї ОМБр. Наприкінці серпня 2014 року потрапив у полон до сепарів при прориві з Іловайська.

Був звільнений у рамках чергового етапу обміну полоненими між українськими силами і бойовиками 21 вересня 2014 року.

Дмитро був душею компанії, веселою та доброю людиною. Зовсім недавно був у відпустці, поїхав до Харкова та вступив на заочну форму навчання факультету післядипломної освіти у Харківському Національному Університеті Повітряних Сил ім. І. Кожедуба.

Демобілізація мала відбутися 28 жовтня 2016.

Молодший сержант, заступник командира бойової машини — навідник-оператор 9-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 6 серпня біля селища Кримське Новоайдарського району Луганської області, підірвавшись на міні МОН-90.

Поховали цього 22-річного Героя 9 серпня у селі Велика Новосілка Донецької області. В нього залишився батько, мати, 4 молодших брати та кохана дівчина.

Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (Посмертно)

4. Тарас Володимирович Кириченко (позивний Тарік) народився 26.11.1977 року у Дніпропетровську( Нині Дніпро).

У 1997 році закінчив Дніпропетровський механіко – металургійний технікум.

Працював інженером та менеджером.

А потім розпочалася війна.

До вiйськкомату вiн прийшов, коли була 4 хвиля мобiлiзацiї, сам прийшов, без повiстки.

Молодший сержант, виконуючий обов’язки командира взводу 9-ї роти 93-ї окремої механізованої бригади.

Пройшов пекло Пісків.

Командир роти Володимир Цірик (Оса) довiрив Тарасу керувати взводом у Пісках. I не помилився, Тарiк був гарним командиром. Став “виконуючим обов’язки”, тому що на той час не мав відповідного вiйскового звання для такоï посади. Ситуацiя була складна, але він з нею впорався.

Тарас був смiливою людиною i гарно робив свою роботу. Бійці “дев’ятки” його дуже поважали. Одного разу, навесні 2015 року, коли хлопці виїхали у Селідове, щоб закупити цигарок, води та їжі, вони побачили банкомат, біля якого стояла черга та молода вагітна жінка. Черга з хлопців її не пропускала. Тарас підійшов та ввічливо попросив дати жінці зняти гроші поза чергою. Хтось там почав заперечувати, але тільки-но Тарік глянув на крикуна, той одразу заспокоївся.

Мав свого пса Себастьяна (позивний Себас), якого він забрав з Пісків. Забрав його з собою на ротацію, а коли прийшов вдруге на війну, узяв Себаса з собою.

Вiн дуже любив свою матiр, часто про неï говорив. Переживав, щоб з нею нiчого не сталось.

Загинув 6 серпня біля селища Кримське Новоайдарського району Луганської області, підірвавшись на міні МОН-90. Помер дорогою до лікарні.

Похований 10 серпня у Дніпрі. Залишилась мати.

Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.(Посмертно)

5. Сергій Дмитрович Небожак (позивний Француз) народився 04.09.1965 р оку у селі Павлівка Іллінецького району Вінницької області.

Призваний за мобілізацією до лав ЗСУ Іллінецьким РВК 4 лютого 2015 року. Прослужив рік, у березні 2016 року демобілізувався. Провів десь місяць вдома, потім поїхав на реабілітацію до санаторію, тому що на війні йому довелося зістрибувати з БМП – 2, і він пошкодив ногу.

Після цього 15 липня 2016 року підписав контракт та повернувся до своїх побратимів.

Старший солдат, старший механік-водій механізованої роти 30-ї окремої механіхованої бригади.

Сергій мав гарне почуття гумору і ніколи не ображався. Дуже добра людина, завжди з посмішкою. Побратими з ним часто “перебріхувалися” незлостиво. Але ніколи не ображалися один на одного. Він був і кулеметником, також стріляв з гранатомета.

Загинув увечері 8 серпня, підірвавшись на розтяжці біля Волновахи Донецької області.

Похований 11 серпня у рідному селі Павлівка. У Сергія Дмитровича залишились мати, дружина та троє синів (старший, від першого шлюбу, залишився сиротою, адже минулої зими померла його мати).

Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.(Посмертно)

6. Владислав (Влад) Вадимович Казарін (позивний Розписний) народився 28.09.1994 року у місті Залізне Донецької областї.

Навчався у Донецькому Національному Університеті, поки на його землі не спалахнула війна.

Влад одразу пішов добровольцем у свої 19 років. У складі 5-ї роти добровольчого батальйону Дніпро-1 прийняв під Карлівкою свій перший бій.

Один з організаторів руху “Громадський актив Красноармійська”.

Від початку бойових дій з 2014 року залишався на передовій. Міняв підрозділи, але не міняв мету – захист рідної країни.

Був бійцем 8-го окремого батальйону “Аратта” ДУК ПС, батальйону “Дніпро – 1”, ОУН.

Воював у Пісках, під Широкиним, на шахті “Бутівка” та на Світлодарській дузі.

Був зарахований на юридичний факультет Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, у майбутньому хотів поєднати цей фах із військовою кар’єрою.

На Світлодарську дугу прийшов, як боєць 1-ї штурмової роти “Вовки” ДУК ПС у складі 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 серпня близько 20.00 у районі Луганське – Логвинове, поблизу міста Дебальцеве Донецької області.

Під час обстрілу наших позицій отримав важкі поранення внаслідок вибуху 120-мм міни та помер дорогою до лікарні у кареті швидкої.

Похований 13 серпня у Покровську.

Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. (Посмертно)

7. Oлександр Миколайович Шелепун народився 08.03.1971 року в селі Богатир Погребищенського району Вінницької області. Потім з батьками переїхав до села Морозівка, а останні півроку мешкав у місті Іллінці.

У 1986 році закінчив Морозівську загальноосвітню школу, після чого здобував подальшу освіту в Погребищенському ПТУ №42.

Колишній морський піхотинець, старшина першої статті.

Служив у морфлоті у Калінінграді, потім біля Литви на підводному човні. Повернувшись додому, працював у міліції міста Києва, пізніше у коледжі в місті Погребище викладав водіння.

Працював приватним підприємцем.

Любив купатися у холодній воді, що одного разу стало йому у нагоді. Колись у Бару була аварія – автівка впала у воду з моста, це був березень, і було дуже холодно. Олександр, навіть не задумуючись, стрибнув у воду і врятував водія.

Він був дуже працьовитим, добрим, сміливим, ніколи нічого не боявся, ні за ким не ховався. Відважний чоловік із доброю посмішкою.

У травні 2016 року підписав контракт з Іллінецьким РВК на контрактну службу в лавах ЗСУ.

Старшина 1-ї статті, водій протитанкового відділення протитанково-кулеметного взводу 1-ї мотопіхотної роти 9-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 11 серпня біля міста Попасна Луганської області під час сильного мінометного обстрілу наших позицій. Не встиг добігти до бліндажу.

Похований 13 серпня, у селі Морозівка, там, де похований його батько, там, де він хотів, щоб і його поховали. Залишилась мати, дружина та четверо донечок.

8. Дмитро Васильович Романенко народився 25.11.1978 у Києві.

1995 року закінчив школу №131, потім вступив до професійного училища №2, де здобув фах зварювальника.

Працював за фахом та водієм, адже Дмитро обожнював автівки та швидкість і бездоганно вмів їздити.

Батько розлучився з матір’ю 5 років тому та пішов. Дмитро дуже важко переживав цю подію, вважав це зрадою родини. Дуже любив свою матір, а сестру просто обожнював, вони були не просто ріднею, а найкращими друзями у цілому світі.

Дмитро Васильович вірив у Бога. Коли сестра лежала у лікарні з підозрою на онкологію (підозра не підтвердилась), він ходив до храму, плакав та просив Бога забрати у нього все, але врятувати сестру.

Він був дуже сміливим, його життєвим девізом було: “Краще померти стоячи, ніж жити на колінах”. Коли він ішов на війну, його спитала сестра, навіщо він це робить, на що хлопець дав таку відповідь: “Це, сестро, щоб ти та мої племінники не ховалися по підвалах. Зі мною все буде добре, зі мною Бог та з Україною Бог, а значить, правда за нами”.

Мобілізований 27.07.2015 року. Після навчання у Десні доправлений до полігону Широкий Лан.

Водій – кулеметник 1-го взводу 2-ї роти 9-го батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 12 серпня приблизно о 0.30 біля міста Попасна Луганської області у бою з ворогом.

У ту ніч по наших позиціях били “Васильок” та СПГ. Дмитро був на позиції, вираховував та подавляв ворожого кулеметника. Коли прилетіла 120-мм міна, то впала вона зовсім неподалік від нього. Врятувати бійця не змогли, він помер у лікарні Попасної.

Похований 14 серпня на Алеї Слави Берковецького кладовища Києва. У нього залишились батьки, сестра та два племінника.

Отримав нагороду “за мужність” (посмертно) та звання “Герой – киянин”. Його світлина знаходиться на Дошці Пошани КМДА.

9. Максим Васильович Шумак народився 02.10.1991 року у селі Полтавка Гуляйпольського району Запорізької області.

Закінчивши 9 класів сільської школи, хлопець разом з батьками переїхав до міста Токмак, де ті мешкали раніше.

Починаючи з 16 років почав працювати з батьком на будівництвах, працював важко, з ранку і до вечора, щоб допомагати своїй великій родині (хлопець ріс у багатодітній сім’ї), у часи відпочинку, яких було не так вже й багато, полюбляв грати у більярд.

Максим Васильович мріяв стати на ноги та завести власне господарство з розведення свиней та бичків, але втрутилася війна.

Призваний за мобілізацією 7 липня 2015 року Токмацьким об’єднаним міським військкоматом.

Солдат, кулеметник 53-ї окремої механізованої бригади.

Перше пораненя отримав під Майорськом, після лікуваня у шпиталі Краматорська приїхав додому у відпуску у зв’язку з  пораненням. Повернувшись на війну, Максим прожив два тижні.

12 серпня о 23.40 під Майорськом Донецької області стався артилерійсько-мінометний обстріл позицій наших військових. Під час обстрілу Максим отримав важке осколкове поранення в груди. Бійця доставили в лікарню Бахмута.

13 серпня приблизно о 3 годині йому закрили очі.

Похований 17 серпня у Токмаці. У нього залишились батьки, два брати та чотири сестри.

Нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. (Посмертно)

10. Денис Ігорович Лесняк (позивний Єгер) народився 18.12.1979 року у місті Полтава.

1997 року вступив до Харківського військового університету, адже це було однією з його мрій – стати професійним військовим, як дідусь, рідний дядько та брат.

У дитинстві він ішов до втілення іншої мрії – стати скрипалем, навчався у музичній школі, але потім перелом руки поставив хрест на реалізації цього прагнення, тому Денис Ігорович обрав шлях військового.

Дуже любив книжки, читати навчився в чотири роки. В школі улюбленими предметами були фізика та історія. Ще зі школи гарно розбирався у різних механізмах, захоплювався радіотехнікою, комп’ютерами. В домі ремонт техніки був на ньому.

А ще цей чоловік дуже любив тварин. На фронті, під Дебальцевим, у нього був фронтовий улюбленець – котик Рижик.

Військову кар’єру почав командиром зенітного ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки 128-ї окремої гірсько – піхотної бригади. Там і розпочав свою війну.

Велика та сильна людина з душею романтика, дуже розумний, дуже ерудований, начитаний, з аналітичним складом розуму. Ніколи не скиглив, не впадав у відчай. Людина, у якої завжди було все добре для рідних, навіть у страшні дні битви за Дебальцеве, битви, у якій він брав участь виконуючим обов’язки командир а батареї ракетно-артилерійського дивізіону.

У 2015 році, разом із групою офіцерів 128-ї бригади, Денис Ігорович фактично з нуля створив 10-ту окрему гірсько – штурмову бригаду, в яку прийшов у званні майора на посаді начальника ППО. Бригада стала рідною для нього, він дуже переймався долею своїх хлопців та відчував за них відповідальність.

Смерть полювала на нього у страшних кривавих боях під Дебальцево та Станицею Луганською, а він дуже любив життя та насолоджувався кожною його хвилиною.

Навесні 2016-го Денис Ігорович потрапив у ДТП, отримав відкритий перелом зі зміщенням, йому була проведена складна операція, під час якої вставили пластини на рік, тому чоловік мав всі підстави затриматися на мирній території, але він повернувся назад, до своїх побратимів.

Загинув 16 серпня біля села Єлизаветівка Мар’їнського району Донецької області під час бойового зіткнення з ворожою розвідувально-диверсійною групою, отримавши кульове поранення в шию.

Похований 18 серпня у Полтаві, на Алеї Слави Центрального кладовища. У нього залишились батьки, брат, дружина та троє дітей.

11. Віктор Григорович Нестеренко народився 27.03. 1954 року у селі Мости Городнянського райо у Чернігівської області.

Кадровий військовий у відставці, волонтер. Займався ремонтом озброєння та військової техніки у 56-й окремій мотопіхотній бригаді. До війни виконував обов’язки старшого інструктора на полігоні. Коли ще проходив строкову у Бердянську, зустрів там свою майбутню дружину, згодом одружився та залишився жити у цьому місті.

Коли почалися бойові дії, Віктор Григорович не зміг сидіти вдома та почав їздити на позиції ЗСУ допомогати з ремонтами. Став справжнім волонтером, якого любили та дуже поважали бійці.

Загинув 16 серпня приблизно о 2.00 в районі села Чермалик Волноваського району Донецької області внаслідок осколкового поранення, отриманого під час нічного обстрілу наших позицій. Осколок пробив легеню, і серце цієї мужньої та відданої армії людини зупинилося.

Похований 18 серпня у Бердянську, на Новопетрівському кладовищі. Залишились доньки.

12. Сергій Петрович Ковальчук народився 17.08.1973 у селищі міського типу Кельменці Чернівецької області.

До війни працював газозварювальником в місцевого приватного підприємця.

Справжній патріот своєї країни, на фронт він пішов добровольцем, а у січні 2015 року уклав контракт щодо проходження військової служби у лавах ЗСУ.

Молодший сержант, артилерист, командир відділення ГСАБатр 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 17 серпня в районі промзони міста Авдіївка Донецької області внаслідок шаленого мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 20 серпня у Кельменцях. Залишились мати, дружина та четверо дітей.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

13. Олександр Костянтинович Ковтун народився 27.04.1979 року у селі Черевки Миргородського району Полтавської області.

Навчався у Черевківській загальноосвітній середній школі.

Працював у приватному підприємстві “Ладабудсервіс” бригадиром у будівельній бригаді. Одним із останніх об’єктів був дитячий будинок сімейного типу у місті Сватове у Луганській області. Він казав, що вивчив ту область, як свої п’ять пальців. Але то все було до війни.

З дитинства мріяв стати військовим, дуже хотів поступити до військового училища, але з першого разу не склалося.

Обвуглений Донбас допоміг здійснити його мрію.

Під час третьої хвилі мобілізації, у листопаді 2014 року, після проходження медогляду, Олександр підписав контракт на несення служби у Збройних Силах України.

Старшина, заступник командира взводу роти вогневої підтримки 3-го батальйону 25-ї окремої повітряно – десантної бригади.

Зимою 14-15 років вирушив у свій перший шлях на Схід. Повернувся у березні 2015 року задля прийняття поповнення з четвертої хвилі. Пару місяців проходив із хлопцями бойове злагодження, а 15 травня знову виїхав на війну.

Пробув там майже рік, до середини квітня 2016 року. Коли їх вивели, написав рапорта на переведення до окремого розвідувального взводу 3-го бата 25-ї ОПДБр за власним бажанням.

16 серпня він здійснив свій перший стрибок з парашутом. Пишався тим, що став справжнім воїном ПДВ.

Загинув 17 серпня о 12.50 у промзоні Авдіївки, куди напередодні перевели його бригаду на підсилення до 81-ї ОАЕМБр, за таких обставин.

Сєпари розпочали потужний обстріл наших позицій з мінометів та гранатометів. Від вибухів почали потрохи з’їзжати бронеплити, якими наші позиції укріплені. Олександр підбіг до однієї з них, щоб закріпити і в цей час у маленьку щілину між плитами його поцілив у шию снайпер.

Поховали воїна у рідному селі Черевки 19 серпня. Залишилися мати та молодший брат.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

14. Віталій Михайлович Костенко (позивний Шаман) народився 04.01.1973 року у селі Пашківка Макарівського району Київської області. Деякий час мешкав у Києві.

Після школи закінчив залізничний технікум за фахом “електрик”. Строкову службу проходив у Білорусі (місто Берестя), служив у прикордонних війсках.

Після демобілізації почав працювати у міліції, звідки звільнився у званні капітана запасу. Потім підробляв на неофіційних працевлаштуваннях.

Добра, порядна, безвідмовна людина. Віталія Михайловича поважали усюди та усі, з ким він мав справи по життю, достатньо того факту, що на прощанні з ним було понад 500 людей, знайомих, побратимів, волонтерів, і кожен мав, що сказати, і у кожного стискало серце, дехто плакав, не лише жінки.

Мобілізований у шосту хвилю, 10.07.2015 року. Після навчань на Яворівському полігоні був відправлений у свій підрозділ.

Сержант, сапер, командир 3-го відділення охорони, 3-го взводу охорони роти охорони 12-го окремого мотопіхотного батальйону.

Загинув 17 серпня приблизно о 20.00 біля села Новоселівка Ясинуватського району Донецької області внаслідок попадання 120-мм міни у чотирьох метрах від нього одразу після того, як заступив на бойове чергування.

Похований цей мужній українець, Герой свого народу, 20 серпня у Пашківці. У нього залишилися батьки, дружина та двоє синів.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

15. Микола Миколайович Колосовський народився 11.10.1977 року у місті Слов’янськ Донецької області.

Виховував його батько та дідусь з бабусею. Ріс енергійним та бойовим хлопчиною, навчався у Слов’янській школі №15.

Дуже полюбив історію Другої Світової Війни, навіть займався розкопками на лінії Слов’янськ – Старобільськ. Потім працював у будівельно- ремонтних бригадах, клав плитку та штукатурив.

Рано одружився, але потім не склалося. З дружиною розійшовся.

Десь років 10 тому у свідомості Миколи щось змінилося і він почав захоплюватись патріотичною тематикою, зрозумів, що не тільки мешкає в Україні, а й по-справжньому любить її.

Під час шостої хвилі мобілізації, у серпні 2015 року, Микола сам забажав піти служити у якийсь добробат, але його вмовили підписати контракт із ЗСУ.

Старший сержант, командир БМП-1 54-ї окремої механізованої бригади.

Саме на війні і розпочалася його справжня біографія, як чоловіка та Героя. Там він себе знайшов. Не ховався, був дуже рішучим. Якось після одного бою поклав тіла двох загиблих побратимів біля ящика з-під набоїв, сів на нього і, як молитву, повторював, що ніколи не пробачить і буде бити ворога, поки живий буде.

Загинув 19 серпня приблизно в 0.20 біля села Троїцьке Попаснянського району Луганської області за таких обставин.

Коли Микола знаходився в окопі, сєпари раптово почали артилерийський обстріл 122-мм снарядами. Перший снаряд ліг у декілька метрів від Миколи, який прийняв усе на себе, прикривши солдата, який був попереду.

Але другий снаряд накрив вже їх обох. Таким чином, Микола прийняв осколки від двох снарядів. Він не помер одразу, його та другого хлопця витягнули та на БМП рвонули до реанімобіля.

Другий солдат вижив та потрапив до реанімації. Микола потрапив на небо.

Поховали Героя 22 серпня у Слов’янську. В нього залишилися батько та син.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

16. Михайло Олександрович Долженко народився 24.04. 1989 року у місті Алчевськ Луганської області.

2006 року закінчив місцеву школу №1, потім вступив до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка на факультет природничих наук. Працював вчителем хімії.

Влітку цього року підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, кулеметник 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 18 серпня біля міста Майорськ Донецької області внаслідок наскрізних проникаючих поранень шиї та грудної клітини, отриманних від розриву ворожої міни. Помер від гострої крововтрати.

Похований 25 серпня на Алеї Слави міського кладовища у Борисполі. У місті мешкають родичі Михайла. Залишились батьки.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

17. Сергій Вікторович Хоптяр народився 27.05.1996 року в селі Соколівка Ярмолинецького району Хмельницької області.

Навчався в Соколівській школі, потім в Ярмолинецькому професійному ліцеї.

В липні 2014 року його призвали на строкову службу, але він одразу вирішив підписати контракт, а потім буквально через два місяці підготовки поїхав на війну.

Молодший сержант 53-ї окремої механізованої бригади.

Сергій мав великі плани на майбутнє, розплановував своє життя після війни, на початку вересня повинен був приїхати до друга на весілля, а також похрестити дитинку двоюрідної сестри.

Для тих, хто знав Сергія, він був найкращим другом, порадником і насамперед гарною та відповідальною людиною, до якої завжди можна звернутися і отримати допомогу.

Колись він сказав: “У свої роки я пройшов через таке, через що не проходила більшість людей за все своє життя”.

Загинув 19 серпня приблизно о 15.30 в районі міста Торецьк Донецької області, отримавши чисельні осколкові поранення внаслідок вибуху міни.

Похований 24 серпня у рідному селі. Залишились мати, бабуся, старший брат, а також багато двоюрідних та троюрідних братів та сестер.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

18. Олександр Михайлович Ільчишин народився 20 червня 1989 року у місті Мена Чернігівської областї.

З початком війни не вагаючись, змінив професію комп’ютерника на військового. У березні 2014 року його призвали до 41-го батальйону територіальної оборони “Чернігів-2”. З 19 травня три тижні він перебував у військовому навчальному центрі “Десна”.

У те пекельне літо 14-го року Олександр брав участь у боях за Слов’янськ, Лиман та Попасну. Воював хоробро, як справжній захисник України.

А потім прийшов день 9 серпня.

Під час передислокації на іншу позицію під Дебальцевим розпочався бій. Танк, в якому їхав Олександр, підірвався на міні. Військовий отримав мінно – вибухову травму, осколкові поранення лівої руки та ноги, перелом ліктьової кістки та роздроблення стопи.

Почалися лікарні та шпиталі, реанімації та травматології. Бахмут, Харків, Київ, Ірпінь.

31 серпня 2014 року, за день до виписки, в нього почались різкі болі в животі. Лікарі прооперували бійцю дванадцятипалу кишку, в нього тріснула виразка.

2 вересня мати знову приїхала до сина, якого вже готували перевести в загальну палату і почула його крик з реанімації: “Мені приснився бій, мене викинуло”.

Після цього Олександр впав у кому 3-го ступеня, з якої не виходив майже 2 роки.

Він відчайдушно боровся за життя, про що свідчить те, що іноді він ледь помітно починав рухати віками.

В ніч на 24 серпня 2016 року на екранах приладів у реанімації з’явилася пряма лінія.

Поховали його у рідному місті Мена 25 серпня. Залишилась мати.

19. Олег Миколайович Дьяченко (позивний Зайка) народився 8.05.1975 року у Василькові Київської області.

1995 року закінчив Київський інститут Військово-Повітряних Сил за фахом “спеціаліст із авіаційного озброєння”, був інженером – механіком.

Працював приватним підприємцем, у 2012 році вступив до Васильківської міської організації ВО “Свобода”. Добровольцем зголосився йти на війну.

Старший лейтенант 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї ОГПБр.

Загинув 24 серпня поблизу селища Зайцеве Донецької області внаслідок мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 26 серпня у Василькові. Залишилася дружина та донька.

Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

20. Віталій Володимирович Ключка (позивний Колючий ) народився 03.11.1976 року у селі Тошківка Попаснянського району Луганської області.

Під час шостої хвилі мобілізації, у липні 2015 року, добровільно пішов у Лисичанський РВК та сказав, щоб йому дали повістку, тому що на його землю прийшов ворог.

Потрапив до лав 46-го окремого батальйону спеціального призначення “Донбас – Україна” у складі ЗСУ у званні старшого сержанта, де його було призначено головним сержантом взводу охорони.

У березні – квітні 2016 року вимушений був поїхати на лікування до шпиталю. 15 квітня знову повернувся до своїх хлопців.

У Віталія була можливість комісуватися та поїхати додому, але він цього не зробив та продовжив свою війну.

Також йому пропонували залишитись при штабі, але він категорично відмовився. Демобілізація мала б відбутися у вересні, але він хотів підписати контракт і залишитись на війні.

Загинув 25 серпня о 7.15 ранку у місті Мар’їнка Донецької області під час обстрілу з СПГ. Коли розпочався обстріл, Віталій Володимирович загнав усіх молодих хлопців у бліндаж, а сам залишився на позиції. І саме туди, де він знаходився, прилетіла граната.

Похований у Тошківці. Залишились батьки, дружина та син.

21. Володимир Олександрович Шелудько ( позивний Карась) народився 09.08.1986 року у місті Новий Розділ Львівської області.

2007 року закінчив Національний університет “Львівська політехніка”, інститут енергетики та систем керування за фахом “електромеханіка”. До війни працював на електропостачанні міста, займався євроремонтами, був торговим представником.

Добра та цілеспрямована людина, завжди життєрадісний та переповнений оптимізмом. Захоплювався автівками та риболовлею. Після початку війни навчався бути снайпером.

Доброволець 8-го окремого батальйону “Аратта” Української Добровольчої Армії. Волонтер. Завжди допомагав бійцям у господарських справах – робив санвузли, проводив електрику, воду.

Загинув 26 серпня близько 17:00 від кулі снайпера у груди на передовій, на крайньому блокпості села Широкине Волноваського району Донецької області.

Похований 29 серпня у Новому Роздолі. Залишилися мати, дружина та донька.

22. Сергій Віталійович Вознюк народився 15.11.1961 року в місті Кам’янка Бузька Львівської області. Мешкав у селі Новий Витків Радехівського району.

У 1974 році закінчив навчання у Кам’янко-Бузькій школі та перейшов до Добротвірського СПТУ на спеціальність “електрозварювальник”.

До війни працював у приватного підприємця та столяра. Дуже захоплювався риболовлею.

Призваний за мобілізацією 13 серпня 2015 року Радехівським РВК.

Старший сержант, кулеметник 53-ї окремої механізованої бригади.

У серпні цього року приїхав у відпустку додому, але незабаром був відізваний назад у зв’язку із загостренням ситуації на фронті.

Загинув 27 серпня біля міста Майорськ Донецької області від осколкових поранень, які отримав внаслідок мінометного обстрілу під час контролю лінії розмежування групою наших бійців.

Похований 1 вересня у селі Новий Витків. Залишились дружина, син, донька та двоє онуків.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

23. Олег Петрович Попович народився 6 грудня 1983 року у селі Лютівка Золочівського району Харківської області. Прожив там недовго та з малих років переїхав жити до Харкова.

Призваний за мобілізацією у січні 2015 року. У квітні 2016-го демобілізувався, а вже 30 травня підписав контракт.

Рядовий, оператор протитанкового відділення протитанкового взводу 1-го мехбату 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 27 серпня на Світлодарській дузі, біля селища Луганське Донецької області.

Похований 30 серпня у селі Мала Данилівка. Залишилися мати та старший брат.

24. Василь Васильович Івченко народився 09.01.1996 року у селі Папужинці Тальнівського району Черкаської області.

Після закінчення школи пішов навчатися до Тальянківського агротехнічного коледжу Уманського національного університету садівництва за спеціальністю “агроном”, де провчився чотири роки.

Обожнював спорт, зокрема футбол, грав у нього з дитинства, представляв команду “Славутич” села Папужинці. Добра, весела, позитивна людина, яка завжди відгукувалася на всі прохання.

Навесні 2016 року підписав контракт із ЗСУ, до кінця травня навчався військовій справі у підготовчий частині “Десна” під Києвом. Там його хотіли залишити, як інструктора, бо Василь показав себе з дуже гарного боку, проте хлопець рвався у бій і нічого не могло його спинити.

Тож, попри всі вмовляння, він поїхав туди, де смерть іноді стукає тобі в серце, не питаючи твоє ім’я та незважаючи на твій вік.

Солдат 54-ї окремої механізованої бригади, артилерист, командир ЗУ-23. Мав незабаром поїхати до Німеччини на військові навчання і повернувся б звідти вже сержантом.

Загинув 28 серпня в районі смт Зайцеве – місто Бахмут (Донецька область), отримавши осколкові поранення внаслідок мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 31 серпня у Папужинцях. Залишилась мати.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

25. Олег Вікторович Кравченко (позивний Тихон) народився 27.03.1977 року у місті Покров Дніпропетровської області.

Навчався у місцевій школі, потім ПТУ, потім працював електрослюсарем, черговим з ремонту електрообладнання.

Мобілізований 30 липня 2015 року.

Військовослужбовець 1- ї мотопіхотн ої рот и 21-го окремого мотопіхотного батальйону “Сармат” 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

Олег очікував демобілізації та поїздки на пасіку до дідуся, щоб зустрітися там з бойовими товаришами. Але не встиг.

Загинув вранці 29 серпня біля села Павлопіль Волноваського району Донецької області під час мінометного обстрілу наших позицій. Перед смертю Олег Вікторович врятував життя двох побратимів, яких пропустив попереду себе у бліндаж.

Похований 2 вересня у Покрові. Залишились дружина та син.

26. Євген Іванович Ворошило (позивний Джек) народився 29.04.1981 року у місті Кам’янське Дніпропетровської області.

Закінчив Хмельницьке професійно – технічне училище за спеціальністю “столяр – тесляр”. Потім працював в охоронній фирмі, супроводжував вантажі за кордон.

Миротворець, брав участь у спецопераціях в Іраку.

Після початку війни в Україні не зміг сидіти та чекати невідомо чого і пішов добровольцем. Присягу приймав у батальйоні ОУН, з ним і потрапив у одну з найгарячиших точок – до селища Піски.

В ОУНі був командиром взводу, кулементником та гранатоментиком. У зіткненнях доводилося стріляти з ДШК та гранатомету.

У ніч з 5 на 6 липня у Пісках зав’язався дуже важкий, 2,5 – годинний бій з сепарами. Джек та ще один боєць пліч-о-пліч провели цей бій на одній з позицій, яку ворог безпрестанно штурмував. Вистояли, вижили, вгризлися у землю, але не віддали сепарам ні клаптика України.

Після цього бою Євгена перевели на іншу, безпечнішу позицію, але він рвався воювати, не хотів сидіти без діла, тому знову вирушив на нульовку вже у складі 1-ї ОШР ДУК ПС.

Загинув 30 серпня о 18.30 у промзоні Авдіївки від кулі снайпера.

Похований 01 вересня у Кам’янському на Алеї Слави. В нього залишилися мати, рідний брат та двоюрідна сестра.

27. Олександр Петрович Каплун народився 10.05.1977 року у селі Богданівка Знам’янського району Кіровоградської області.

Закінчив Богданівську ЗОШ І-ІІІ ст. №1 ім. І.Г. Ткаченка.

З травня 1997 року працював на нижньому складі державного підприємства “Чорноліське лісове господарство” спочатку охоронцем, а з січня 2001 року – верстатником деревообробних верстатів цеху переробки деревини.

Призваний за мобілізацією до лав ЗСУ 9 липня 2015 року.

Старший солдат, старший навідник 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 30 серпня о 22.20 в районі села Сартана Донецької області внаслідок осколкових поранень, отриманих під час артилерійського обстрілу наших позицій. В 5 метрах від нього розірвався артснаряд 152 калібру. Попри те, що всі військовослужбовці мали всі необхідні елементи індивідуального захисту, бронежилет не врятував бійця від масивних осколків. Олександр Каплун загинув від поранення в грудну клітину.

Похований 2 вересня у селі Богданівка. Залишились дружина, донька та син.

28. Микола Володимирович Жулинський (позивний Маус) народився 9.07.1991 року у селі Тягун Іллінецького району Вінницької області.

Сирота. Мати померла, коли Микола був у третьому класі, батько – коли він закінчив школу. До війни працював у своєму селі трактористом.

Навесні 2016 року хлопець підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, механік-водій розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти 131-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 30 серпня під час виконання бойового завдання на території Попаснянського району Луганської області. Тіло загиблого воїна з поля бою змогли забрати лише 1 вересня.

Похований 3 вересня у селі Тягун. Залишилась сестра.

Нагороджений відзнакою МОУ “Знак Пошани”.

Нагороджений відзнакою 131-го ОРБ “Хрест розвідника”.

Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

29. Роман Вікторович Власюк народився 30.09.1994 року у селі Цвітоха Славутського району Хмельницької області.

Після закінчення загальноосвітньої школи у Славуті поступив до Нетішинського ПТУ за спеціальністю “електрогазозварювальник”.

Призваний до лав ЗСУ 23 квітня 2014 року, спочатку проходив військову службу у селі Цвітоха, а потім підписав контракт.

Сержант, командир відділення, командир машини розвідувального взводу спостереження та технічних засобів 30-ї окремої гвардійської механізованої бригади.

Загинув 31 серпня приблизно о першій ночі у населеному пункті Богданівка Донецької області під час бойового зіткнення з ДРГ ворога. Чотири кульових поранення зробили це літо для воїна останнім.

Поховали Героя 2 вересня у селі Цвітоха. Залишились батьки та молодший брат.

30. Владислав Віталійович Шемуровський (позивний Маестро) народився 23.08.1993 року у місті Радивилів Рівненської області.

Закінчив 9 класів школ и №2 ім. П. Г. Стрижака, потім продовжив навчання у професійному ліцеї, де отримав фах “тракторист – машиніст сільгоспвиробництва”.

В проміжках між уроками Влад багато читав. Був комунікабельний. Не роздумуючи, ділився з друзями останнім, що мав, булочки, чи то печиво з їдальні, мігроздати все до крихти. За щире серце і широку душу його любили в класі. Він хотів, щоб батьки ним пишалися. І вчителі теж. Був небайдужий до шкільної самодіяльності, де треба було співати, виступати, танцювати, всюди він проривався у ряди перших.

Працював вантажником, водієм, офіціантом, охоронцем, робот у нього було багато, бо змінював їх доволі часто.

Хлопець був товариським та веселим, душею будь-якої компанії, гарним другом і просто чудовою людиною. Завжди приходив на допомогу, коли це було потрібно.

Владислав Віталійович завжди пітримував та опікувався молодшими, нічого не боявся. Якось його двоюрідний брат був у літньому таборі, де до нього постійно чіплялися старші хлопці з образами. Маестро приїхав та провів з ними таку виховну розмову на словах, що ті на другий день принесли молодшому коробку цукерок.

Боєць 8-го окремого батальйону “Аратта” Української добровольчої армії. Активний учасник Революції Гідності. Брав активну участь в громадянській блокаді Криму у складі “Правого сектору”.

Він дуже спішив жити, він жив сьогодняшнім днем, в нього не було золотої середини, або вершина, або дно, або на коні, або під конем.

Загинув 31 серпня о 4 ранку від кулі снайпера під час виконання бойового завдання поблизу села Широкине Волноваського району Донецької області.

Похований 2 вересня у Радивилові. Залишились мати, вітчим та сестра.

ПІСЛЯМОВА

Одному хлопчику було 8 років і він не вмів малювати.

В нього було безтурботне життя та скарбничка, у яку він іноді кидав монетки, які давали йому дорослі.

Одного дня хлопчик повернувся із матір’ю звідкись додому та сів біля вікна. Він сидів та дивився на вулицю, на небо, на сонце, на те, як бігають інші діти, деякі з яких кликали його гратися, а він не відповідав та не виходив.

Раптом хлопчик зробив глибокий подих дорослої людини, яка прийняла якесь важливе рішення та дістав зі шкільного набору лист формату А4.

Жовтим олівцем він намалював зверху сонечко, синім – небо, коричневим – дерева та кущі під ними, зеленим – листя на деревах та траву на землі, червоним – ягоди на кущах. Себе він малювати не став, а спробував над кущами намалювати прапор.

Вийшло не дуже, але хлопчик знав, що не вміє малювати, тому не засумував, а написав під прапором одне слово з п’яти букв.

Наступного дня вранці хлопчик підвівся рано, сказав мамі, що йде до друга, розбив скарбничку, на всі зібрані монети купив у бабусь маленький букетик польових квітів та побіг на кладовище. Там він знайшов могилку солдата, над якою він плакав з матінкою вчора, поклав букетик та свій малюнок.

Постоявши трохи, він пішов. Коли він виходив через один вихід з цвинтаря, в інший, за сотню метрів від нього, зайшла його мати.

Вона не побачила свого сина, а пішла з величезною купою свіжих квітів у руках до тієї самої могили незнайомого їй бійця. Розклавши квіти, запаливши свічки, вона опустилася на коліна та почала молитися за упокій його душі, сльози безперервним потоком бігли по її щоках, стискало серце та вологою плівкою вкривався навколишній світ.

Вона через сльози не звернула уваги на лист А4, який був покладений біля пам’ятника.

Але перед тим, як піти, мати маленького хлопчика сказала обличчю молодого солдатика на постаменті слово з п’яти букв.

Ян Осока, для “Цензор.НЕТ”

Источник