Бойовики обстрілюють українських бійців із 200 метрів
Четвер, 16 грудня 2016
00:05
Бойовики обстрілюють українських бійців із 200 метрів2
Фото: фото надано Михайлом Ухманом
— ”Журналіст”, а чого вони замовкли? — питає побратим на позивний “Козак”. На годиннику — 03:00 23 листопада. Стоїмо на позиції на околиці міста Мар’їнка Донецької області. Бойовики — за 200 метрів, у колишніх стайнях. Їх не чути. До першої ночі гатили по нас без перерви.
— Може, спати лягли. Набридло виходити з бліндажів. Ми ж не відповідаємо. У нас же Мінськ. Задовбав він.
Оживає рація:
— ”Дніпро”, це “Столиця”. На вашому напрямку рух, — лунає із сусідньої позиції.
— То накрийте квадрат — і всі проблеми, — зривається “Козак”.
— Команди не було і “Старший” (командир роти. — ГПУ) мовчить.
— Прийняв. Спостерігаємо.
— Не буду я чекати, коли сєпари до мене дійдуть. Міша, я — на дальній край позиції, відпрацюю з кулемета. Ти підсвіти звідси “трасєрами” — “Козак” виходить із бліндажа. Слідую за ним. У прилад нічного бачення оглядаю вказаний квадрат. Там бігає собака. За секунду лунає вибух — підривається на розтяжці.
До четвертої ранку нічого не відбувається. Достоявши зміну, йдемо спати.
Об 11:00 23 листопада будить командир:
— Міша, мені треба у штаб. Сходи за мене на пост. Пізніше за тебе відстою.
Одягаюся, п’ю чай і виходжу. День сонячний. Бойовиків не чути. Це насторожує. Нормально, коли вони стріляють. Як мовчать — чекай снайпера чи важкої артилерії.
За плечима лунають два постріли. Беру рацію:
— ”Старший”, це “Дніпро”. По нас прицільний вогонь із 10-го орієнтиру.
— ”Старший” на зв’язку. Вогонь у відповідь не відкривати. Спостерігати.
За кілька метрів від бліндажа чую стогін. Визираю. На землі лежить наш солдат, дивиться на мене. Рот відкритий, очі залиті сльозами. Правою рукою тягнеться до мене. Розумію, що поранений.
Кидаюся, щоб витягти на безпечне місце. Проте сам потрапляю під вогонь. Відповзаю назад, стріляю з ручного кулемета. Бойовики замовкають. Щойно починаю повзти до пораненого — те саме. Від позицій до нашого бліндажа — 200 метрів. Через сильний вітер докричатися до своїх неможливо. Телефон у метушні десь випав. На краю вулиці помічаю іншого нашого солдата. Махаю рукою, щоб біг до мене. Знову відкриваю вогонь у бік сєпарів. Пищить рація. Викликають сусіди:
— ”Дніпро”, це “Столиця”. Що там у вас?
— ”Столиця”, це “Дніпро”. У нас “трьохсотий”. Накрийте 10-й і 11-й “сєпарські” орієнтири.
— Приняв, плюс.
За хвилину гуркотить наш важкий кулемет.
— ”Дніпро”, це “Старший”. Що у вас?
— Є “трьохсотий”, б… ь.
Бажання спілкуватися з ротним немає, треба рятувати бійця. Підбігають побратими. Солдат, якому я сигналив рукою, підняв усіх по тривозі.
— ”Козак”, “Змій”, “Богдан”, “Медик”, прикрийте мене.
Друзі гатять зі своєї зброї.
Знову лягаю на землю і повзу до пораненого. Зустрічаємося поглядами. Цього не забути ніколи. Великі карі очі просять допомоги. Лежу в ступорі на землі і кричу від люті й безсилля. Повзти вперед сил немає.
Хтось із побратимів підбігає до пораненого. Бере за руку й тягне у безпечне місце. Через силу піднімаюся, підхоплюю з другого боку. Прибігає наш медик. Знімаємо з пораненого бронежилет, розрізаємо одяг. Пізно. Приїжджає “швидка”, констатує смерть.
— ”Журналіст”, як усе було? — звертається командир.
— Він переходив із сусідньої позиції до нас. Підстрелили.
— Як?
— Яка різниця? Вбили, розумієш, убили!
— Зараз приїде воєнна прокуратура. Їм треба все розказати.
— Розказуй сам.
Знесилений повертаюся з позиції. Приходжу в “хату” і лягаю. Думав заснути, та серце калатає.
— Снайпер, є щось випити? — запитую побратима.
— Журналіст, заспокойся. Ти ж два роки не бухаєш.
Махаю рукою і відвертаюся. За 20 хвилин приходить “Старший”. Розказує про поїздку в штаб.
— Були з комбатом на полігоні, коли повідомили про нашого “двохсотого”. Ми виїхали сюди. Дорогою комбат двічі зупинявся постріляти фазанів. Нагадав про вбитого, а він: “Ми йому вже нічим не допоможемо”. І продовжив полювати.
— Мудак він сєпарський, таких стріляти треба, — зривається “Казах”.
— ”Казах”, ти зараз виходиш на позицію? — питаю. — Я піду замість тебе. Не можу лежати.
Світло в будинках Мар’їнки гасне. Люди на війні лягають спати рано. Стою на посту і дивлюся на місце, де вбили солдата. Всі події спливають перед очима. Дивлюся в бік позицій окупантів. Наповнює злість. Хочеться зловити хоч одного і різати по шматочку.
— ”Дніпро”, я “Старший”, як чуєш? — оживає рація.
— Чую добре.
— Зараз до тебе підійдуть двоє наших. Разом із ними будуть ще двоє. Зустрінь їх і покидай пост.
— Не зрозумів?
— Міша, зустрінь і йди в “хату”.
— Плюс.
За 10 хвилин підходять “Казах” і “Козак” із двома незнайомими бійцями. Один тисне мені руку: “Дякую за службу, друже. Далі ми самі”.
Повертаюся у бліндаж.
— Міша, подивись, — боєць “Рижик” показує свій телефон. На дисплеї — есемеска: “Саша, скажи честно — Лешу убили?” Це запитує дружина загиблого Олена. — І що їй відповісти?
— Його звали Олексій?
— Так. Ми разом від початку. З осені 2013-го. Контракт підписували разом, на три роки. Весь час воювали. У жовтні термін закінчився, вже два місяці мали бути вдома. Та є Указ президента, що маємо служити до закінчення особливого періоду. Ми, б… ь, тут будемо подихати, доки не закінчиться війна.
Такими темпами — це буде не скоро. У мене сім’ї нема, а в Льоші залишилася дочка 2,5 роки.
Мовчу. Неподалік лунає вибух, другий, третій. Усі кидаються до зброї, щоб бігти на позиції. Заходить “Змій”.
— Залишайтеся в хаті, — дзвонить ротний. — Це наші працюють по сєпарах. Знахабніли, скотиняки. Б’ють з артилерії, мінометів, танків, а ми мовчимо. Командування наказало відповісти.
Виходимо надвір. Застигаємо вражені: з різних частин міста по позиціях бойовиків стріляють наші бронетранспортери, щільно гатять міномети. Солдати працюють із важких кулеметів. За півгодини все затихає. Заходимо в “хату”. Хтось із побратимів каже: “Льош, за тебе відімстили”.
Сплю всю ніч. Зранку будить “Козак”:
— Вау, чуваки. Але ми їм дали. Я стріляв із кулемета по 15-му орієнтиру, “Казах” — із гранатомета. Всі інші пости теж підключалися. С..а!!! Сам чув, як ці му… ки верещали, коли ми їх довбали. Все небо світилося від розривів. Це була моя найкраща ніч на війні.
Підходить “Рижик”, відводить мене вбік.
— Мені дзвонила Лєна, Льошина жінка. Вчора до неї прийшли з військкомату. Сказали, що чоловіка вже нема, розвернулись і пішли. Вона не вірила. Вночі про смерть дізнався брат Льоші. Він — наркоман. Обкурився, побив маму, зламав їй носа. Лєнку теж бив. Обличчя в синяках. Викликала ментів. Протримали його до ранку. Змусили поприбирати у відділку і відпустили.
— Що він тепер робить?
— Повернувся додому і заявив Лєнці, щоб після похорону брата валила з хати. Вона була в невістках, свого дому не має. Скоро зима, на руках — мала дитина. Написала мені, — простягає телефон. Там висвічується: “Не знаю, как я теперь буду жить без него?” Мовчимо.
Олексій Носик працював із 12 років
21-річний Олексій Носик загинув 23 листопада пополудні від кулі. Народився в селищі Старий Салтів Вовчанського району Харківщини. Закінчив вісім класів гімназії, а 2013-го — аграрний ліцей за фахом муляр-штукатур.
Із 12 років працював, допомагав батькам. Був веселим, завжди готовим допомогти, згадують побратими. Відверто говорив те, що думав. Захоплювався спортом, любив читати й куховарити.
2013-го Олексій підписав контракт із ЗСУ — старший солдат 4-ї роти 92-ї бригади. Торік помер його батько. Дуже переймався. Казав, що буде таким чоловіком, яким батько міг би пишатися. Бійця поховали в рідному селищі. Залишилися мати, брат, сестра, цивільна дружина і донька.
“6 грудня так гатили, що хлопці не могли підняти голову”
Бої в Мар’їнці розпочалися 2014-го. Це — стратегічне місто, межує з Донецьком. Має близько 10 тис. жителів.
За Мар’їнку було два великі бої. Перший — 5 серпня 2014-го. Українська армія звільнила місто. Другий бій — у червні 2015-го — ВСС назвало наймасштабнішим від підписання Мінських угод-2. Бойовики захопили частину міста, однак українські війська їх вибили. Відтоді наші позиції регулярно обстрілюють.
З жовтня в Мар’їнці стоїть 92-га бригада ЗСУ. Доти був батальйон “Донбас”, який тепер має заступити на Світлодарську дугу.
— Стріляти починають з 20:00, — каже боєць Михайло. — Можуть опівночі або й о восьмій ранку. Кожен день не такий, як інший. Уночі на 6 грудня і весь день так гатили, що хлопці не могли підняти голову з бійниці, щоб дати “отвєтку”. Бо був День української армії. Інколи працює їхній снайпер, щоб виявити нашого. Час від часу з гранатометів прикривають свої диверсійні групи. Було влітку два тижні, що не стріляли. Спокійно будували позиції. Ми теж. Десь у кінці місяця в сепарів ротація. Мало набоїв, уже не хочуть воювати. Потім приходять нові — злі, починають лупити.
Ольга БОРИСЮК
Об авторе
