АВДІЇВСЬКА “ПРОМКА”: РЕПОРТАЖ З ПЕРЕДОВОЇ

"Промка" – дивне, незвідане місце, де ще досі триває 2014 рік, де не знають поняття перемир’я. Звідси приходить надто багато невеселої статистики, та вкрай мало відомостей, аби громадськість могла усвідомити, що, врешті, там коїться.Ліс труб намагається закрити димом похмуре містечко Авдіївку від мокрого снігу. Тролейбуси миють свої сірі боки в придорожніх калюжах. Чим ближче до промзони, тим менше людей. На перехресті “висотка” показує свої рани, неначе попереджає незваних гостей про небезпеку. По її стінах можна проводити довгі лекції на тему наслідків потрапляння того чи іншого снаряду, Тут є все: від “калаша” до танкового пострілу. Зі сторони “промки” долинає постріл з РПГ, неначе здоровенний камінь булькнув у воду. Потім ще один, і ще, далі йдуть гранати і цокотіння кулемету.

Промка, дивне, незвідане місце, де ще досі триває 2014 рік, де не знають поняття перемир’я. Звідси приходить надто багато невеселої статистики, та вкрай мало відомостей, аби громадськість могла усвідомити, що врешті там коїться.

Кілька ангарів посічених на сито та дачні садки обабіч – ось і вся “промка” містечка Авдіївка. Ця простота оманлива. Таких напружених та довготривалих боїв не знала жодна інша ділянка фронту, навіть Донецький аеропорт.

Щодня “промзона” фігурує в словах речника АТО: вдень чути постійну стрілкотню з особистої зброї та подекуди вибухи гранат, а вночі, коли “відважні” обеесєшники сплять “праведним” сном, будівлі ходором ходять від мінометних обстрілів.

На “промці” дійсно постійно небезпечно, тому і журналістам сюди потрапити дуже важко. Варто лишень трохи зазіватися, змінюючи плівку в камері, як уже кулі свистять над головою. Інколи вони аж шкварчать, так близенько пролітають коло тебе. Відразу доводиться падати на той бік, де висить обладнання подешевше.

Найсильніше дивує навіть не те, що на “промці” все ще триває 14-й рік, а підкреслена свіжіть облич бійців по всій Авдіївці. “Аватарів” нема взагалі, не до оковитої. Ті, хто навіть і любив “по праздніках трохи тойво”, боїться втратити тверезе сприйняття реальності напруженої ситуації.

Відпустивши всіх демобілізованих додому, бригади якщо і втратили в кількісному плані, то безсумнівно виграли в якості особового складу. Нестача кадрів давить на плечі кожному контрактнику, і з часом солдати втомлюються від понаднормових чергувань та ведення постійних напружених боїв. Проте радує більш-менш хороша екіпіровка та бадьорий настрій бійців. Хоча у важких умовах, та для наших бійців завжди краще “насипати” сєпарам, ніж сидіти на базі і сторожити мішки з піском. Простими речами солдати забезпечені добре: є що поїсти, чим укритися і можна відмитись в мобільній бані. Не вистачає дорогої сучасної техніки. Основні бої тривають уночі, часто “сєпари” підходять дуже близько до позицій, тож вкрай важливо мати на кожній позиції максимум тепловізорів та нічних прицілів. Їх, зазвичай, якраз і не вистачає… Інколи хтось з офіцерів киває сторону покинутих картонних ящиків і сквернословить, мовляв, волонтери навезуть печива і серветок, а воювать вночі все рівно нічим.

Дрібні витрати бійці наразі можуть покривати і з власних кишень. В день мого приїзду солдатські мобільники радісно цвірінчали повідомленнями про нарахування атошних виплат та разової допомоги на оздоровлення. “Чотирі та п’ять тищ! На гражданці я таких грошей не заработаю”, – усміхається пощербленими зубами один з немолодих бійців. Одразу хто постарше відправляє гроші рідним, а хто молодий – гортає в інтернеті сторінки з гаджетами чи мріє: “За полгода як вийду на гражданку – “Ланоса” куплю…” На “промці” не прийнято усвідомлювати, що такий ризик не варт жодних грошей. Так само, як і не пригинатись під час вибухів…

З початком жовтня десантників на позиціях навколо промзони змінює 72-га механізована бригада. В штабі батальйону потрапляю на нараду. Молодий статний підполковник поставленим, ніби в семінарії, голосом, “строїть” підлеглих, добра половина яких старше за свого командира.

З обох сторін “промку” оточують дачні кооперативи. Користуючись несподіваним затишшям, разом з комвзводу Ханом вирушаємо оглянути позиції. Невисокий міцний, бородатий і засмаглий, з “афганкою” на голові, він дійсно нагадує якогось моджахеда. По дорозі не оминає нагоди поділитися, що війна – це його робота, і це далеко не перший конфлікт. “Передачу “Поєднані війною” бачив? Там нас з жінкою показували. На цій війні і одружились. А ось бачиш, – тицяє на неушкоджену хату, – тут вона зараз живе. Так що на обід я додому хожу”.

Якщо порівнювати, то звільнення Маріуполя в 14-му більше нагадувало міліцейський рейд, бої всередині терміналів ДАПУ – антидиверсійну операцію, а відступ з Дебальцево – складний загальновійськовий маневр. Про промзону можна сказати одне – це Перша світова в кольорі!!!

На садки болячи дивитись: всі дерева посічені так, що лише метрові оцурпалки стирчать із землі. Знайти вцілілий будинок також буде важкою справою – одні згарища з печами та купи лахміття. Почорнілі стіни, що вивалили людські пожитки, як поранений в живіт свої печінки на землю.

“Як починається обстріл, особливо із САУ, нам діватися нікуди – на одній з позицій пояснює боєць, – підвал тут маленький. Скільки там його тре було дачникам. Як летить, тільки й встигаємо обняти побиту стіну і молитися, щоб не попало. Ну а куди тут ховатись?..”

На моє питання, що робити у разі обстрілу, зі сміхом радять постригти нігті та частіше мити ноги. А то як привезуть неживого в Дніпропетровськ, місцеві сестри будуть жалітися, мовляв “завалили” сьогодні, а не мився давно”. Бійці ржуть, а мені щось не до сміху.

Ще літом можна було знайти прихисток в хатах, а зараз щоб не отримати осколок, бійці все більше зариваються під землю, де восени проймає нелюдський холод. В суцільній купі згарищ важко зрозуміти, де наші бійці, а де “сєпари”. Далеко не кожна ближня хата – українська, і не кожна дальня в руках “обізян”. Дистанції мінімальні, 50 – 100 метрів. Інколи вітер доносить ворожі голоси. Ми зупиняємось за купою мішків з піском. Попереду, зовсім близько, видно димок, чути запах їжі.

– Осьдого, бачиш? То сєпари їсти готують

– Так близько? А чому ж туди “вогом” не за*№%ти, – весело пропоную я.

– А в тебе він є? Отожбо… дефіцит…

З приходом темряви кожна з позицій займає кругову оборону і починаються ближні бої. Все як у Ремарка. Групи сепарів підходять чи не впритул до позицій промзони. За всіма канонами, їх атаки та відступ прикриваються мінометними обстрілами. Інколи по наших позиціях працюють САУ чи танк “із-за моста”. У відповідь ідуть ручні гранати, ПРГ та “нічна” техніка. “Бачимо, лізуть двоє, а у мене ось така штука, – Хан показує здоровенний нічний приціл на РПК, – насипав їм достатньо. О! Дивимось у тепловізор, вже один волоче другого”. Зранку всі позиції засипані гільзами, розвішані кільця від гранат великими гронами звисають зі стін укріплень.

Вночі бої, а вдень звичайні турботи: припаси, організація укриттів, побут. Такий режим виснажує.

“Добре, що ці дні я з тобою ходжу. А то вже дві неділі на “промці”, а тільки свою позицію і бачив. Як дурний ото всі дні: заряжаєш-стріляєш, чистиш-стріляєш. Здуріти можна”, – дякує Діма, мій провідник, один з кількох киян нагороджених орденом “За мужність” ще на початку війни.

Промисловим будівлям дісталось не менше, ніж дачам. На площі з десяток гектарів не знайти жодного клаптика 20 на 20 см без сліду від кулі чи осколків. Абсолютно все в дірках: ангари, всередині яких стоїш як під зоряним небом, адміністративні будівлі зі знесеними стінами, згорілі склади, понівечені скелети автомобілів. Постійно трапляються нерозірвані міни, їх хвости випинаються з-під землі.

Будівлі утворюють двори, посеред яких великі відкриті заасфальтовані площі. Їх доводиться перебігати скрутившись удвоє, проте кулі все одно дзищать над схиленою головою. Коли було тепліше, зелень сусідніх садків прикривала переміщення наших бійців, але взимку голі дерева відкрили огляд. Імовірно тому робота зв’язківців тут є чи не найнебезпечнішою. Необхідність перебувати на відкритих просторах, постійно переміщатись по всій території, призводить до прикрих випадків… За день до мого приїзду два зв’язківці були важко поранені осколками з ворожого АГСу. До речі, більшість поранень на “промці” саме осколкові, тому грамотні командири заставляють солдат носити хоч і незручні, але з кевларом бронежилети, а не легкі “плитоноски”, які прикривають надто малу площу тіла.

Ще небезпечніше бути мехводом техніки. Специфіка місцини виключає її використання з обох сторін. Перед тим як перегнати “беху” (БМП-2) на нову позицію, водій, молодий хлопчина, від хвилювання не спав кілька ночей. Дійсно, Перша світова: ні авіації, ні танків, лише гранати і артилерія.

Всередині будівель обладнані позиції та помешкання вояків. Зрадофілам нічого буде смакувати: тут дійсно все організовано як належить. Бійці на місцях, забезпечення на високому рівні, стіл багатий на страви, на обід густий борщ з домашнім печеним хлібом. Необхідне обладнання живиться від генераторів. Проте увечері потужності замало. Не відаючи, вмикнув електрочайник – і на кілька хвилин знеструмив увесь штаб. Уночі вибухи та зарева обстрілів не дають заснути. Бійці лежать у спальниках та згадують славні часи.

“От що не кажіть, в чотирнадцятом году було якось веселіше. Не так страшно, бо не понімали всього. Були і погібші, но… якись оптимізм був, – полтавським акцентом згадує хлопчина і далі травить байку, – я тоді срочку служив, то був водітєлєм “Граду”. Вийшла наша колона із Зеленополья на прорив. Відразу потрапили в засаду – підірвали кілька машин в колоні, я тільки спів побачить як бензовоз впереді нас висадили в воздух. А потом з мінометів обстріляли. Так оказалось, свої ж здали. Короче, офіціально вони загинули там же, разом з побратимами…”.

Днями у сєпарів відбулась ротація. “Оплот” замінив “Сомалі”. Зібравшись у штабі громада смакує успішні епізоди протистоянням з тією бандою:

“Чуємо, хтось в рацію жаліється самому Гіві, що по них “працюють” з “Утьоса”, на що скотина звідповідає, моляв, який “Утьос” може бути в укропів? А він же не знав, що днем раніше наші їх пулємьотчика завалили, підійшли близенько і “кошкою” кулемет до себе уволокли. Ай молодці!”

Десь збоку чути іншу розмову:

– Я з липня 14-го служу. Харашо тоді було, весело, постійно вперед рухалились. А ти коли?

– Та уже весной 15-го контракт підписав. Жаль, всього, що розказують, не застав. А щас шо?

Третій голос втручається в бесіду:

– Шо-шо, оба в гівні. Як і всі! Стоїмо: ні туда, ні сюда…

Бійці засинають посапуючи уїдливим димом з буржуйки.

За кількасот метрів від гарячої точки вже заселені хати. Ще далі, за переїздом, повністю мирне життя. Відчиняються зранку магазини, працює громадський транспорт, о п’ятій ранку автобуси з табличками “Шахтеры” везуть людей трудитися в забої на благо князька східних земель…

І хай уже всім насточортіла війна, чорт з тими жирними рєшалами і народом, що знову став до ярма! Як би небезпечно та важко не було під Авдіївкою, радує одне: незважаючи ні на що, успіхи чи прорахунки, зради чи домовленості, в тактичному та в політичному плані “промка” наша!

****

Олесь Кромпляс,
 журналіст, воєнний кореспондент, доброволець та активіст. Автор статей та фоторепортажів з найгарячіших точок зони АТО. Зокрема Маріуполя, Донецького аеропорту, Широкіного, Дебальцевого та ін. В рамках різних виставок його роботи експонувались в Нью-йорку, Лондоні, Брюселі, Загребі та інших містах. Знімає на плівку.

Півроку долаючи бюрократичний супротив відповідних військових структур та прямі заборони вищого керівництва ЗСУ, йому врешті вдалось прорватися до промзони Авдіївки, аби провести там кілька днів, поспілкуватись з солдатами та підготувати репортаж.

Источник