МИКОЛА КНЯЖИЦЬКИЙ: “ІСТОРІЯ ПРО КУМА СІВКОВИЧА ПРИДУМАНА СТОЛЯРОВОЮ. ЦЕ Є В ЇЇ ЛИСТУВАННІ”

Чи може Захід зняти санкції проти росіян? Що тоді робити Україні? Що про нас думають в Америці? Як може відреагувати парламент на появу проекту закону про вибори на Донбасі? На ці питання в інтерв’ю "Цензор.НЕТ" відповів народний депутат із фракції "Народний фронт" Микола Княжицький.Шостого жовтня у сесійній залі парламенту вирували справжні пристрасті. Під час розгляду законопроекту, який пропонує обмежити використання російської медійної продукції, посперечалися та “обмінялися люб’язностями” народні депутати з “Народного фронту” Микола Княжицький (який є одним з авторів документу) і “Блоку Петра Порошенка” Сергій Лещенко та Ольга Червакова. Приємного було сказано мало. Зрештою Княжицький залишив парламент.

– Я тоді сказав, що виходжу із залу, якщо він не готовий голосувати, і закликав інших вчинити так само, – говорить мені два тижні по тому Микола Леонідович. – Після цього у нас було засідання фракції, яка прийняла рішення, що ми подамо на заміну цього інший законопроект.

“ІЗ СІВКОВИЧЕМ МЕНЕ БАГАТО ЧОГО ПОВ’ЯЗУЄ. АЛЕ Я ЗАСУДЖУВАВ І ЗАСУДЖУЮ ЙОГО ПОЛІТИЧНУ ПОЗИЦІЮ”

– Лідер вашої фракції Максим Бурбак сказав, що ви будете проводити переговори із колегами з інших політичних сил, щоб вони підтримали новий документ. Йдуть вже перемовини?

– Звичайно, ми постійно розмовляємо. Нині просто думаємо над формою такого законопроекту, який би підтримав зал, але щоб він мав сенс. Ви ж розумієте, що річ не в підписах, а проект закону взагалі-то не про гастролі. Він регулює видачу прокатних посвідчень для телебачення, документів для організації гастролей і, головне, ліцензій для телеканалів. Йшлося про те, що російські телеканали не повинні розповсюджуватися територією України за умовно дозвільною системою, як це відбувається зараз, а мають отримувати ліцензію. Для цього потрібно запевнити, що виконуватимуть українське законодавство. Ті, хто найбільше кричав про російських виконавців, захищав не їх, а російську пропаганду. Бо тих же Макаревича та Ахеджакової, яких часто згадували, законопроект взагалі не стосувався. Достатньо було подивитися одну-дві публікації про те, що ці люди підтримують територіальну цілісність України, про що вони неодноразово висловлювалися. Їм не потрібно нічого гарантувати. Тобто, повторюся, закон взагалі не про них. Але маніпулятори перекручували його сенс.

Ми – країна, яка воює. Той, хто на нас нападає, – до побачення. А якщо хтось, проживаючи в Росії, нас підтримує – будь ласка, нехай приїжджає. Немає питань.

– Якщо так, чому тоді у парламенті немає порозуміння в цьому питанні?

– Тому що безліч людей перебувають на утриманні російських олігархів, вистуючи під українськими, скажу більше, американськими прапорами, насправді отримують від них гроші та відстоюють їхні інтереси…

– Це ви на Сергія Лещенка натякаєте?

– В даному випадку я говорю про Червакову. Але, думаю, Лещенко недалеко від неї пішов.

– Під час тієї суперечки у сесійній залі Лещенко назвав вас ворожим агентом. Ще заявив, що Володимир Сівкович – ваш кум. Це правда?

– Дивіться, у мене дуже багато кумів – зокрема серед діючих міністрів та депутатів Верховної Ради. Я їх так не називаю. Я можу говорити про своїх родичів, розумієте?! То була маніпуляція та чиста брехня Лещенка. Історія про кума Сівковича придумана Столяровою. Це є в її листуванні. А коментувати темники Столярової, які виконує Лещенко, виправдовуватися чи щось пояснювати, я не збираюся. Я хіба маю це робити?!

– Я вас запитую це через те, що перепалка була не особистою, а публічною.

– І що?! Запитайте Лещенка, хто чий кум, нехай доводить. Це ж він сказав! Я в своєму житті ніколи не докоряв людям (незалежно від того, правда це була чи ні) ні родичами, ні кумами, ні друзями. Я дивився на те, що людина робить.

Із Сівковичем мене, дійсно, багато чого пов’язує. Ще від початку 1990-х ми з ним були співзасновниками українсько-польсько-німецького центру “Наші діти”, який досі працює в Києві на Березняках. Туди свого часу приїжджали й Фюле (коли був Єврокомісаром), й Бальцерович, й багато депутатів Європарламенту. Ми з ним, дійсно, багато допомагали дітям. Це тривало навіть після того, як наші політичні шляхи, скажімо так, розійшлися. Але я думаю, що у питаннях культури, релігії чи благодійсності політичні погляди не повинні стояти на заваді співпраці.

Крім того, Сівкович свого часу був заступником Віктора Пинзеника у партії “Реформи і порядок”. Тоді ми з ним товаришували й були партнерами. Це не секрет. Були співзасновниками телеканалу “СТБ”, який в той час знищував Кучма. Мені підривали квартиру, за мною полювали. Це була дуже складна і небезпечна історія. Сівковичу погрожували. Потім ми з ним розійшлися в політичних поглядах. Я категорично засуджував і засуджую його політичну позицію.

– Коли востаннє ви спілкувалися із Сівковичем?

– Я не можу цього сказати. Дуже давно його не бачив, боюся помилитися.

– Це до чи після Майдану?

– Під час Майдану я з ним спілкувався. Це є в моїх показав в прокуратурі. Я розказав, що в ніч на 30 листопада моєму помічнику пробили голову, бо він закривав собою мене (до речі, він досі після того лікується). Тоді я дзвонив Сівковичу, просив вплинути на міліцію, щоб вони не били людей. Він говорив, що це не його справа. Але я телефонував не тільки йому, а багатьом людям у владі, яких я знав.

– Виходить, не допоміг?

– Він допоміг поставити наші машини. Як я розумію, це побиття студентів готувалося Льовочкіним та іншими. Багато хто виступав за те, щоб Майдан згортався. Решта – щоб залишалися люди, але забрали обладнання. А нам було важливо допомогти студентам, які нас про це просили. Ми привезли дві машини (це відомий факт), але їх не хотіли допускати, почали нас бити. От саме тоді я йому дзвонив.

– Ви сказали, що надавали покази в Генпрокуратурі у справі Майдану. Ми бачимо, що її почали рухати. Дехто з ваших колег та експертів говорять, що “механізм запрацював” після приходу нового генпрокурора – тепер почали викликати на допити високопосадовців. Вже Андрій Парубій давав свідчення…

– (Перебиває. – О.М.) Я теж давав свідчення після приходу Луценка.

– Те, що є рух у справі – його заслуга?

– Я не знаю. У нас же слідчі в процесі – незалежні. Але те, що я свідчив уже після приходу Луценка – це факт.

“МОЖЕ СТАТИСЯ ТАК, ЩО САНКЦІЇ ПРОТИ РОСІЇ БУДУТЬ СКАСОВАНІ. НІЧОГО СТРАШНОГО. БУДЕМО ВИЖИВАТИ”

– Також парламент нещодавно не зміг проголосувати за введення візового режиму із Росією. Чому?

– Це, мабуть, не мене треба запитувати. Спікер парламенту Андрій Парубій пояснив: для того, щоб такі законопроекти не були провалені, і ми не мали такої демонстрації для наших ворогів, потрібно мати єдність зали. Наскільки я розумію, у нашого партнера по коаліції (фракції БПП) не було повної готовності підтримувати це питання. Значна частина була “за”, але цих голосів могло не вистачити. Це б було погано. Тому перемовини тривають і надалі. Сводіваюся, врешті-решт, голоси будуть знайдені.

– Є багато нарікань, що у разі прийняття цього законопроекту ми створимо проблеми тим українцям, які працюють в Росії, або мають там родичів…

– Чекайте, у нас візовий режим із країнами Шенгенської зони. Там працює більша кількість родичів та друзів українців, аніж у Росії. Ну, і що?!

Ми говоримо про стосунки із ворожою країною. Не хочете – не працюйте там. Не думаєте про Батьківщину, вам все одно? Тоді отримуйте візу.

– Якщо парламент ухвалить це рішення, Росія може прийняти дзеркальне?

– Як правило, вони так і роблять. Але все одно ми до кінця не знаємо, яке Росія прийме рішення.

– Але ситуація досі залишається специфічною: ми називаємо війну АТО, дипломатичні стосунки з Росією не розірвані, торгівля триває. Цим законопроектом ми можемо зробити хіба напівкрок…

– Напівкрок – це краще, аніж стояти на місці. Особисто я переконаний, що це треба зробити. Вважаю, що ми не повинні торгувати з Росією. Що стосується дипломатичних стосунків… Я не думаю, що вони потрібні. Мають бути консульські відносини, щоб захищати інтереси наших громадян. Хоча ми чудово розуміємо, що вони потрапляють до російських в’язниць, а їх там ніхто не може захистити. Але з країною, з якою ти воюєш (а я вважаю, що у нас із Росією війна), яка окупувала наші території, і є агресором (про що каже наш закон), мати будь-які стосунки неправильно.

– Переговорний процес продовжується. Зрозуміло, що ніхто не покладав великих сподівань на нещодавну зустріч “Нормандської четвірки”. Мінські домовленості “мертві”…

– Дивіться, я вірю не в Мінські домовленості, а в Мінський процес. Він спрацьовує доти, доки діють санкції проти Росії, які хоча б так допомагають нам стримувати агресора. Так, цієї допомоги замало. Але ми маємо бути вдячними Заходу навіть за це, бо бачимо ще й моральну підтримку у відстоюванні наших територій. Тому потрібно робити все, щоб цей процес тривав, і продовжувалися санкції.

– Чи можна виконати Мінські домовленості?

– Треба реально дивитися на речі – проводити вибори на території, кордон якої ти не контролюєш, де немає демократії та безпеки, неможливо. Парламент за це голосувати не буде. Це теж факт.

Є західні лідери, які з тих чи інших причин хочуть зняти санкції й намагаються знайти для цього якийсь привід. Поки нам вдається балансувати – добре. Але може статися так, що санкції будуть скасовані. Нічого страшного. Будемо виживати і в такій ситуації. Однак проводити не вибори, а фарс на окупованих територіях із відкритими кордонами Україна не буде.

– Однак не виключено, що законопроект про проведення цих виборів буде внесений до парламенту.

– Таке може бути. Але на першому місці – безпека. Якщо ви, як журналіст, зможете туди поїхати працювати, а я, як представник політичної сили, агітувати, тоді його прийняття можливо. Але якщо ці свободи будуть обмежені, в цих виборах не буде жодного сенсу.

– Чим, окрім санкцій, можна ще тиснути на Путіна?

– Можна допомагати нам летальною зброєю, думати про різні способи підтримки, в тому числі фінансової. В США зараз розглядається спеціальний акт про допомогу Україні, який Обама поки не підписує. Є надія, що після зміни Адміністрації Президента в Америці цей процес буде рухатися енергійніше, аніж зараз.

“В АМЕРИЦІ НЕМАЄ НІЯКОЇ ВТОМИ ВІД УКРАЇНИ”

– До речі, ви недавно повернулися із Америки. Навіщо їздили?

– Ми були на зборах Організації Оборони Чотирьох Свобід України. Це така громадська організація, яка об’єднує українську діаспору. З’їхалися понад 500 чоловік – з Америки, Канади, Австралії. Нас туди запросили як депутатів. Це була головна мета нашого візиту. Але, окрім того, ми мали зустрічі в державних установах, Міністерстві фінансів, мали приватні розмови.

– Зрозуміло, що найцікавіші діалоги відбуваються в кулуарах. Що говорили американці про нашу ситуацію?

– Ми для Сполучених Штатів точно не пріоритет номер один. Особливо зараз під час передвиборчої кампанії. Звичайно, риторика російської загрози є надзвичайно активна. Клінтон та Трамп у дебатах присвячують їй багато часу. Але це більше стосується поведінки Путіна та Росії, аніж ситуації з Україною.

Є державна підтримка. Тут Америка, як охоронець свобод людини в цілому світі, залишається традиційною. Але існує інший тип підтримки. Не хочу наводити конкретні приклади. Однак видається так, що, наприклад, якийсь український олігарх дає гроші певній міжнародній організації, щоб вона підтримувала боротьбу з корупцією в Україні. За ці кошти запрошуються певні політики, які лобіюють ті чи інші процеси, щоб мати контроль. Так діє не один олігарх. Там мають лобістські групи багато хто з українських політиків та політичних партій – як з влади, так і з опозиції. Цей лобізм в американській політиці є надзвичайно високим. Те, що нам деколи здається публікацією незалежної американської преси, виявляється проплаченим матеріалом. Подібні речі потрібно відрізняти від реальної політики.

Щодо зовнішнього вектора, то у питанні готовності давати нам летальну зброю є різні думки як серед демократів, так і серед республіканців. Очевидно, Клінтон чіткіше та зрозуміліше говорить на цю тему. Як і те, що багато представників російської влади відверто підтримують Трампа, сподіваючись на його сприяння. Але разом з тим у Республіканській партії є багато класичних консерваторів, які нас підтримують. А серед демократів – ті, хто дуже обережно ставиться до України. Тому нам потрібно працювати з усім політичним корпусом. Були періоди, коли демократи та республіканці дуже часто голосували разом. Зараз всі відзначають, що між ними сильний конфлікт, але їх об’ єднує одне питання – навіть не Сирія, а Україна. Для нас дуже важливо підтримувати всі контакти, щоб так було й надалі.

– Раніше не кожен американець міг показати Україну на карті, а тепер про нас пишуть на перших шпальтах.

– Знаєте, це перебільшення. Про нас і зараз в Америці знають дуже мало. Якщо пишуть на перших шпальтах, то часто це якісь гасла, підтримані з Росії. Наприклад, два дні тому у “Вашингтон пост” була сторінка про те, що російська медіа-зірка Моторола був убитий українським підпільником. Коли я був на “Голосі Америки”, журналіст, який мене запросив, показував цю газету, ми це обговорювали. Тому, бачите, пишуть не завжди щось добре. Бо Росія витрачає величезні кошти на свою пропаганду. Набагато більші, аніж ми. Наші олігархи теж так чинять. А от українські посольства, на жаль, мають обмежені бюджети та можливості. Хоча там є бажання активно працювати. Ми спілкувалися із послом Чалим. Говорили про потреби посольства. Обіцяли, що будемо підтримувати все, що він робить, для ефективної роботи.

– Прізвища цих олігархів-лобістів назвете?

– Ні, не буду їх називати. Можу сказати, що це люди із різних кланів та політичних сил. Як мінімум три фракції українського парламенту мають там лобістів.

– Згаданий мною сьогодні Сергій Лещенко також нещодавно був у США. Після поїздки сказав, що там втома від України досягла апогею. Ви погоджуєтеся з такою думкою?

– Я сподіваюся, що Лещенко обійшов усіх американців і поговорив з ними (посміхається. – О.М.). Звичайно, це чергова маніпуляція. Немає ніякої втоми від України. Так, немає такого захоплення, як після Майдану. Тоді ми були на перших шпальтах, бо в нас лилася кров, гинули люди, а на картинці був вогонь. Зараз з’явилася Сирія і так далі. Одні новини витісняють інші. Це природно.

– Ще, мовляв, є розчарування темпами наших реформ та боротьби з корупцією…

– Наші реформи до агресії проти нас не мають ніякого відношення. Розумієте, не можна бити ані інтелектуала, ані інваліда. І нападати не можна ані на успішну західну країну, ані навіть на погано реформовану. Коли ми говоримо про безпеку, то реформи тут ні до чого. Це не означає, що я їх не підтримую чи не хочу. Це не так! Але розмови про те, що ми тепер будемо підтримувати агресора Росію, а не вас, бо ваші реформи повільно проходять – це абсурд та маніпуляція, яка однозначно вигідна Російській Федерації.

Американці думають, що треба підтримувати Україну та її незалежність, бо ми боремося із агресором. Вони вітають реформи в Україні та зацікавлені, щоб тут не було корупції.

– У процесі проведення реформ запитань більше аніж відповідей…

– (Перебиває. – О.М.) Ні. МВФ чітко визначив, що з точки зору реформування те, що у нас відбувалося, було позитивом. Ми – воююча країна, яка витрачає на боротьбу багато грошей. Але змогли забезпечити себе газом без Росії. Ми досягли балансу в бюджеті та зовсім іншого способу реформування. І це в умовах війни та політичної дестабілізації. У нас ідуть реформи. Так, нам би хотілося, щоб це відбувалося швидше. Такі бажання виникатимуть завжди. Так само, як існуватимуть корупціонери, які матимуть намір щось вкрасти, і з ними треба боротися. Але якщо порівняти наш нинішній розвиток із тим, що було за Януковича, то ми, справді, дуже швидко рухаємося вперед. Так, ми маємо проблеми із соціальним забезпеченням. Як і з корупцією…

– І не маленькі.

– Так. Але вони точно менші, аніж були за Януковича. Наприклад, діє система “Прозорро”, а раніше її взагалі не було. Безумовно, є нарікання. Але вже відсутній той величезний дерибан, як за Януковича. І не треба говорити, що ми гірші, аніж є. В деяких речах навіть кращі. Якщо нас порівнювати із польським суспільством, яке зараз, на жаль, просякнуте ксенофобією (особливо по відношенню до українців), то ми інші. Після війни ми отримали якусь “вакцину” проти жорстокості та повагу до інших народів. У нас дуже хороше суспільство. Тому нам не потрібно себе принижувати. Коли наші депутати їдуть на Захід і кажуть, що треба вводити санкції проти українських корупціонерів, а не росіян, це стає незрозумілим. Тому що проти корупціонерів треба не санкції вводити, а саджати їх до в’ язниці.

– А тут проблеми. У нас півтора роки працює НАБУ, маємо Антикорупційну прокуратуру та НАЗК. Де результат?

– Це хороше питання. Ми створили безліч організацій, а ефекту від їхньої роботи не дуже багато. Я погоджуюся з цим. Я не є прихильником створення та множення антикорупційних організацій. Треба спрощувати процедуру. Перед прийняттям минулого бюджету два тижні ми говорили про податкову реформу. А після його ухвалення замовкли. А хіба щось змінилося? Чому цілий рік ми не займаємося цим питанням?! А спрощення адміністрування в податковій системі (як і в інших) саме по собі призведе до зменшення корупції. Її “вбиватиме” прозорість, а не множення антикоррупційних органів. Бо потім скажемо: Ми думали, що прокуратура погана, то треба створити НАБУ, а тепер і воно не дуже дієве, давайте зробимо якесь “БАБУ”. Так не має бути! Дай Бог, щоб існуючі організації почали ефективно працювати. Хоча, знаєте, сама їхня присутність зменшує корупцію в країні…

– Є страх?

– (Киває. – О.М.). Люди розуміють, що слідчі – менш залежні. Вже немає того права вирішувати все по телефонному дзвінку, як це було за Януковича. Це виходить з того, що суспільство після фронту піднялося на інший рівень. І ми це відчуваємо. Я вам про це сказав, коли розказував про відсутність ксенофобії.

– Ви говорите про спрощення процедур для того, щоб знижувати рівень корупції. Як на мене, то у Верховній Раді для цього, наприклад, можна було б зняти з депутатів недоторканність, про що всі політичні партії говорять понад 10 років…

– Послухайте, коли ви платите лікарю, в якого мінімальна зарплата, то це не має ніякого стосунку до недоторканності депутатів…

– Шоколадка й мільйон долларів – це трохи різні речі.

– Це одне й те саме. От я – депутат парламенту. Ви думаєте, мені хтось мільйон доларів пропонує?

– Чекайте, відомі факти, коли депутатам минулого скликання платили по 5-6 мільйонів за перехід у фракції…

– Вибачте, але тоді був інший прокурор.

– Це ясно. Я говорю про явище…

– Але тут не в недоторканності справа. Хіба ми за будь-якої з влад не проголосували за її зняття з когось з депутатів? Завжди підтримували.

– Так, підримували. Наприклад, як з Клюєвим. За два тижні попереджали депутата: “Будемо голосувати, тікай!” Якби не було депутатської недоторканності, прокуратура могла б діяти інакше…

– Хто вам це сказав?! Прокуратура й так могла діяти інакше, якби й не було недоторканності. Суд, який у нас є недосконалим, міг взяти його під варту…

– Але парламент все одно мав проголосувати за зняття недоторканності.

– Ще раз, нічого страшного тут немає. Певна обмежена недоторканність є в усіх європейських країнах. Я особисто виступаю за такий варіант, тому що традиція Кучми та Януковича, які саджали депутатів тільки через те, що вони їм не подобалися, у нас сильна. Від цього ми теж маємо захищатися. Нам треба і демократію зберегти, і корупціонерів покарати.

От в чому була суть процедурі по Клюєву? Один “регіонал” посварився з іншим та написав на нього якусь “фількіну грамоту”, а прокуратура досі нічого не змогла довести. Взагалі у нас є процедура заочного засудження. Але ж ми розуміємо, що процес зняття недоторканності з Клюєва – це фарс! Льовочкін, який при Януковичі давав команди знищувати людей, сидить в парламенті, і є шанованою людиною. А Клюєв, який, в принципі, точно такий самий, десь бігає і ховається. Тому що Льовочкіну він не сподобався. А ми піаримося, що зняли недоторканність з Клюєва.

“ЩЕ ПІД ЧАС МАЙДАНУ Я ГОВОРИВ КОЛЕГАМ, ЩО ПОТРІБНО ЇХАТИ НА СХІД ТА ГОВОРИТИ З ЛЮДЬМИ”

-Беручи до уваги, що ви – відомий медійник, хочу вас запитати про Міністерство інформаційної політики. Є багато нарікань, що результатів роботи немає, та й взагалі не було потреби у створенні такого органу. Як ви розцінюєте його діяльність?

– Я бачу результати його роботи. Не можу сказати, що повністю ними задоволений. Попри те, Юра Стець – мій товариш. Я його дуже давно знаю. Мені якось не з руки його критикувати. Зараз він на лікуванні… Але мені б хотілося, щоб і Юра, і його міністерство працювали більше. Я чув багато нарікань зі сторони російських політологів та експертів. Виходить, є робота міністерства, яка нам не помітна, але її відчувають росіяни. Якщо вони нарікають, то я це відомство підтримую.

Хоча мені здається, що вони замало роблять. Але ж не все від них залежить. У нашої політичної еліти є нерозуміння гуманітарної складової та усвідомлення, що Україну в світі треба просувати активніше, а всередині розвивати культуру та інформаційну безпеку. Я вам уже казав, що більшість наших каналів контролюються з Росії. Той самий “Інтер”, який невідомо що показує, а керується “столяровими” та “шуваловими”. Скільки ми не звертали увагу СБУ, вони нічого не роблять. Якщо так, то в державі немає розуміння цієї загрози. В таких умовах одне міністерство не може нічого зробити. Нам треба загалом змінювати підходи до інформаційної безпеки країни.

– СБУ не реагує на діяльність “Інтера”, проте невідомі його підпалюють.

– Я можу точно сказати, що це був абсурд. Нікому, окрім Льовочкіна і Фірташа, цей підпал не був вигідним.

– Піар?

– Звичайно! Тепер Льовочкіна їздить в ПАРЄ і вписує в резолюції, що в Україні немає свободи слова. А взагалі-то у нас тут війна йде. Розумієте, для цих людей Україна нічого не значить. Окрім власної кишені, їм нічого не цікаво. Вони готові продати країну Росії, Китаю, Америці – кому завгодно. Їм все одно! Хоча вони – проросійські політики. У моїй системі цінностей краще б були проамериканськими. Однак і тут є свої моменти. У нас взагалі малувато гідності, бо ми сподіваємося на зовнішнє управління. Коли якийсь представник “Опозиційного блоку” Олександр Вілкул кричить “о 9 мая и братском российском народе”, чи коли наші великі єврооптимісти кажуть: “А американці нас насварять”, мені соромно й від одного, й від іншого. Просто американці – наші друзі, тому я ставлюся до цього терпимо. А росіяни, на жаль, зараз вороги.

– Ви сказали, що не хочете критикувати роботу міністерства. Але, погодьтесь, ми не допрацьовуємо на Донбасі. Як нам треба було б проводити там пропаганду? Як повертати “мізки” людей?

– Донбас багато в чому стався з декількох причин. Одна з них – кордон окупації проходить по кількості російськомовного населення: там, де найбільше російськомовних, ті території й окупували. Це питання культурної ідентифікації. Звичайно, ми в тих регіонах проводили дуже мало роботи. Ще під час Майдану я говорив колегам, що потрібно їхати на Схід, на Південь та говорити з людьми. Бо такого ніколи не було. Всі наші політики ділили Україну: ось тобі, Янукович, Схід, а тобі, Ющенко – Захід. Це найстрашніше…

– Але в суспільстві до цього спокійно ставилися.

– Бо так робили всі – і Захід, і Схід. А політикам це було вигідно. Тепер ми пожинаємо результати їхньої безвідповідальності. Між іншим, те, що за Порошенка проголосували і на Заході, і на Сході – це не його досягення, а нашого суспільства. Сталося таке об’єднання через розуміння того, що відбувається.

Пропаганда має вестися на тих територіях, які ми контролюємо. Потрібно туди їхати, говорити з людьми в Миколаєві, Херсоні, частині Донецької та Луганської областей, які нам підконтрольні. Тому що на окупованих територіях ми нічого не зробимо – там Росія буде продовжувати вести свою пропаганду. У нас немає ні сил, ні можливостей туди потрапити. Однак ми повинні не втратити неокуповані території. Якщо поруч із непідконтрольними нам містами та селами житимуть задоволені люди, ті дивитимуться й робитимуть свої висновки.

Ольга Москалюк, “Цензор.НЕТ”

Источник