“У підніжжя нуль градусів, а зверху буде мінус 14. Це дорога смерті”
Вівторок, 15 листопада 2016
07:50
“У підніжжя нуль градусів, а зверху буде мінус 14. Це дорога смерті”
Автор: Леонід ЄЗЕРСЬКИЙ
Журналіст, мандрівник Леонід Єзерський святкує 30-й день народження у кабіні далекобійників на шляху до столиці Грузії Тбілісі
Журналіст і мандрівник Леонід Єзерський, 30 років, два тижні перебував у Санкт-Петербурзі й Москві. Граючи на саксофоні, заробив $160. Далі поїхав у столицю Азербайджану Баку. Там має отримувати візу в Іран. Через Ростов-на-Дону, П’ятигорськ, Владикавказ, Тбілісі туди — майже 2700 км. Подолав їх за чотири доби. Свою подорож описує у щоденнику.
П’ятница, 28 жовтня
О 13:00 мене підвозять до траси на Ростов. Прощаюся з Аллою Смирновою та її донькою Еліною. Гостював у них, в Пушкіно під Москвою. За 15 хв. зупиняється вантажівка “Івеко”.
— До Ступино могу довести. Это 80 километров, — каже водій 27-річний Євген. — Будеш во Владикавказе, поедь в ущелье, где погиб Сергей Бодров (російський актор і режисер. Виконавець головних ролей у фільмах “Брат”, “Брат-2”. Пропав безвісти разом зі знімальною групою під час сходу льодовика Колка в Кармадонській ущелині 2002-го. — ГПУ). Съешь фитчин — осетинский пирог. Если его не попробуешь, считай, не был на Кавказе.
Наступною їду “Шевроле”.
— Чим далі від Москви, тим люди добріші, — каже російською Олексій.
За 100 км виходжу.
Субота, 29 жовтня
7:20. Зупиняється 40-річний Анатолій на “Ніссані”. Їдемо 300 кілометрів до Ростова-на-Дону. Він прямує з Санкт-Петербурга другу добу. Із заступником губернатора обговорять будівництво на замовлення міноборони. У кафе пригощає яєчнею з двома сосисками, салатом із капусти та кавою.
Під Ростовом через яму обривається трос. Гальмівна рідина витікає. Їдемо зі швидкістю 50 км/год.
О 13:00 висаджує за Ростовом. Поблизу дороги готують шашлик. Пригощають порцією. На заправці прошу каву. Дають ще шоколадку.
О 16:00 сідаю у вантажівку до Олега.
— 8000 кілометрів уже за кермом. 14 жовтня вийшов у рейс, тепер от назад. 25 тонн печива везу, — говорить російською.
На зупинці купує мені чотири пиріжки.
23:20, у П’ятигорську заїжджаємо на платну стоянку. Лягаємо спати. Я на сидінні, він — на ліжку для водіїв. Заснути не можу, бо пічка нагріла, душно.
Неділя, 30 жовтня
7:20, ловлю машину. Зупиняється “Лада”.
— Автостопом в Тбилиси? Садись, отвезу на вокзал. Куплю билет на автобус, — каже Захар, 25 років.
Починаємо їхати. За 400 метрів поліція махає жезлом.
— Блин, у меня прав нет и еще я с бодуна, — панікує Захар.
Намагається втекти. За 300 метрів звертає у вуличку. Поліція наздоганяє.
Я повертаюся на трасу. П’ятьма автомобілями долаю 127 кілометрів.
12:23, підбирає 39-річний Анатолій Дзукаєв на “Тойоті”. Повертається додому у Владикавказ у Північній Осетії. Пригощає фитчином і місцевим самогоном — аракою. Їдемо купатися в басейні з гарячою водою гірських джерел. Під вечір везе до кордону. Там затор вантажівок стоїть на кілька кілометрів.
На пропускному пункті кажуть, це автомобільний перехід. Пішоходам не можна. Треба підсісти до когось. Прошуся четвертим до трьох жінок із Казані. Ледь поміщаємося в салоні. Все забито речами. Кордон проходимо швидко.
За годину висаджують у селищі Степанцминда. Граю для них дві пісні на саксофоні.
Півгодини ловлю машину до Тбілісі. Туди — 150 км. Зупиняється джип.
— Поїхали до нас. Сьогодні нічого не зловиш. Без грошей пустимо, — говорять російською з грузинським акцентом.
Везуть у гостьовий дім “Кхвіча”. Дають кімнату на другому поверсі. Мовляв, тут живуть тільки хороші люди.
Понеділок, 31 жовтня
Уранці стою в центрі селища. Зупиняється далекобійник. За населеним пунктом починається затор із вантажівок на три кілометри.
— Пішли зі мною, — каже російською водій.
У кабіні сусідньої машини сидять троє чоловіків — двом під 30, старшому за 50.
— Вино, коньяк, чача, віскі? — запитують.
П’ю чачу.
— Леван Єзерський будеш, — говорять. — Перший тост за Бога. Другий — за святого Георгія. Він є захисником подорожніх.
— Давайте сфотографуємося, — прошу.
— Чекай, є в когось парфум? Треба ж гарно получитися, — чоловіки заходяться сміхом.
Машини почали рухатися. Піднімаємося вгору. Все навколо запорошене снігом.
— У підніжжя нуль градусів, а зверху буде мінус 14. Це дорога смерті, — каже російською з грузинським акцентом далекобійник.
Бачимо вантажівку, яку занесло на узбіччя. Водій хреститься.
За 30 кілометрів від Тбілісі заїжджаємо поїсти. Пригощають пирогом із сиром і яйцем, ще одним — із фаршем в лаваші, салатом з овочів і тістечком.
16:00. Виходжу на повороті до траси на Руставі. Залишилося 50 кілометрів. Зупиняється дводверний червоний легковик.
— Мы с Краснодара. Едем в храм неподалеку, — говорить молода пара.
Запихаюся з саксофоном і рюкзаком. Мене за ним не видно. У храмі були 10 хвилин. Із гори видно, як дві річки зливаються в одну.
Підвозять на зупинку в Тбілісі. Восьмий таксист, який зупинився, погоджується безкоштовно везти до автостанції. Там позашляховиком їду ще 10 кілометрів.
— Леван, — каже на прощання.
— Льоня, — відповідаю. — Але сьогодні теж Леваном охрестили.
Міняю 10 доларів і далі — на маршрутці. Не хочу ловити машину, бо йде дощ.
19:00, виходжу біля найбільшого в Грузії авторинку “Автопапа” в містечку Руставі. Тут на два дні забронював номер у готелі. Керує ним дніпровець Євген Устинов.
Наступного дня “Жигулями” їду 50 кілометрів до кордону з Азербайджаном. За 20 хвилин сиджу в рейсовому автобусі до Баку. Везуть безкоштовно. На зупинці за 5 годин підходить 27-річний чоловік.
— Ви подорожуєте? Я хотів пригостити вас чаєм на попередній станції, але ви спали. Хочете їсти? — говорить російською Туран.
У магазині купує пряники та чотири булки. При вході в автобус протягує гроші.
— На проїзд може знадобиться.
Там 2 маната — близько 30 гривень.
О 20:00 зустрічаюся зі знайомими в Баку.
Похожие записи
Об авторе
