“Нас звинуватили у тому, що добровільно їхали у Німеччину” – що згадують українські остарбайтери

Середа, 03 лютого 2016
17:24

Історія

“Нас звинуватили у тому, що добровільно їхали у Німеччину” – що згадують українські остарбайтери

 
Коментувати
Роздрукувати

Часопис “Етнологія” опублікував спогади українських остарбайтерів у роки воєнного лихоліття 1941-45 рр.

Рибак Катерина Іванівна (1922 р. н.)

“На початку грудня 1942 року прийшла повістка, щоб їхати працювати в Німеччину. Я не хотіла покидати рідний дім, та мусила. Багатьох моїх подруг та знайомих теж забрали. Нас перевозили місцевою залізницею у товарних вагонах; спали на дошках, притрушених сіном, вийти не могли, бо були ніби у “ящиках”, обмотаних колючим дротом, із охороною. Так нас привезли в місто Русельсхайм. Мене відібрали у Вісбаден не воєнний завод “Опель”. Міста я не бачила, адже була лише біля станка і разом із німцем заклепувала деталі, які йшли на виготовлення снарядів. Ми жили у великих бараках, чоловіки окремо від жінок, їли якусь “баланду”, до якої давали тоненьку скибку хліба. На заводі працювала 12 годин. Я й досі плачу, коли згадую одного німця, який потайки давав мені шматок хліба, коли дуже хотіла їсти. Так сталося, що я захворіла, і мені зробили операцію. На заводі стала непотрібною, тому мене продали сільському господареві. Гріх нарікати, що мені жилося в його родині дуже погано. Мене любили, не нагромаджували роботою. Так і жила, аж поки американці не визволили”.

Білогрива (Цимбал) Валерія Микитівна (1925 р.н.)

“Мене забрали у Німеччину 18 травня 1943 року. Я змушена була працювати на ливарному заводі у м. Нойтінгем, Лотарингія. Мені та подрузі Дідур Ларисі Дмитрівні (1925 р. н.) вдалося втекти ще до реєстрації остарбайтерів. Йшли 5 днів і опинилися в Люксембурзі. У місті Трієр ми стали на біржу праці, потім працювали 8 місяців у господаря в м. Ноєгаус. Потім нас кинули копати окопи у місто Кельн. 2 травня 1945 року звільнили американці, поверталися додому 2 місяці. І досі не можу забути знайому Федоришину Ольгу (1925 р.н.), яка засумувала і померла у неволі”.

Шляхтич Ольга Василівна (1925 р.н.)

“У березні 1942 року до мене прийшов староста і наказав з’явитись у клуб. Грала музика, але мені було невесело, бо знала, куди нас забирають. Нас посадили у товарний поїзд і повезли до Кубліча. Потім перевезли у Перемишль, де проходили медичну комісію. Нас добре нагодували і знову завантажили у вагони. Привезли у польське місто Шеменовіці, змусили працювати на заводі. Ми жили у бараках, загороджених колючим дротом, на роботу ходили з німецьким патрулем, робили по 12 годин. Зі мною були Борисюк Марія, Кравченко Афія, Начорна Ліда. Ми їли хліб, давали чашку кави, інколи картоплю. Якось вирішили тікати, але нас упіймали і били батогами. Потім сиділи у якомусь підземеллі і враз знизу почала литися вода, нас затоплювало. Але німці нас врятували і примусили трусити сажу на газогенераторах. Ми носили нашивку “Ост”, а в’язні сусіднього табору ходили у смугастому одязі взагалі. Одного разу зустріла солдата з Чернятки (з сусіднього села. – О. Г.), він приніс звістку, що наступає Червона Армія. Ми дуже зраділи, але нас, остарбайтерів, допитували у КДБ і звинуватили у тому, що добровільно їхали у Німеччину і зрадили Батьківщину. Додому повернулася лише у жовтні 1945 року”.

Источник