ЗАГИБЛІ ГЕРОЇ ЛИСТОПАДА

У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за листопад 2016 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
“Цензор.НЕТ” продовжує  цикл матеріалів про бойові втрати української армії. Про героїв, загиблих у жовтні, читайте тут.

Про загиблих у вересні – тут.
***

Десять, дев’ять, вісім.

Пішов відлік, пішов. У мене хвилин десять максимум залишилось, напевно. Як усе болить. Палає. Розривається. Рук та ніг не відчуваю. Хлопці, що зі мною? Хлопці, я навіть озирнутися не встиг. Земля пішла з-під ніг, і ось я лежу, і нічого не розумію. Ні. Сам себе обманюю. Розумію я все.

Сім, шість, п’ять.

Хлопці, ну як не розмовляти? Це ж все, це кінець, і не треба відводити очей. Не плачте, бо щось і мені груди вже стискати починає. Донечка в мене залишилась, ви подбайте про неї, будь ласка, вона кожного дня листи мені пише, як сумує за мною.
Чотири, три, два.

Ви тільки не забувайте про мене. Ані через рік, ані через десять. Приходьте, розмовляйте зі мною, ніби я живий. Будьте впевнені, я вас почую, хоч і не відповім. Я буду чекати, знайте. Я буду чекати вас завжди.

Один.

Холодно, хлопці, холодно. Дякую вам за все, рідні мої побратими, радий я, що познайомився з вами, що ви були моїми друзями, що з вами я пізнав, що таке справжнє життя. Прийшов і мій час, хлопці, вибачте, якщо кого образив колись. Обіймаю, побачимось там.

Холодно мені, як холо…

Нуль.

1. Микола Олександрович Саюк (позивний Француз) народився 22.12.1987 року у місті Дубно Рівненської області, у якому прожив перші чотири роки свого життя, а після смерті батька переїхав жити до села Адамівка Березнівського району.

Після закінчення 9 класів школи вступив до вищого професійного училища №7, де здобув одразу дві спеціальності: муляра та повара.

Мати виховала з Миколи чесну, справедливу та добру людину, яка все розуміла з першого слова та завжди готова була допомогти у будь-якій складній ситуації. Всіх гарних якостей не перерахуєш, але хлопця любили люди, любили та поважали, а це багато про що говорить.

Дуже полюбляв полювання та риболовлю, а одного разу, на полюванні, коли Микола був ще у малому віці та мав велику уяву, він забив на полюванні бобра, побачивши велики зуби якого, втік до дорослих, які дуже сміялися та запам’ятали цей випадок.

Коли хлопець підріс, то почав працювати на будівництвах по різних містах. З 2012 року був директором ТОВ “ТВК “Меркурій” у Києві (оптова торгівля).

А потім повстала Україна, і Микола Олександрович не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувається. З січня 2014 року – активний учасник Майдану, брав участь у боях, зокрема на Грушевського та Інститутській у кривавий четвер. Неодноразово на Майдані був поранений (в обидві ноги гумовими кулями від “Беркута” та у шию ножем від тітушки).

На війні від самого її початку, пішов добровольцем. Багатим був його бойовий шлях, а у грудні 2014 року підписав контракт до закінчення особливого періоду.

Сержант, командир відділення зв’язку взводу управління мінометної батареї 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 10-ї окремої гірсько – штурмової бригади.

Загинув 1 листопада у проміжок 23.30 – 0.00 на околицях Мар’їнки Донецької області внаслідок детонації боєприпасу у каналі ствола міномета під час бою.

Похований Микола Олександрович 5 грудня у селі Адамівка. У нього залишилися мати, сестра та дружина.

2. Сергій Вікторович Кочетов (позивний Кіт ) народився 30.11.1985 року в селі Студянка на хуторі Дворище Дубенського району Рівненської області.

З 1-го по 11 клас навчався і мешкав у селищі міського типу Смига. Відразу після закінчення школи пішов в армію.

Дуже хороший друг, який, щоб не сталося, завжди прийшов би на допомогу та підтримав. Він просто не розумів, як це – залишити у біді. Це стосувалося його друзів, родичів та знайомих, а потім і своєї країни.

І коли в Украну прийшла біда – Сергій був у перших лавах тих, хто кинувся на порятунок.

Після армії працював на заробітках – їздив по містах на будівництва. Оскільки він був єдиною та люблячою дитиною в батьків, то хотів допомогати не тільки для свого блага, але й батькам. Клав плитку так, що після нього нічого не перероблювали, завоював собі репутацію чудового майстра.

Якось одного осіннього дня 2013 року, коли Сергій вже збирався на черговий об’єкт, він увімкнув новини і побачив, що зі студентами зробив “Беркут”. І тоді він сказав: “Мені робота більше не потрібна, бо якщо ми це стерпимо, не буде більше країни, в якій я міг би працювати, я їду туди, де я потрібен.”

Повністю пройшов шлях Майдану, брав участь в усіх кривавих боях, як на Грушевського, так і на Інститутській.

Він був доброю, чесною, справедливою, порядною, мужньою, просто дивовижною людиною. Про нього можна написати дуже багато, але досить того, що він був неперевершеним і все, що він робив, було заради народу в чесній Україні.

Після Майдану думки були лише про війну. У грудні 2014 року добровільно пішов захищати Україну від ворога. У лютому 2015 року підписав контракт до закінчення особливого періоду.

Солдат, старший навідник мінометного взводу 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 10-ї окремої гірсько – штурмової бригади.

Сергій Вікторович повоював у багатьох місцях – Щастя, Трьохізбенка, Новоайдар, Станиця Луганська, врятував від смерті не одного побратима. Був поранений, деякий час перебував на лікуванні, бо не міг нормально ходити.

Загинув 1 листопада приблизно о 23.30 – 0.00 поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області внаслідок детонації боєприпаса у каналі ствола міномета.

Похований 5 листопада в селі Студянка на хуторі Дворище. У нього залишились батьки, у яких Сергій був єдиним сином.

3. Юрій Володимирович Сірик народився 29 грудня 1975 року у місті Овруч Житомирської області. Навесні 2007-го переїхав до села Новоівнецьке Андрушівського району.

1991 року закінчив школу №2 та вступив до вищого професійного училища, де отримав фах електрика. Потім хлопця призвали до армії, а з 1995 по 2006 був прикордонником, залишившись служити далі.

Це був прекрасний хлопчик, потім хлопець, чоловік, який ніколи ні з ким не сварився. Він увійшов у серця тих, хто знав його, тільки усміхненим, привітним, добрим сином і батьком.

З 2010 по 2011 роки працював начальником охорони у київській фірмі “Ельба Інвест”. Одного разу Юрія поставили на охорону Бізнес-Центр Форуму. Поруч було невеличке кафе, у якому якісь мажори почали грубіянити дівчатам – офіціанткам та бити їх. Юрій встиг покласти обличчями в підлогу трьох із них за короткий час, поки добігла допомога. Після цієї події цілий тиждень його та охоронців годували безплатно на знак подяки.

А потім розпочалася війна, і все перевернулося з ніг на голову. Юрія мобілізували у березні 2014 року, і перший строк служби тривав до травня 2015-го.

Степанівка. Савур – Могила. Іловайськ. Дебальцеве. Кожна ця назва віддається страшним болем. Для Юрія Володимировича до цього всього примішувались солений присмак крові та гіркота випаленої землі. Адже він усі ці місця пройшов, витримав запеклі страшні бої, коли побратимів розривало снарядами у нього на очах.

Повернувшись додому, Юрій дуже важко переживав усе, через що його пронесла війна, часто плакав, згадуючи полеглих побратимів. Але він не зламався, такі люди не ламаються, а стають лише сильнішими.

Тому він знову повернувся на війну, підписавши контракт.

Сержант, командир відділення стрілецько-зенітного взводу 30-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 1 листопада рано-вранці біля села Старогнатівка Волноваського району Донецької області внаслідок кульового поранення від ворожого снайпера.

Юрій перебував на бойовому чергуванні біля зенітки, яка стояла на висотці, й потрапив у приціл до ворога.

Похований 4 листопада у селі Степок. Залишились мати, дружина та син.

4. Денис Богданович Здоровець народився 25.09.1994 року у місті Києві, де і мешкав.

2010 року вступив до Деснянського економіко-правового технікуму при МАУП. Отримав диплом бакалавра та вступив до академії на заочне відділення.

Хлопець полюбляв спорт, грав у регбі, виступав за київську команду “Авіатор”. Також дуже імпонувала йому їзда на велосипеді, Денис міг накручувати педалі годинами, на великій швидкості розрізаючи повітря.

Паралельно з цим працював помічником народного депутата.

А помічник нардепа – це майже броня від усіляких воронок, пострілів, бліндажів, вибухів.

Броня, але не для Дениса. Якось він розмовляв з побратимами, та ті напряму поставили йому запитання: “Слухай, а навіщо ти сюди пішов? Ти міг спокійно залишитись у спокійному, байдужому Києві, гроші тобі не потрібні, навіщо тобі цей віковічний окопний бруд?”

“Я вам так скажу. Можете мені не вірити. Можете посміятися. Але я не міг більше сидіти вдома. Я відчував себе незручно, я розумів, що треба щось робити, не міг я нормально жити, знаючи, що нічого не робив, а лише спостерігав”, – відповів хлопець.

Ніхто не засміявся. Йому повірили та потисли руку.

Його невичерпний оптимізм просто розсіювався навколо хмаринками доброго настрою. Він радів життю та дарував цю радість іншим, завжди знаходив слова, після котрих люди починали посміхатися. Чисте серце та добра душа, за що його всі полюбили.

Також він був справедливим та сміливим. Одного разу побачив, як до незнайомої дівчини пристають якісь місцеві ромео хуліганської зовнішньості та заступився за неї. Один заступився, його тоді сильно побили, вибили щелепу, але він повів себе, як справжній чоловік, у той час, як інші перехожі посиленно вивчали свої задирки.

27.02.2016 року Денис підписав із ЗСУ контракт на три роки. Перебував на навчаннях на полігоні Десна до 29 квітня.

Солдат, стрілець – санітар взводу 1-го мехбату 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 3 листопада о 19.00 у промзоні Авдіївки Донецької області внаслідок прямого влучання 120-мм міни в окоп, де знаходився воїн.

Похований 9 листопада у Києві. Залишились батьки.

5. Олег Геннадійович Подаровський (позивні Анубіс та Сніжок) народився 30.07.1984 року у місті Берестя (республіка Білорусь).

Там закінчив школу, відслужив строкову, працював менеджером в “Аквапромресурс” в Бересті.

2004 року Олег переїхав жити до України, мешкав у Кіровограді, Знам’янці, а останній рік – у Дніпрі. Активний учасник Революції Гідності, одразу після початку війни на Сході вирушив у зону бойових дій.

Водій-парамедик окремого медичного батальйону “Госпітальєри” Української Добровольчої Армії.

Сніжок мав неймовірний талант ніколи не опускати рук та не здаватися. Його позитивна енергія била з нього фонтаном, він і поїхав на війну, не вбивати, а рятувати наших хлопців, поїхав та вивчився там на парамедика.

Дуже полюбляв щось робити своїми руками – браслети або вироби з дерева.

Багато воїнів було вивезено Олегом Геннадійовичем з Широкіного, багатьох він врятував, невтомно мотаючись туди – сюди на своїй великій “швидкій”. І зараз, згадуючи його, наші хлопці стають на коліна, не в силах стримати сліз.

Спочатку позивний у нього був Анубіс, але згодом капелан вмовив його змінити позивний, і Олег став Сніжком.

Восени минулого року він захворів і цілий рік боровся за своє життя, проте подолати важку хворобу не вдалося, і 3 листопада Олега Геннадійовича не стало.

Похований 6 листопада у Дніпрі. У нього залишились батьки та бабуся, які мешкають в Білорусі.

6. Олександр Борисович Бойко народився 18.01.1973 року у Києві.

Закінчивши 9 класів школи, вступив до вищого професійного училища, де здобув фах зварювальника.

Працював водієм в таксі, ескпедитором, останнє місце роботи – сортувальник в “Епіцентрі”. Олександр Борисович полюбляв чоловічі заняття – риболовлю та полювання, в якому здобув неабияких успіхів.

Дуже вимогливий до себе та оточуючих, відвовідальний та сильний духом, він мріяв про прості, але важливі речі – про краще життя своєї країни та велику щасливу долю для своїх дітей.

Спочатку Олександр пішов у військкомат добровільно, у третю хвилю. Відслужив зенітчиком у прикордонних військах. Але він не хотів зупинятися, тому 18.05.2016 року був призваний Деснянським РВК міста Києва на військову службу за контрактом.

Старший матрос, оператор протитанкового відділення взводу вогневої підтримки десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Він дуже любив читати. У відносно тихі вечори Олександр Борисовач дуже часто усамітнювався разом із книжкою на ліжку, над яким висів автомат.

Загинув 9 листопада о 8.20 поблизу села Павлопіль Волноваського району Донецької області під час бою з ДРГ ворога, яка підійшла до наших позицій. Куля влучила Олександру у серце, а його побратим був поранений.

Похований 12 листопада у Києві. Залишились батьки, дружина та двоє дітей.

7. Сергій Володимирович Капранчук (позивний Капрон) народився 17.02.1964 року у Житомирі

Брав активну участь у Революії Гідності, з початком війни займався волонтерською допомогою на передову. У 2015 році, після однієї з таких поїздок, вирішив стати бійцем добровольчого батальйону “Донбас”. Молодші побратими вважали мудрого та обізнаного Сергія своїм наставником, він міг роз`яснити будь-яку ситуацію, ніколи не цурався роботи по господарству й облаштунку побуту у своїй роті.

Солдат, номер розрахунку зенітної установки 2-го батальйону спецпризначення “Донбас – Україна” у складі ЗСУ.

Навесні 2016 року демобілізувався за станом здоров’я (почало турбувати серце) і продовжив займатися волонтерством до останніх днів свого життя.

Сергій Володимирович був щирим і небайдужим, любив допомагати людям. Він мав надзвичайний талант розрадити людину у її найскрутніші хвилини, та так, що натомість сліз з` являлася посмішка. Події на Майдані, а згодом і війна на Сході стали частиною життя Сергія, якими він горів і яким, зрештою, він віддав своє серце.

У перші дні листопада Сергій Володимирович повернувся з чергової поїздки до Широкиного, і йому стало погано. Помер від гострого інфаркту міокарда 9 листопада 2016 року у першій міській лікарні Житомира.

Похований 11 листопада на Житомирському військовому кладовищі. Залишилась сестра.

8. Олег Степанович Юрдига народився 24.06.1976 року у селі Якторів Золочівського району Львівської області.

Навчався у школі села Словіта, після вступив до вищого професійного училища у Львові за фахом “м’ясник”. Строкову службу проходив у Хмельницькому та закінчив її у званні молодшого сержанта на посаді командира бойової машини піхоти. Повернувшись, одружився та переїхав жити до Львова.

Палкий любитель спорту, Олег Степанович обожнював футбол, грав у команді рідного села Якторіва. Також його не залишала байдужим природа, він постійно ходив до лісу, як тільки розквітали перші квіти, які він збирав для дружини.

Працював на заробітках в сфері будівництва, їздив по містах з бригадою.

Навесні 2014 року Олегу прийшла повістка і він одразу пішов до військомату, не ховаючись. 10 місяців відслужив на Яворівському полігоні інструктором, а потім у складі 128-ї окремої гірсько – піхотної бригади вирушив на Схід. Демобілізувався у вересні 2015 року.

Олег Степанович ще мав таке хобі – він дуже полюбляв вирощувати дерева. Постійно купляв різноманітні саджанці та возив їх у село до батьків дружини, де допомагав їм у піклуванні за садом.

У вересні 2016 року підписав контракт із ЗСУ на півроку та вдруге вирушив на війну після коротких навчань на Яворівському полігоні.

Військовослужбовець 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 10 листопада приблизно о 16.00 – 17.00 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області внаслідок мінометного обстрілу наших позицій. Олег Степанович у той час знаходився на бойовому посту та зазнав  осколкового ураження правої частини тулуба.

Похований 15 листопада у селі Якторів. У нього залишились дружина та двоє дітей.

9. Олександр Аркадійович Оцабера (позивний Десант) народився 23 липня 1989 року у селі Панасівка Козятинського району Вінницької області. Віднедавна мешкав з родиною у Бердичеві.

2006 – 2007 року провчився у селі Гущинці на оператора комп’ютерного набору.

У його душі було мало страху, але багато доброти та співчуття. Завдяки загостренному почуттю справедливості, Десант мав трохи вибуховий характер, але швидко відходив та перетворював усе на жарт, він не міг довго тримати на когось образу.

Вперше війна покликала Олександра Аркадійовича у 2014 році. Служив командиром відділення розвідувального взводу 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Спочатку була Попасна. Хлопцям там було морально важко через те, що вони не знали, чого чекати далі, ніхто їм нічого не казав. Одного разу під Ольховаткою їхнє відділення під час розвідки боєм потрапило у засідку, але Олександр разом із побратимами врятував хлопців з підбитої машини.

Десант тримав оборону опорного пункту у Нікішиному, а то була на той час одна з найгаряч іших точок на Сході. Ворог знаходився майже на відстані витягнутої руки, вогонь не припинявся, міни лягали так щільно, що іноді просто неможливо було підняти голову.

Якось під час потужного обстрілу, коли наші бійці притиснулися до землі, він піднявся на ноги та вибіг на відкриту ділянку, щоб відкоригувати роботу нашої арти, одночасно врятував пораненого капітана, затягнувши того в укриття, але на цьому не зупинився, і ще вів вогонь з СПГ, намагаючись подавити мінометні точки.

23.12. 2014 року він з побратимом знаходились поруч, Десант сидів спиною до свого друга, який знаходився на ногах. Раптово почався обстріл і позаду бойового товариша пролунав вибух гранати, той прийняв основну масу осколків на себе, але один пройшов крізь ногу та увійшов у плече Олександра. Це трапилось біля Дебальцевого.

Місяць пролікувався у шпиталі та знову повернувся назад. А вже у березні 2015 року був демобілізований. Вже вдома був нагороджений медаллю “Захисник Вітчизни”.

11.12.2015 року Десант підписав із ЗСУ контракт.

Молодший сержант, інструктор з вогневої тактичної підготовки 199-го навчального центру ВДВ при 95-й окремій десантно – штурмовій бригаді.

Загинув 11 листопада близько 7.00 біля міста Торецьк Донецької обасті внаслідок осколкових уражень, отриманних під час вибуху фугаса. Лікарі зробили все можливе, але іноді й лікарі безсилі.

Похований Герой 13 листопада у селі Панасівка. Залишились мати, дружина та двоє маленьких синів.

10. Андрій Іванович Подліпнюк (позивний Мамай) народився 10.12.1976 у селі Велика Корениха (місцевість Миколаєва у його Заводському районі). Мешканець села Сливине.

1994 року хлопець закінчив школу лише з однією четвіркою (за все інше отримав “відмінно”), далі закінчив Миколаївський національний аграрний університет за фахом “інженер – механік”. Строкову службу проходив у Білгороді-Дністровському.

Він дуже прагнув самовдосконалення, не бажав залишатись на досягнутому рівні, а постійно йти на новий. Вивчав природу поведінки людини, відвідував курси з психології.

Працював на фабриці “Сандора”, виконробом по оснащенню електротехнікою у школі моряків і на будівництвах.

У березні 2015 року Андрій був призваний за мобілізацією. Після перебування на полігоні Широкий Лан, 26.08.2015 року був відправлений під Маріуполь.

Матрос, навідник десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти ВМС України.

Якось, перебуваючи ще морпіхом, Мамай у складі свого бату завітав до розташування 18-го окремого запасного батальйону ДУК ПС у Миколаєві. Це й стало переломним моментом у його світогляді та потужним поштовхом, коли квітка патріотизму, що ніколи не засихала у цьому чоловікові, розквітла наповну.

Демобілізувавшись у березні 2016-го, він почав займатися справами Правого сектору, наприкінці весни вже був знайомий з громадським активом організації та захищав інтереси України у місті. На початку літа був марш комуністів і вся патріотична громада Миколаєва об’єдналась, аби завадити цьому маршу, і там Андрій показав себе з найкращого боку.

Він повністю віддавав себе справі, вірив в успішну та єдину Україну, ані краплі не сумнівався у перемозі над ворогом.

Але йому не давало спокою одне. Те, що продовжується війна з окупантом, а він знаходиться у тилу. Тому 22.07 він поїхав з конкретною метою до ПС, а вже 28.07 був зарахований до лав роти ДУК ПС “Вовки Подолянина” у складі 54-ї ОМБр.

Солдат, командир бойової машини, командир 1-го відділення 3-го взводу 3-ї роти 1-го механізованого батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 11 листопада близько 13.00 в районі селища Луганське Бахмутського району Донецької області внаслідок осколкових наскрізних поранень у шию та груди, отриманних під час мінометного обстрілу наших позицій. Помер дорогою до лікарні.

Похований 13 листопада у селі Велика Корениха. У Героя залишилась мати.

11. Сергій Леонідович Ходоровський (позивний Брама) народився 11.05.1980 року у місті Чита (Росія).

Коли хлопчина був ще малим, його родина переїхала до України та школу він закінчив у місті Первомайськ Миколаївської області. Після строкової здобув кваліфікацію спеціаліста за фахом “Управління персоналом та економіка праці” на заочній формі навчання факультету економіки та менеджменту Житомирського державного технологічного університету.

Це була людина, яка мала своє “Я”. Він підсвідомо викликав у оточуючих повагу, розумний, комунікабельний, завжди миттєво орієнтувався у ситуаціях і знав, що треба робити, а що – ні.

Кадровий військовий, Сергій Леонідович 18 років віддав армії. Мав за плечима службу у миротворчому контингенті в Іраку, а з початку війни вирушив на Схід у складі сил ЗСУ.

Брав у часть у боях за Іловайськ.

Сержант, командир 2-го відділення 1-го взводу 1-ї роти 1-го мехбату 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 16 листопада приблизно о 22.00 у промзоні Авдіївки під час бою з ворогом, який підішов майже впритул до наших позицій. Сергій Леонідович вів вогонь, відігнавши своїх молодих бійців від небезпечної ділянки, потім трохи підвівся, щоб кинути гранату і в цей самий момент у місце, де він знаходився, прилетів ВОГ.

Воїн упав та більше не підвівся.

Поховали Героя 19 листопада у Житомирі. В нього залишились мати, дружина та маленький син.

12. Віталій Вікторович Шостак народився 06.11.1997 року у селі Масківці Баришівського району Київської області. Мешкав у Києві.

Закінчив 9 класів школи села Поділля, потім продовжив навчання у Борисполі на електрогазозварювальника.

Віталій був доброю, мужньою, веселою людиною. Завжди захищав своїх рідних та близьких, дуже любив свою родину, він для них був готовий на все. Мріяв створити власну міцну сім’ю.

Встиг попрацювати у місцевого орендатора, а у травні 2016 року уклав із ЗСУ контракт.

Солдат, механік – водій БМП-2 8-ї роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

У ніч з 30 на 31 жовтня, приблизно о 2 годині, Віталій потрапив під ворожий обстріл на шахті Бутівка та зазнав важкого поранення.

Спочатку знаходився у вкрай важкому стані в Авдіївській лікарні, потім гелікоптером був доставлений до Дніпра. Негайно доправлений до реанімації лікарні імені Мечнікова.

Хлопець переніс декілька надскладних операцій, йому видалили нирку та селезінку, але стан його залишався дуже важким. Незважаючи на це, Віталій інколи приходив до тями, навіть впізнавав рідних.

У реанімаційному відділенні йому виповнилося 19 років, після чого він прожив ще два тижні.

19 листопада близько 13.00 остання ниточка, що тримала його на цьому боці, обірвалася. Серце Віталія Вікторовича зупинилось.

Поховали Героя 21 листопада у рідному селі Масківці. У нього залишились батьки, дві сестри, брат і кохана дівчина.

Віталій Вікторович Шостак став наймолодшим янголом, який пішов від нас на небо у листопаді. Йому було лише 19 років. Лише 19…

13. Володимир Вікторович Назаренко народився 27 серпня 1963 року у с елі Хлипнівка Звенігородського району Черкаської області.

До 1980 року проживав у селі Шевченкове, де і закінчив середню школу. Навчався в СПТУ-11 міста Сміла, з липня 1981 року працював токарем 4 розряду в інструментальному цеху Смілянського машинобудівного заводу, після проходження строкової служби, з 1984 року працював токарем у Вільшанській сільгосптехніці, потім у Звенигородському філіалі УПТОК, в МК – 25 м іста Ватутіне, у транспортному цеху Ватутінського м’ясокомбінату. З червня 1994 року працював сторожем на Звенигородській дільниці хімреактивів у Черкасах, з 2000 року – у ТОВ “Вербиченька”. З 2001 по 2002 роки – токар Звенигородського райавтодору.

Мешкав у м істі Звенигородка, звідки 16.03.2015 року був мобілізований до місцевого райвійськкомату, де проходив військову службу. З липня 2016 року служив за контрактом у 58 -й окремій мотопіхотній бригаді. Брав участь у бойових діях поблизу Авдіївки.

Володимир був справжнім патріотом, відрізнявся самовідданістю та безстрашністю.

У жовтні лікарі виявили у бійця злоякісну пухлину легенів (саркому 4-ї стадії), і за місяць його не стало. Помер 19 листопада 2016 року.

Похований 21 листопада 2016 року у Звенигородці. Залишились дві доньки.

(Примітка – де-факто, це небойова втрата, але саркома, через яку помер, з’явилася на фронті під час несення служби).

14. Марьян Романович Каптованець (позивний Молодий) народився 29.06.1989 року у селищі міського типу Розділ Миколаївського району Львівської області.

Взимку 2015 року долучився до 8-го окремого батальйону “Аратта” ДУК ПС (пізніше – УДА), коли бійці батальйону тримали свої позиції в Широкиному. Пізніше почав військову службу у лавах ЗСУ.

Солдат, розвідник 54-го окремого розвідувального батальйону.

Марьян був для всіх прикладом для життя, він завжди був щирим, і завжди усміхався, Молодий казав побратимам, що треба йти завжди вперед і надихав їх всіх, у ньому були впевнені, що він ніколи нікого не полишить у бою.

Захоплювався “чорною археологією”, як він казав: “полюбляю діставати з землі те, що нікому не потрібно”.

Загинув 22 листопада неподалік Маріуполя у бойовому зіткненні з ДРГ ворога. Наша група при бойовому виході потрапила у засідку та миттєвий шквальний кулеметний вогонь. Марьян загинув одразу, але його тіло кілька днів лежало в посадці через те, що наші бійці не могли дістатися до нього, сепаратисти нікого не підпускали до загиблого. Марьяна Романовича змогли забрати лише 28 листопада.

Похований 1 грудня у рідному Роздолі на Львівщині. У нього залишились батьки та дві доньки.

15. Олексій Олександрович Носик народився 27.05.1995 року у селищі міського типу Старий Салтів Вовчанського району Харківської області.

Закінчив 8 класів місцевої гімназії, а у 2013-му Старосалтівський професійний аграрний ліцей за фахом муляр-штукатур.

Хлопець зрання відчув, що таке відповідальність за себе та рідних, тому з 12 років пішов працювати, щоб допомагати фінансово своїм батькам. Попри юний вік, Олексій вважав пріоритетами життя родину та дітей і був патріотом своєї Батьківщини.

За характером був дуже веселим, товариським, життєрадісним, завжди був готовий відгукнутися на прохання про допомогу, а однією з чеснот була його прямолінійність: він називав речі своїми іменами й завжди казав те, що думав.

Захоплювався книгами та спортом, а також невластивим для більшості чоловіків зайняттім – дуже любив готувати.

Після закінчення навчання, у 2013 році, Олексій підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат 4-ї роти 92-ї окремої механізованої бригади.

Побратими характеризують його, як добру та приємну людину, був на службі дуже виконавчим та відповідальним.

Рік тому його родину спіткало велике горе – помер батько. Олексій Олександрович дуже переживав цю трагедію, казав, що неодмінно буде таким чоловіком, яким батько міг би пишатися.

Не дозволила війна.

Загинув 23 листопада після 12.00 на Донецькому напрямку внаслідок кульового поранення, отриманного під час обстрілу наших позицій.

Похований 26 листопада у рідному Старому Салтові. В нього залишились мати, брат, сестра та цивільна дружина.

16. Віталій Володимирович Горбатюк (позивний Дуб) народився 26.11.1977 року в селі Гунча Гайсинського району Вінницької області, де проживав до 6 років.

Потім його родина побудувала хату у селі Велика Стадниця Вінницького району та переїхала туди. Саме там Віталій закінчив 9 класів школи, після якої вступив до Вінницького вищого професйного училища №4, де отримав фах зв’язківця.

Відслужив строкову в армії, працював у Вінницькому ВАТ “Свемон Центр”. 2001 року хлопець одружився, а 2004-го з дружиною та сином переїхав до села Підполоззя Воловецького району Закарпатської області.

Він любив риболовлю та збір грибів, останнє зайняття було його спражнім хоббі, Віталій був чудовим кулінаром, його страви завжди викликали захоплення у тих, хто пробував їх вперше.

Чудовий батько, він з величезною турботою піклувався про своїх дітей, а також люблячий син, коли мова йшла про його батьків, яких Віталій дуже любив та поважав.

13.07.2016 Віталій Володимирович підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець – навідник 2-ї роти 15-го батальйону 128-ї окремої гірсько – піхотної бригади.

Під час бойового чергування на шахті Бутівка 16 вересня цього року він отримав осколкове поранення та був відправлений на лікування до госпіталя. За три тижні Віталій став на ноги та повернувся до побратимів. Ніс службу на Зеніті – одній з найнебезпечніших ділянок біля Донецького аеропорта.

Загинув 24 листопада близько 16.00 біля селища Опитне Ясинуватського району Донецької області внаслідок ураження кулею снайпера, яка влучила Віталію в голову, не залишивши бійцю жодного шансу на життя.

Похований 28 листопада в селі Підполоззя. Залишились дружина, син та дві доньки, наймолодшій з котрих ще немає двох років.

17. Максим Олегович Сломчинський (позивний Рижий) народився 31.07.1994 року в місті Біла Церква Київської області.

2009 року закінчив 9 класів першої Білоцерківської гімназії 1 ступеня. Одразу після цього вступив до 13-го вищого професійного училища, яке закінчив за фахом “муляр-штукатур”.

Хлопець мав унікальний дар розвеселити інших у саму скрутну годину. Він навіть не вишукував спеціально якісь теми, слова підтримки та жарти легко виходили з нього, підіймаючи друзям та знайомим настрій.

Його лагідно називали Рижиком, цю невтомну та оптимістичну людину. Його любили усі, хто мав щастя з ним бути знайомим. Хлопець полюбляв риболовлю та захоплювався автівками.

26.03.2013 року, одразу по закінченню училища, Максим Олегович підписав із ЗСУ контракт, а коли почалася війна, то, не вагаючись, у першу хвилю відправився захищати Україну від чуми, що охопила Схід.

Молодший сержант, старший розвідник – оператор розвідувальної роти 72-ї окремої механізованої бригади.

З 15 років Максима його мати виховувала сама. І їй вдалося зробити з сина справжню людину – добру, порядну та безвідмовну. На фронті Рижий швидко зрозумів, де він і як треба себе вести, тому слів на вітер не бросав, все казав по ділу та чітко виконував накази командирів.

Загинув 29 листопада близько 16.15 в районі села Крута Балка Ясинуватського району Донецької області, внаслідок осколкового поранення, отриманного під час обстрілу наших позицій з важкого озброєння та стрілецької зброї.

В перший день зими Максима Олеговича поховали у Білій Церкві. У нього залишилась мати.

18. Едуард Миколайович Зебін (позивний Фізик) народився 26.08.1976 року у Дніпрі. До війни – мешканець Полтави.

Отримав блискучу освіту на Кіпрі, родина Фізика мешкає у Стокгольмі. Міг жити, ні про що не думаючи, але у нього було серце справжнього українця і, з початком Майдану, Фізик брав безпосередню участь у Полтавському Євромайдані та Революції Гідності.

У червні 2015 року Едуард Миколайович прийшов до 17-ї РС ДУК ПС, а згодом став бійцем 1-ї окремої штурмової роти (група “Да Вінчі”) ДУК ПС. Він був філософом, хоч і мав інший позивний. Усе, сказане ним, мало свій глибокий сенс, і, що найголовне – його душа боліла за Україну, за її долю, за її світле майбутнє.

Мріяв відзняти свій фільм про козаків, Майдан та війну. Не шкодував себе та своїх сил, завжди готовий був прийти на допомогу, справжній естет думки, Фізик зачаровував глибиною своїх думок та сприйняттям реальності.

Загинув 30 листопада вранці біля Авдіївки внаслідок мінометного обстрілу наших позицій. Приблизно о 5.30 група Фізика потрапила під вогонь, він отримав осколкове ураження голови, через годину в Авдіївській лікарні його серце зупинилося.

Похований 1 грудня в селі Новоселівка Дніпропетровської області. У нього залишились дружина, син та донька.

ПІСЛЯМОВА

Тату, дорогий, як ти там? Скоріше вже повертайся, татусю, я так за тобою сумую, якби ти знав. Підемо з тобою гуляти, я увесь день очей від тебе не відірву. Бачу тебе уві сні, тату, а намисто, яке ти мені подарував перед тим, як поїхати, щодня протираю та у руках тримаю, так легше, так відчува ю, що ти поруч.

Як я тебе чекаю, тату, дорогий ти мій, я секунди рахую до твого повернення. Я пишу тобі цього листа, але покажу лише після того, як ти повернеся додому, це буде мій сюрприз для тебе, це будуть мої почуття, твоєї донечки, я дуже сподіваюсь, що, прочитавши мого листа , ти обіймеш мене і ми поплачемо один у одного на плечі, хоча я й так кожного дня плачу, особливо ночами, такими довгими ночами, я плачу та молюся, щоб ти скоріше повернувся, щоб з тобою нічого не трапилося, щоб ти знову був поруч, важко мені без тебе тату, але це ніщо у порівнянні з тим, як там важко тобі, тому я тримаюсь, бо знаю, що у вас і вбивають, і калічать, а у нас тут затишок , і за цей спокій у нашому селі ти там сидиш в окопах.

І матінка теж уся звелася, сивини додалося, навіть у мене, молодої дівчини щось серебристе виблискує вже на голові, нервую дуже, мабуть, але нічого, головне, щоб ти повернувся живим, татку, я тебе зацілую, заобіймаю, затискаю, ріднесенький мій, а з яким жахом ми очікуємо на щоденні зведення з війни, якби ти знав, в мене щось усередині обривається, коли кажуть, що є втрати, а коли немає, то я можу ще відносно спокійно прожити 24 години до наступної доби. Зараз якраз зведення, піду послухаю, після новин допишу.

Я повернулася, тату, щось трусить мене, сказали, що двоє загиблих у нас, а ти щось слухавку не береш, може зайнятий, у вас таке часто буває, на це і сподіваюсь, інакше я не знаю, як я буду жити далі, як я зможу вставати кожного ранку, як я переживу, але то я себе накручую, все з тобою у порядку, то не про тебе казали у новинах, серце болить, тату, і я ж, певно, не одна така, скільки нас, доньок, дружин, матерів по всій Україні , і всі живуть від новин з фронту до наступних новин з фронту, телефон дзвонить, тату, номер незнайомий якийсь…

Телефон. Ні. Це не те. Це не те. Це не те. Зараз поговорю, продовжу.

Лист недописаний.

Ян Осока, для “Цензор.НЕТ”

Источник