“Пасть порву, моргалы выколю!”
Середа, 23 грудня 2015
08:20
“Пасть порву, моргалы выколю!”
ПУТІН ЗНАЄ, ЧОГО ВІД ЗАХОДУ МОЖНА ОЧІКУВАТИ, А ЧОГО – НІ. НАТОМІСТЬ ЗАХІД ПРО ПУТІНА ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ І ЦЕ ДАЄ ТОМУ КОЛОСАЛЬНУ ТАКТИЧНУ ПЕРЕВАГУ
НЕЩОДАВНО АМЕРИКАНСЬКИЙ ДОСЛІДНИК ЕНДРЮ КОРНБЛАТ ОПУБЛІКУВАВ НЕВЕЛИКУ СТАТТЮ, основну тезу якої сформулював у дотепному заголовку: Russia Is a Troll State, Not a Rogue State – “Росія – лише тролівська держава, а не бандитська”.
Слово rogue не має точного українського відповідника. Словник подає його перше значення як “безчесна, безпринципна людина”, “особа девіаційної, непередбачуваної поведінки”. Проте прикметником rogue окреслюють також здичавілі рослини та самотніх тварин, що відбились від гурту і теж, на свій лад, “здичавіли”, “оскаженіли”.
У політичному дискурсі rogue state – це держава бандитська, розбійницька, розбишацька, зухвало зневажлива до загальноприйнятих у міжнародному товаристві правил і принципів. Класичним прикладом такої вважають Північну Корею. До цієї ж компанії зараховували донедавна й Ірак Саддама Хусейна, Лівію Муаммара Каддафі та Іран аятоли Хомейні. Усі ці режими – диктаторські. Проте в категорію “бандитських держав” вони потрапляють не так через знущання над власними підданими, як через сваволю на міжнародній арені – підтримку міжнародного тероризму, агресію проти сусідів, застосування заборонених видів зброї чи ядерного шантажу.
Микола Рябчук, публіцист
В Україні rogue state зазвичай перекладають як держава-ізгой (чи держава-парія), тобто наслідують фактично російську версію цього терміну. А тим часом слово “ізгой” (чи “парія”) вказує лиш на наслідок державного бандитизму, яким є міжнародна ізоляція “хулігана”, проте не на її причину, якою є сам бандитизм. Ця підміна понять зручна для сьогоднішнього Кремля, бо відволікає увагу від його власної “бандитської” суті. Росія не є поки що міжнародним “ізгоєм”, попри певні економічні й дипломатичні санкції – ухвалені не на рівні ООН, а лиш окремими “принциповішими” країнами. А отже й зараховувати її до “бандитських держав” начебто немає поки що підстав.
Публіцисти подеколи називають Росію rogue state, однак жоден чинний політик не наважується повторити це вголос. По-перше, бо така дефініція вимагала б цілком іншого ставлення й інших санкцій до путінського режиму. А по-друге, бо серед сьогоднішніх здрібнілих західних лідерів немає постаті формату Рональда Рейгана. Він не лише назвав Совєтський Союз “імперією зла”, а й допровадив його своєю політикою до остаточного занепаду.
Путін знає про цю слабкість Заходу й тому спритно балансує на межі між дрібним бандитизмом, що його Ендрю Корнблат саркастично називає тролінгом, та бандитизмом широкомасштабним, що його найточніше окреслює неперекладне російське слово “беспредел”. Ця межа – доволі умовна. Тож Путін постійно намагається посунути її трохи далі, озираючись при тому на реакцію закордонних гравців: проковтнуть чи не проковтнуть. Якщо ковтають – можна рухатись вперед. Якщо ж ні – можна й відступити, проте не на попередні позиції. Це таке собі “ленінське танго” – два кроки вперед, крок назад. Демонстрація західним лідерам, що Росія – це не rogue state, а цілком допустимий, хоча й важкий партнер для “конструктивних розмов” і навіть обмеженої співпраці “у галузях, що становлять спільний інтерес”.
Бо ж і справді – що це за rogue state, який міг узяти Тбілісі, проте не взяв, міг дійти аж до Києва, проте не дійшов, міг кинути на Анкару атомну бомбу, проте не кинув?! Уся суть російського політичного тролінгу – змусити світ оцінювати дії Кремля не в координатах нормальності – відносно стандартів міжнародного права, а в координатах потенційного “беспредела”. До нього Росія, як натякає Кремль, може вдатися, а проте великодушно стримується. “Отже, не треба їх дратувати, щоб не було ще гірше”, – кажуть західні прагматики. “Треба їх зрозуміти, – вторять інші. – Росія – велика, хоч і параноїдальна держава, а тому мусимо з цією державою та її параноєю якось рахуватися”.
ТАКА ЛОГІКА ДЕЩО НАГАДУЄ ЛОГІКУ ПАРОДІЙНОГО ПЕРСОНАЖА З ВІДОМОГО СОВЄТСЬКОГО АНЕКДОТУ. Він начебто малим хлопчиком бачив Леніна й описав його, відповідно до совєтської агіографії, як людину надзвичайно добру й чуйну. “Сидів він, пригадую, на лавці й оббирав ножем яблуко. Я до нього: “Дай, дядьку, шматок яблучка!” А він мені: “Пішов на хєр!” А міг би й ножем штрикнути”.
Кожен із нас може згадати з дитинства принаймні одного такого шаленця на вулиці чи в кутку, який бився без правил. Тому навіть значно сильніші хлопці воліли з ним не зачіпатися, бо ж ніколи не знали, на що він здатен – вкусити, порізати склом, тицьнути пальцем в око. “Облиш, він псіхований”, – казали зазвичай про таких і намагалися оминати.
Путін – не псіхований, він дуже добре знає правила гри. Але знає також, що їх можна безкарно порушувати, якщо тільки створити собі відповідний імідж – “псіхованого”, якого краще не чіпати. Він знає, що Захід збудовано на чітких правилах і засадах, на їх обов’язковому дотриманні й виконанні. Тож він знає, чого від Заходу можна очікувати, а чого – ні. Натомість Захід про Путіна цього не знає і це дає Путіну колосальну тактичну перевагу. Йому вигідно підживлювати непевність стосовно своєї особи, підтримувати уявлення про власну непередбачуваність. Він поводиться як герой класичного совєтського фільму, який робив страшну міну й лютим голосом обіцяв: “Пасть порву, моргалы выколю!” Усі путінські дотепи на тему мочіння терористів у сортирі, обрізання занадто допитливих західних журналістів чи перетворення Америки на радіоактивний попіл – із тієї самої опери, що й незабутня леоновська мантра “Ах, сколько я зарезал, сколько перерезал!”
”УСІ ПУТІНСЬКІ ДОТЕПИ НА ТЕМУ МОЧІННЯ ТЕРОРИСТІВ У СОРТИРІ, ОБРІЗАННЯ ЗАНАДТО ДОПИТЛИВИХ ЗАХІДНИХ ЖУРНАЛІСТІВ ЧИ ПЕРЕТВОРЕННЯ АМЕРИКИ НА РАДІОАКТИВНИЙ ПОПІЛ – ІЗ ТІЄЇ САМОЇ ОПЕРИ, ЩО Й НЕЗАБУТНЯ ЛЕОНОВСЬКА МАНТРА ”АХ, СКОЛЬКО Я ЗАРЕЗАЛ, СКОЛЬКО ПЕРЕРЕЗАЛ!”, – ПИШЕ ПУБЛІЦИСТ МИКОЛА РЯБЧУК. ХУДОЖНИК ВОЛОДИМИР КАЗАНЕВСЬКИЙ БАЧИТЬ ЦЕ ТАК
Насправді ніхто не перетворюватиме на радіоактивний попіл той світ, у якому зберігає свої заощадження, купує нерухомість, навчає дітей у найдорожчих школах та університетах, лікується, вивозить на ПМЖ родину і врешті виїжджає сам на заслужений відпочинок – подалі він непередбачуваної місцевої Феміди. Путін чудово це знає, та й Захід начебто теж, а все ж – сумнівається. І тому весь путінський тролінг спрямований на підтримування цього сумніву. Кремлівський карлик мусить постійно демонструвати світу “Ух, какой я бешеный!” – аби в тому світі нікому не закортіло з тим псіхованим лайнюком зачіпатися.
ЕНДРЮ КОРНБЛАТ ЦІЛКОМ СЛУШНО ОКРЕСЛЮЄ РІЗНОМАНІТНІ РОСІЙСЬКІ ДЕМАРШІ ТА ПРОВОКАЦІЇ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ТРОЛІНГ – чи то йдеться про безглузду заборону іноземцям всиновлювати російських сиріт, чи вкрай небезпечні порушення російськими військовими літаками повітряного простору інших країн. Тролі, пояснює він, це люди, які провокують, дражнять і ображають на інтернет-форумах та в соціальних мережах своїх опонентів, отримуючи від цього збоченську втіху. А часто – і грошову винагороду. Поза тим вони мають цілком нормальне життя, у якому здебільшого не виробляють і крихти того, що коять у віртуальному просторі. Так само й російські політики, вважає Корнблат, лише вдають “бєшених”. Насправді вони – звичайні буржуї з солідними капіталами в західних банках і звичками відпочивати на альпійських курортах і середземноморських пляжах. На відміну від північнокорейських “марксистів” чи ісламських ортодоксів з Ірану, вони не мають жодної ідеології, заради якої готові були б стати міжнародними паріями, ізольованими й остракізованими. З Україною вони просто прорахувались – і щодо інтенсивності українського опору, і щодо західної реакції – доволі дивної на тлі куди спокійнішого ставлення того ж Заходу до російської інтервенції 2008 року в Грузію. Але й тут, за всіма ознаками, російські політики не проти помиритись із Заходом і повернутися в європейські салони.
Американський автор має рацію щодо російського тролінгу як вдавання, проте мету цього вдавання трактує доволі спрощено. Кремль, мовляв, займається тролінгом здебільшого через власний комплекс меншовартості – аби зайвий раз дошкулити Заходу й потішити ксенофобські інстинкти власного обивателя. Саме тому, пише Корнблат, Росія – аж ніяк не бандитська держава, яку з себе вдає, а лише тролівська.
Насправді ж Росія Путіна – і тролівська, і бандитська. І головна мета її тролінгу, крім хворобливого заспокоєння комплексів меншовартості, – це ще й приховування власної бандитської суті. “Ми – погані, але можемо стати ще гіршими. Тому приймайте нас такими, як є”, – мовби каже Кремль. І унаочнює за допомогою тролінгу цю перспективу на різні способи.
Найкраще боротися з тролями – ігнорувати їх. В ідеалі – відключати від мереж і перетворювати на справжніх ізгоїв. Ну, а за межами віртуального простору – ставити їх на належне місце цілком реальними засобами. Так, як це роблять нафтові експортери з ОПЕК. Так, як це роблять турецькі винищувачі. Так, як це навчились нарешті робити й українські бійці на Донбасі
Похожие записи
Об авторе
