“Не міг сказати Мар’яні: “Тобі кінець, нічого не робитимемо”

Вівторок, 18 жовтня 2016
05:00

Газета по-українськи

Люди

“Не міг сказати Мар’яні: “Тобі кінець, нічого не робитимемо”

 
Коментувати
Роздрукувати

Автор: Фото з особистого архіву Мар’яни Калабай

Львів’янка Мар’яна Калабай із донькою Емілією. Лейкемію у жінки діагностували, коли була вагітна

— Найменше, що я міг ­зробити — організувати похорон так, як це хотілося б Мар’яні, — каже львів’янин 36-річний Михайло Калабай. Його дружину 36-річну Мар‘яну Калабай 7 жовтня поховали на Голосківському цвинтарі Львова.

У подружжя лишилося троє дітей — 3-річна Емілія, 7-річний Артур і 15-річна Вікторія. Чотири роки Мар’яна боролася з лейкемією. Про недугу дізналася вагітною. Розпочала лікування в німецькій клініці після народження доньки. На трансплантацію кісткового мозку в Німеччині для родини зібрали 168 тис. євро. Потім жінка повернулася додому із донькою. Ще тричі їздила в Німеччину на обстеження. Рецидив стався через три роки.

— Про смерть ніколи не говорила — боялася, — розповідає Михайло. Не стримує сліз. — Любила білий колір і ромашки. У таких тонах все було, коли її ховали.

Для пари це другий шлюб. Обоє мають по доньці від попередніх стосунків. Донька Мар’яни 15-річна Вікторія жила із ними. Михайло займається бізнесом, покійна була медсестрою.

— Нітрохи не жалію, що ми боролися, — говорить Михайло. — Я знав, що так буде. Ще в Німеччині лікарі попереджали, що рецидив можливий за кілька років. Те, що вона виносила й народила доньку, прожила ще три роки — майже диво. Ще одне — важкохвора 4-річна дитина нашої куми вперше звелася на ноги й пішла. Це було після смерті Мар’яни. А дружина завжди казала, що з радістю померла б, аби ця дитинка одужала.

— Перші два роки після лікування Мар’яна почувалася добре. Поправилася, відросло волосся після хіміотерапії, перестало нудити, не боліла голова. Аналізи були в нормі. Погіршення відчула торік. Призначили три курси звичайної хіміотерапії у Львові.

— Коли приїхав ­домовлятися про четвертий блок хімії, лікар пояснив, що це не допоможе, — каже Михайло. — Але я не міг сказати Мар’яні: “Тобі кінець, нічого не робитимемо, ти помреш”. Обманював про показники аналізів, прокапали четвертий курс хімії. Останні два місяці сама себе обслуговувала, але майже завжди лежала в ліжку. Не мала сил. Вона не мучилася. Їй боліло тільки останні два дні. Кричала й стогнала. Наш лікар просив не ви­кликати “швидку”. Будь-яке втручання лише продовжило б її страждання. Ми були поряд із нею до останньої хвилини. В понеділок по обіді Мар’яна померла.

— Розповідала, що мріє відпочити в Карпатах, взяти участь у кулінарному конкурсі. Планувала зробити ремонт у будинку, переклеїти темні шпалери на світлі, купити зручні дитячі ліжечка. Не встигла нічого із запланованого. Я купив путівки в санаторій у Карпати, вмовляв дружину поїхати. Їй вже тоді було погано. Каже: “Яка різниця, де я лежатиму — вдома на ліжку чи в Карпатах”. В останній рік дуже схудла. Важила 45 кілограмів.

Після лікування Мар’яна допомагала жінкам, які також хворіли на рак крові.

— Постійно спілкувалася із п’ятьма жінками. Рівнянка Світлана теж відмовилася робити аборт, коли вагітною дізналася про діагноз. Лікувалася у Варшаві. На жаль, усі жінки померли. Мар’яна кілька місяців тому мені каже: “Міша, я остання з них, я найдовше прожила”.

Михайло виховуватиме трьох дітей. Зараз йому допомагає теща.

— Старші діти розуміють, що мами вже немає. А 3-річна Емілія, щойно відчиняються двері, біжить із криками: “Мама прийшла!”

Источник