“Ні лягти, ні присісти. Цілий день вмикали пісні про Путіна”: майданівець Валентину Вигівському дали 11 років у російській колонії
Понеділок, 26 грудня 2016
20:30
“Ні лягти, ні присісти. Цілий день вмикали пісні про Путіна”: майданівець Валентину Вигівському дали 11 років у російській колонії12
Автор: з домашнього архіву родини Вигівських
Киянин 33-річний Валентин Вигівський уже рік відбуває покарання в колонії суворого режиму в місті Кірово-Чекпецьку Кіровської області Російської Федерації. Чоловіка заарештували 18 вересня 2014 року на залізничному вокзалі у Сімферополі. Звинуватили у володінні секретною інформацією, яка може завдати шкоди російській авіації. Після півроку тортур мусив підписати всі висунуті проти себе обвинувачення. У грудні 2015 Валентина засудили до 11 років позбавлення волі.
57-річний батько Валентина Петро Вигівський каже, що цьогоріч 3 серпня, у день народження сина, у колонії не було навіть світла й води.
Коли ви бачилися з сином?
– Дружина їздила на побачення до Валентина в жовтні, це перше нормальне побачення не через скло. До того пару разів жінка їздила до нього на побачення в СІЗО Лефортово в Москві. Він там 19 місяців був після арешту. Перший раз дружина поїхала сама, а другий — з невісткою. Я збирався. Але мене попередили правозахисники, що краще не їхати. Сказали: зараз витягуємо одного, а будемо витягувати звідти двох. Тоді була загроза дуже велика, що я звідти точно не виїду. Причому мене туди підозріло сильно тягнув наш російський адвокат. Постійно просив, щоб я привіз якісь речі синові, то щоб поговорив з ним.
Як арештували Валентина?
– У нас син з дитинства цікавиться технікою — найбільше авіацією. Це його хобі. Закінчив факультет електроніки КПІ. Займався приватним бізнесом – ремонтом автомобілів. В авіації робить ніяк не хотів. Каже: там все закостеніле, непередове, бюрократія. З дитсадка ще читав журнали “Авиация и время”. По авіації він глубоко копав. Навіть в КПІ вступив на факультет електроніки тільки тому, що у тому корпусі вчився колись Сікорський.
Автор: з домашнього архіву родини Вигівських
Чому син потрапив у поле зору ФСБ, якщо його професійна діяльність з авіацією не була пов’язана?
– Син відвідував всі можливі виставки, пов’язані з авіацією, збирав купу інормації в інтернеті. Підтримував зв’язки з фанатами авіації з інших міст. Багато з них з Росії було. Він з ними зустрічався на різних зібраннях. А останнім часом усі, хто працював в оборонних сферах в Росії, були під ковпаком ФСБ. Так ФСБ звернуло увагу на сина і почало його пасти. Зробили все, щоб він виїхав за межі України — в Крим.
Ця його поїздка в Сімферополь була організована російськими спецслужбами?
Так. Одна з дівчат, яка видавала себе за фанатку авіації, повідомила, що її діду роблять операцію по онкології, і що вона терміново збирає гроші. Валік взяв три тисячі євро, позичив десь, і повіз їй. Перед тим пропонував перерахувати на картку. Але вона казала, гроші можуть не дійти. Просила передати особисто.
Приїхав на вокзал. Вони зустрілися. І після цього його заарештували. Ця дівчина була разом з ФСБ, як підсадна качка. Працювала в якомусь конструкторському авіаційному бюро і стверджувала, що син і в неї випитував секретну інформацію. Сина звинувачують в тому, що він брав засекречену в Росії інформацію щодо авіаційних двигунів і мовляв мав наміри колись комусь десь її продати.
Автор: з домашнього архіву родини Вигівських
Валентин, як і всі кияни, брав участь у Майдані. Думаю, це стало обтяжуючим фактором на слідстві. Тоді як його допитували з пристарстієм, це йому все згадувалося — що він і на Майдані був, і бендерівець, і антирадянщик. Це все вкладалося в силу удару.
Валентин виїхав з Києва 17 вересня 2014 року, а 18 вересня його вже заарештували на вокзалі в Сімферополі. Ми почали шукать його з 19-20 числа. Я спочатку написав заяву в міліцію. Там мозги прокомпостували: “А може, він поїхав воювать? А може, він десь до дівчат пішов?” Ми почали шукать своїми силами — через родичів і знайомих. Дізналися з інсайдерських джерел, що сина з Криму вивезли в Москву. Я тоді написав заяву в наш МЗС. Вони відразу ж зробили прямий запит в Росію. Потім нам прийшов по електронній пошті лист від адвоката. Адвокат написав, що син у Москві і заарештований спецслужбами по статті 183 Кримінального кодексу РФ – “За володіння комерційною інформацією”. Ця стаття передбачала максимум 2 роки ув’язнення.
Потім адвокат почав писати, щоб ми привезли сину одяг, засоби гігієни. Прислав мені перелік продуктів: там були цигарки і кава. Син їх не споживає. Це викликало велику підозру — чи од сина ця інформація.
До нього довго не пускали консула і не дозволяли побачень поки він не підписав те, що вони вимагали — типу признав свою вину. Поставили його перед вибором: не підписуєш — 20 років тюрми і залишаєшся калікою, або признаєш вину — отримуєш менший термін і зберігаєш здоров’я. Він вибрав другий варіант.
Автор: з домашнього архіву родини Вигівських
Ви їздили на суд у грудні 2015 -го року?
Суд закритий був. Там був тільки адвокат, прокурор, три судді, охорона і все. Тільки коли зачитували вирок, дозволили зайти російським журналістам і нашому консулу. Після того його перевезли в колонію в Кіровську область, у місто Кірово-Чепецьк — на південних схід від Кірова.
В яких- він зараз умовах утримується там?
Він до 5 грудня знаходився в колонії весь час в одиночній камері. Нам казали, що його до 5 числа там триматимуть. А далі є загроза, що етапуватимуть ще в гіршу колонію — на 380 кілометрів на північний схід, в сторону Уралу. Там є посьолок Лєсной. Там є дві колонії — 27 і 28. Вроді сина мають перевезти в 27-му колонію. Тоже строгого режиму. Туди майже не ходить ніякий транспорт. Дуже глуха частина Кіровської області.
Це територія, де раніше були гулагівські табори. Називалася вона В’ятлаг. Що цікаво, що там біля посьолку Лесной з 1951 по 1956 рік сидів мій батько при Сталіні. Від діда до онука передалася доля політв’язня. Батько сидів по політичній статті, як “посібник фашистів”. Йому присудили 25 років колонії і плюс 5 років висилки.
Батько з Коростеня. Якраз закінчив 7 класів, коли почалася війна. Втік у партизани. Був в армії сапером. Після війни він 5 років відслужив в армії в Німеччині. У 1950 році мобілізувався. Приїхав додому. З Німеччини всі наші солдати приїздили запаковані. Батько привіз купу фотоапаратів передових німецьких, акордеон, переносний радіоприймач. Хтось із коростенських мгб-шників поклав око на все це добро. Зробили його ворогом народу і засудили на 25 років. Коли питав — за що, йому відповіли: “Була б людина. Справа знайдеться”. Відсидів 5 років. Після смерті Сталіна його реабілітували. Повернувся у 1955 році, у 30 років. Але був весь сивий.
– Степан Олексанлдрович був дуже чесний. Завжди казав людині в очі, що думає. Такий і Валік. У діда вдався. Він не змовчить. Я за це й переживала, щоб він цим фсб-шникам не наговорив, що він думає. А він так і зробив, – каже мати Валентина Вигівського 54-річна Галина Василівна.
Автор: з домашнього архіву родини Вигівських
Як Валентин почувався, коли ви їздили до нього на побачення?
– Він тримається, але йому дуже важко. Він така людина, що ніколи на нарікає. Коли я запитувала, як з ним поводилися, відповів: “Мамо, я тобі всього не буду казати. Те, що я витримав на своїй шкурі, і ворогу не побажаю”. Каже, це було, як жахливе кіно. Били по голові, по руках, по грудях, по спині, по ногах, і по обличчі. Перебили перенісся. Треба операцію зробити, бо має через це проблеми з диханням. Каже, що зразу був дуже сильний біль, але били так часто, що потім уже нічого не відчував, спустошився. Найжахливіше, зізнався, було, коли імітували йому смерть. Везли годин 5 далеко, поставили над могилою. Каже: “Я вже прощався з життям. У той час я говорив їм усе, що про них думаю. Втрачати вже було нічого. Думав, все-одно кокнуть. То хай почують, хто вони є”.
Зуби посіріли дуже, тому що творога не їсть, молока не п’є. Яке там харчування. Оце що ми йому на карточку присилаємо, це його спасає. Там дуже ціни високі. На території колонії є магазин. Його дуже рідко, але водять туди. Там щось з їжі бере. На одну передачку їжі десь три з половиною тисячі гривень віддаємо. Передавали йому теплий одяг. Цілі баули — тепла куртка, чоботи. Але їх тримають на складі і синові чомусь не віддають.
Дуже важкий був етап з Москви до Кірова. У поїзді в купе з дерев’яними трьома полицями їх було 12 чоловік. Всі, крім Валіка, курили. Син ніколи не курив і не пив. Ледве витримав ту поїздку. “Як у газовій камері”, – каже.
Син у колонії не порушує своїх принципів — навіть чай і кави не п’є. Правозахисники радять передавати туди сигарети, бо це там валюта. Ми прислали синові 6 пачок — він їх хлопцям пороздавав.
Коли його привезли в тому вагоні до Кірова, прив’язали трос від поїзда до автозака і їх прикували наручником до троса. Вони зігнувшись, ледве не рачки, переходили до автозака. Навколо собаки, дубинки, автомати.
Перші три тижні в пересильній тюрмі був особливо суворий режим. Завели в камеру. Не давали ні присісти, ні лягти протягом дня. При цьому вмикали на повну гучність музику — патріотичні пісні про Путіна і партію, гімн Росії. Він днів 10 так сидів. Тільки на ніч опускалися нари зі стіни, на яких можна поспати. В шість ранку знову підйом, і цілий день мусиш стояти. При цьому над тобою на всю гучність музика про Путіна. Можна з ума зійти.
Зараз син сидить в одиночці, у малесенькій камері, яку називає “гроб”. В підлозі дірка — туалет, і умивальничок.
Автор: з домашнього архіву родини Вигівських
В колонії у Кірово-Чепецьку
Тільки після приїзду консула йому дозволили читати книжки. Найкраща бібліотека був і Лефортово. А тут — переважно ментовські книжки і радянські. Син пише, що дуже голодує мозок. Просить, щоб ми йому роздруківки про машини і мотоцткли присилали. Я передала йому багато технічних журналів.
Став качатися. Каже — як стає особливо важко на душі, починає віджиматися, прес качати. До тисячі разів від підлоги віджимається.
В тій маленькій камері особливо було важко влітку. Там літо дуже жарке і вологе. Якщо попере шкарпетки — кілька днів сохнуть. Вікно одкрить не можна, бо в камері вдень і вночі горить світло – комарі залітають. Сидів, як у душогубці.
На прогулянки виводять раз на три-чотири дні, або й тиждень. Виводять їх на годину у клітках з перегородками на 4 чоловіка. Це такий прогулянковий блок. Син каже, на курник схожий. Через решітки вони можуть один з одним перемовитися і небо побачити.
Які люди з ним сидять?
– Там багато нерусскіх, чурок. Вони найнебезпечніші, групуються між собою, агресивні. Серед них є і вбивці, і злодії. Але 70 відсотків у колонії сидять за наркотики.
Сина тримають в одиночці начебто тому, що в колонії є багато українців-сепаратистів з ДНР і ЛНР, і вони не хочуть, щоб були конфлікти на політичному ґрунті.
Я ще в Лефортово розмовляла з однією мамою засудженого-росіянина. Вона каже — Путін на тисячу осіб може підписати помилування одному. Але то росіянину. А українцю — ніколи. Можна надіятися хіба на обмін.
Які зараз перспективи витягнути Валентина з неволі?
– Савченко говорить що тільки влада може це зробити. На наші акції навіть не прийшла. Сказала:”Це нічого не дасть. Вам треба до влади. Тільки влада може політично домовитися”.
В принципі я з нею згодна. Але, думаю, що зараз президенту не до наших політв’язнів. Зараз шатаються крісла під чиновниками. І вони про це думають. Президент обіцяє, але ніколи не виконує. І це не його заслуга, що вийшли Савченко, Солошенко і Афанасьєв. Він тільки там піариться. Красіво сказали, що і за інших будуть боротися, а діла нема.
Автор: Валерія Радзієвська
Петро Вигівський показує дві пачки листів з ув’язнення у Кіровській області – батькових і синових.
Петро Степанович Вигівський вважає, що в державі повинен існувати окремий орган. який займатиметься тільки звільненням наших політв’язнів.
– Говорять наші власті, що Росія не цінує своїх людей, і тому домовитися про обмін складно. Якщо не хоче російська влада своїх в’язнів, то треба так зробити, щоб їхні батьки захотіли їх витягнути з наших в’язниць. Треба, щоб вони почали піднімати цей процес знизу. Як у нас в Україні — батьки ж підняли цю хвилю: де наші діти?
В Росі складно підняти будь-які процеси знизу.
– Можна. Треба озвучити 10-20 прізвищ росіян, які сидять у нас. Щоб їхні батьки дізналися, що їхні діти знаходяться тут. Раз опублікувати, другий, показати портрети їх. Все-одно це до Росії дійде, як би їхні змі це не приховували. Все-одно батьки їх десь там будуть шум піднімати. Всіх же не купиш. Тоді вже буде якийсь зворотній зв’язок і підстава робить цей обмін. Але ж наші власті не озвучують прізвища російських ув’язнених, вони ховають їх. Їх треба озвучувать негайно і якомога більше. Тоді діло пішло б. Не хоче Росія їх озвучить — значить, треба озвучить їх нам.
Об авторе
