В обличчях важко вгледіти людські риси – стягнута шкіра, мухи, черв’яки

Вівторок, 13 грудня 2016
11:28

Журнал “Країна”

Люди та речі

В обличчях важко вгледіти людські риси – стягнута шкіра, мухи, черв’яки

 
Коментувати
Роздрукувати

Ярослав Жилкін шукає зниклих безвісти у зоні АТО

З рештками солдатів працюю з 2008 року. Коли почалися події на Донбасі, говорили з хлопцями: скоро доведеться взятися за більш сучасний період. Але все одно пропозиція військово-історичного музею при Міністерстві оборони поїхати на пошуки загиблих стала несподіванкою. Не були впевнені, що впораємося.

У першій поїздці брали участь 12 чоловіків і священик. Тіла вбитих на Савур-могилі лежали там тиждень чи два. Вже частково муміфіковані. В обличчях важко було вгледіти людські риси – стягнута шкіра, мухи, черв’яки. Сморід стояв страшенний.

Працювали, як у тумані. Не знали, як правильно вантажити тіла. Купили щільну подвійну плівку. Думали, тіло класти на ноші, а їх – засовувати у рукав із плівки. Цим способом не скористалися – Червоний Хрест передав великі пакети. У них складати тіла зручніше.

На перших порах постійно виникає відраза. Після кожної операції навіть лопати лишали на місці, гидували забирати. З часом звикли.

Щоб побороти відразу, психологи радять уявити, що це не останки людини, а мішок картоплі. Ще рекомендують співати й розказувати анекдоти.

На початках людей не вистачало. Допомогу запропонував один цивільний – я погодився взяти його водієм. По реакції на перших знайдених загиб­лих зрозумів, що вдруге він не поїде. Але в цій – протримався до кінця. Після того його з собою не брали.

Щоб перевірити новачка, треба кинути його на найважчу ділянку. Наприклад, попросити стрибнути в яму з напіврозкладеними тілами і подати їх нагору. Якщо не знепритомніє, зможе працювати.

За весь час місії з нами покаталися 64 людини. Дехто після поїздок отримав психологічну травму, дехто запив.

Ярослав ЖИЛКІН, 45 років, голова місії ”Чорний тюльпан”. Народився 30 березня 1971 року у Кривому Розі на Дніпропетровщині. Батько – шахтар, мати – інженер. Закінчив Київський університет культури та мистецтв. Працював на шахті ”Більшовик”. 1993-го став директором кінотеатру ”Юність”. За три роки пішов у бізнес. Із 2008-го бере участь у діяльності історико-­пошукової організації ”Поиск-Днепр”. Вона шукає й перепоховує останки воїнів Другої світової війни. ”Бабусин молодший брат Вадим зник у перші дні війни. Вона плакала й казала: ”Знайти хоча б місце, де він загинув”. Я пообіцяв допомогти. Вийшов на пошуковців. Після першої експедиції захворів цим на все життя”. 2011-го обраний головою правління Все­українського об’єднання пошукових організацій ”Союз ”Народна пам’ять”. На Донбасі разом з іншими волонтерами працює в гуманітарній місії ”Чорний тюльпан”. Шукають тіла загиблих у зоні бойових дій воїнів. ”Дружина була проти. До розлучення доходило. Але я не відмовився. Коли шукав останки загиблих у Другій світовій, обурювався, чому цього не робили одразу після її закінчення. Через роки це ставало важче, свідки тих подій повмирали. Погодився працювати у зоні АТО, щоб не допустити такої ситуації після цієї війни”. Живе у Києві. Одружений. Виховує чотирьох дітей

Усього нас – 50. Сформували вісім пошукових груп, щоб працювати позмінно. Ця робота виснажує: рано встаємо, пізно лягаємо, важка дорога через блокпости, стреси. Через напругу у групі починаються конфлікти. Щоб уникнути цього, працюємо не більше семи діб.

У штабі місії є дві жінки. На пошуки їх не беремо. Жінкам не треба того бачити.

Щоб рятуватися від смороду тіл, які розкладаються, вдягали протигази. Запах вони не пропускають, але орудувати лопатами в них неможливо. Скидали, бо хотілося скоріше закінчити роботу. Зараз працюємо у кирзових чоботях і разовому одязі. Як закінчуємо, повністю перевдягаємося.

Перші місяці їздили за власні кошти. За два роки витратили близько 2 мільйонів гривень. Більша частина – мої. Волонтерам вдалося зібрати до 400 тисяч.

Нам виділили газелі, які належали м’ясокомбінату. Виїжджали двома машинами, бо одна, як правило, ламалася. На ремонт витрачали багато. От лопнула ресора – поставили нову. А наступного дня – і вона накривається. Капремонтів двигунів зробили стільки, що не перелічити. Кожен – це від 20 до 40 тисяч гривень.

Подзвонили з Приватбанку: “Наш співробітник пішов добровольцем. Загинув у бою. Маємо точні координати, але забрати його тіло не можемо”. Коли погодився взятися, спитали, чим можуть допомогти. Сказав, що у нас катастрофа із транспортом. Здали мікроавтобус в оренду за символічну плату – 100 гривень на місяць. Користуємося ним досі. Згодом машину купив голова Волинської облради Ігор Палиця. Нардеп Ольга Богомолець через фонд Ахметова допомогла придбати мікроавтобус із холодильником.

Відкрили телефон гарячої лінії. Він розривався під час подій у Донецькому аеропорту й Іловайську.

Галина два роки шукає сина. Він служив на 32-му блокпосту біля Смілого на Луганщині. Восени 2014-го попав в оточення, зник безвісти. За якийсь час вдалося знайти його ногу. Після ДНК-експертизи жінці дали довідку про смерть. Але вона хоче знайти тіло сина. Вже сама там побувала. Від місцевих дізналася про можливе місце поховання. Просить нас забрати тіла. Але ми не можемо дістатися туди – територія непідконтрольна Україні.

Позаторік і торік активно працювали на окупованих територіях. У вересні Міністерство оборони, під керівництвом якого ми були на Донбасі, помахало нам рукою. У письмовій формі пояснили: “Хлопці, дякуємо. У нас уже є гроші, самі працюватимемо. Раптом не справлятимемося або ситуація загостриться, звернемося до вас”. Справжніх причин відсторонення не назвали. Ми могли б продовжувати, бо добре знаємо місцевість, маємо досвід і все необхідне.

Шукаємо загиблих і зниклих безвісти на нашій території. Недавно під Ямполем на Донеччині знайшли тіло харків’янина. 2014 року товариш попросив його допомогти вивезти свою родину з Донецька. Той погодися, поїхав власною автівкою. Дорогою зник. Знайти його тіло допомогли місцеві. Під ним лежали автомобільні номери. Чоловіка застрелили, машину викрали.

Скільки лишилося тіл біля Донецького аеропорту – ­невідомо. Вручну шукати неможливо, бо обсяги руйнувань колосальні. Потрібна техніка. Швидко працювати не вийде, адже навколо все заміновано. Але зараз там бої.

11 вересня 2001 року, коли у США впали два торгові центри, загинули близько 3 тисяч людей. Багато тіл були перемелені серед бруду й бетону. Всі завали вивезли за місто вантажівками. Там вручну перевіряли на наявність людських фрагментів. Зуміли ідентифікувати тіла всіх загиблих. Так варто зробити і з Донецьким аеропортом.

Тіла, які лишилися на місцях боїв, часто розтягують дикі звірі. Навіть фрагменти знайти важко. Чим раніше почати пошукові роботи, тим більше шансів отримати результат. За рік-два земля просідає, бліндажі й окопи заростають або їх закидають сміттям. Часто місця поховань переорюють і засівають.

Біля Іловайська один із наших хлопців знайшов фрагменти жіночої стопи. Думаємо, вона належала медику. Неподалік була розбита машина “швидкої”.

Загиблих у Першій та Другій світовій війнах і зараз можна відшукати, якщо пройтися місяцями боїв із металошукачем. Дзвенять стріли гільз, каски чи гвинтівки. Біля загиблих в АТО не лишається нічого – через них проходить кілька хвиль мародерів. Перші – ті, хто брав участь у бою. Вони одразу пробігаються по особистих речах. Із мертвих знімають золоті ланцюжки, хрестики, обручки і персні. Слідом на місце бою приходять тиловики. Вони оглядають тіла ретельніше. Забирають набої, гранати, гільзи. Третя хвиля мародерів – місцеві жителі. Забирають усе, що має хоч якусь цінність.

Спеціальні ями для поховання бійців копають рідко. Частіше складають у траншеї чи бліндажі. Хоча в деяких селах військових ховають за християнськими канонами: по одному у 2-метрову яму. Жителі села Горбатенко Старобишівського району на Донеччині поховали в одній ямі чотирьох. Викопали її широкою і глибокою. Тіла поклали в ряд.

Великих братських могил у зоні АТО не знаходили. Наймасовіші поховання трапилися у селі Перемога Амвросіївського району Донецької області. В одному знайшли п’ять тіл. Бійці лежали один на одному. Верхнє тіло було майже на поверхні. У другому – 12. На узбіччі були ледь прикидані землею. Чоловік у цьому селі сказав, що в посадці бачив убитого діда. Поїхали забирати, хоч він і не військовий. Назвали його “пасічником”, бо поряд валявся капелюх для роботи з бджолами. Руки тримав за головою, штани сповзли. Діда застрелили в іншому місці. В посадку волочили за руки.

За три роки роботи місії знайшли близько 800 тіл. На території, підконтрольній бойовикам, – до 400.

Коли знаходимо розірване на шматки тіло, кожен кладемо в окремий пакет. Експертиза визначає, кому що належить.

Ходять чутки, що сепаратисти мінують тіла наших загиблих. Ми такого не зустрічали. Якось приїхали із сапером і кошкою – якорем, яким планували зачепити тіло і відтягти на безпечну відстань. Сапер кілька хвилин оглядав тіло – вибухівки не знайшов.

Тіла у моргах довго не лежать. За законом, якщо протягом 10 днів не забрали, його мають захоронити.

Торік на морозі протримали 3 години на блокпосту в макіївці. Десятки разів проїжджали через нього. З часом розслабилися. Навіть документи не брали, бо їх ніхто не перевіряв. Везли два тіла з Шахтарська. До блокпосту під’їхали, коли стемніло. Супроводжуючий показав черговому свої документи. Той захотів і наші побачити. З усієї групи паспорт мав тільки я. Бойовик каже: “Ребята, вы чего? Тут же, как никак, военные действия”. Своїм кивнув. Ті оточили наш автобус, у когось клацнув затвор на автоматі. Наш супроводжуючий пішов у кібітку до бойовиків. Чув, як розмовляв із ними на підвищених тонах. Доки вони говорили, ми мерзли. Завести автобус боялися – ще подумають, що збираємося тікати. У туалет водили нас у посадку – під автоматом. Один хлопець після того казав: “Старався, але під дулом автомата нічого не видавлювалося”. За кілька годин на блокпост приїхав хтось із їхнього керівництва. Мене запросили на переговори. Все закінчилося благополучно.

Офіційно вважаються зниклими безвісти близько 500 людей.

Восени 2014 року біля Старобешевого на Донеччині мали зняти тіло військового з високовольтної лінії електропередач. У соцмережах писали, що то бойовики так познущалися над нашим військовим. Насправді здетонував боєкомплект. Вибуховою хвилею його закинуло на дроти.

Підбираємо тіла і наших військових, і терористів. У Дебальцевому знайшли могилу, в якій лежав бойовик, а під ним – наш солдат. Загинули від вибуху гранати.

Коли почав шукати загиблих в АТО, повністю на цьому зосередився. Адреналін – це наркотик. За якийсь час ті відчуття хочеться пережити знову. Викид адреналіну допомагає вижити, але його постійна присутність у крові вбиває організм. Недавно 30-річний чоловік із нашої групи пережив інфаркт. Лікар сказав: “За станом артерій дав би вам 70 років”.

Мертві ніколи не снилися. Часто бачив у снах дорогу. Коли вирушаєш на пошуки, весь час дивишся по боках – шукаєш місця, що нагадують могили.

На окупованій території працювали під наглядом комбатів із того боку. Їхня присутність у нашій машині дозволяє надіятися, що з нами нічого поганого не станеться.

Торік у березні на Савур-Могилі знайшли тіло Темура Юлдашева, вбитого влітку 2014-го. Нам дали орієнтування, де копати. Тільки приїхали – почалася злива. Земля розмокла моментально. Вирішили повертатися. Наступного дня докопали яму, але нічого не знайшли. Тут підбігла бродяча такса. Почала рити землю просто у нас під ногами. Копнули – а там тіло Темура.

Источник