Наступати в лоб – неправильно. Треба робити по-українськи – просуватися вперед тишком-нишком

Вівторок, 27 вересня 2016
10:58

Журнал “Країна”

Люди та речі

Наступати в лоб – неправильно. Треба робити по-українськи – просуватися вперед тишком-нишком

 
Коментувати
Роздрукувати

Командир 43-го батальйону Сергій Мацейко пішов воювати після 10 років на пенсії

У травні 1992-го приїхав до Києва. В аеропорту побачив банер “Лелеки повертаються додому”. Так добре стало на душі. Прийшов у Міноборони вирішити питання з переведенням у Збройні сили України. Вже тоді зрозумів: там сидить “п’ята колона” Кремля.

Свого часу з Донбасу вивели всі війська. Залишилися набрані з місцевих міліція і прикордонники. Їх добре опрацьовували. Наші націоналістичні партії звертали тоді на це увагу. Але держава не зважала. Сепаратистські настрої наростали. Врешті, коли зайшли “зелені чоловічки”, тут нікому було воювати. У тому ж Слов’янську 20 чоловіків захопили владу. Міліція, прокуратура, Служба безпеки – всі були з місцевих.

Наприкінці 1990-х обурювався, коли показували по телевізору російські серіали – “Менты” й інші. За сюжетом, приїжджали у Крим проводити розслідування. Я дружині сказав: “Готують до здачі Крим”. Людям утовкмачують, що це – їхня земля. Все планували. Путіну доповідали те, що він хотів почути. Мовляв, Україна чекає з короваями. А виявляється – ні. Якщо людина говорить російською, це не означає, що ідентифікує себе як росіянина.

2 березня 2014-го був у військкоматі. Син подзвонив і сказав, що теж у військкоматі – у Києві. Рік відслужив.

Сергій МАЦЕЙКО, 55 років, підполковник, командир 43-го батальйону ”Патріот” 53-ї бригади Збройних сил України. Батальйон тримає оборону у селищі Зайцеве на Донеччині. Народився 28 лютого 1961 року в Кривому Розі на Дніпропетровщині. Батько – шахтар, мати – диспетчер. Закінчив Харківське командне училище авіаційного зв’язку. Служив у морській авіації Північного флоту СРСР. У квітні 1992-го, після створення Збройних сил України, повернувся в рідне місто. 2004-го вийшов на пенсію. Працював у військкоматі, був заступником начальника охорони на турбінному заводі. Повернувся у Збройні сили 2014-го, коли почалася війна на Донбасі. Має позивний ”Кварцит”. Звів два будинки. Слухає рок. Улюблені групи: Pink Floyd, Nazareth. Любить історичні фільми й книжки. У шлюбі вдруге. З дружиною Марією мають разом четверо дітей від попередніх шлюбів. ”У мене двоє хлопчиків, у неї – дві дівчинки”. Нещодавно вп’яте став дідом

Мав досвід роботи у військкоматі. Призвали туди займатися мобілізацією. Розвал Збройних сил був продуманий грамотно. Спершу розвалили війська, наступний етап – система мобілізації. Що коїлося в картотеці! Не могли навіть зібрати дані про населення. Перше, що зробив – запросив паролі до бази паспортного столу. Але за півроку до того паспортні столи знищили. Тільки завдяки лінощам чиновників збереглися картотеки людей, яким понад 40 років. Поліз на горище військкомату, витягнув їх. Так почали працювати. Березень 2014-го цілодобово розбиралися з документацією. Багато добровольців прийшли. Завдяки цьому виконали наряди. Однак сильно протистояли вищі чини Міноборони. Перші два-три тижні навіть забороняли реєструвати добровольців.

17 березня оголосили першу хвилю мобілізації. Чинов­ники знову впиралися. Поки 1 квітня не прийшла розгромна телеграма від виконувача обов’язків президента (Олександра Турчинова. – Країна), що не виконується мобілізація. Тоді до них дійшло, злякалися. У кожному військкоматі було кілька офіцерів старого гарту, які розуміли завдання і змусили чиновників працювати на нас. Ті в душі – сєпари, але досі служать. Я ще попрацював у військкоматі, але вже рвався вперед.

24 серпня позаторік потрапив у 43-й батальйон. Брав участь у його створенні. Вакансій не було. Пішов заступником по роботі з особовим складом, тобто замполітом. Хоча закінчував командне училище. Сформували батальйон і ще місяць пробули на навчанні у Хрящуватому. Склад – здебільшого добровольці: пекарі, токарі, ­слюсарі. З колишніх кадрових військових було п’ять чи шість офіцерів і пара піхотинців. Комбат і я – зв’язківці. Решта до військової справи мали непрямий стосунок.

У серпні 2014-го наші, зокрема 12-й батальйон, стояли в Луганську. Зайшли у Жовтневий район міста. Нас зрадили. Війська наказом відвели. На початку грудня мали можливість не раз зайти в Горлівку. У лютому 2015-го могли взяти територію селища Гольмівського – околиці Горлівки, Зайцевого. Але нам не дали цього зробити. 19 лютого о 4:00 сформували дві колони. Одна мала зайти через селище Новолуганське у Бахмутському районі. Друга – на Зайцеве. Знову не дозволили. Зараз ситуація – вже у політичній площині. Якщо з Донбасу підуть росіяни, війну закінчимо швидко.

4 жовтня наша друга рота потрапила на передову – в Попасну на Луганщині. Пішли на день раніше за нас. Там були сильні бої – тісний контакт із сєпарами. Нам бракувало досвіду: не так глибоко окопалися, тактика ще не відпрацьована. Сєпари стріляли з гранатометів, стрілецької та великокаліберної зброї, танки працювали. Був перший загиблий – старшина Іван Іванович. Під час обстрілу заштовхував хлопців у бліндажі. Міна прилетіла просто у нього.

Коли тільки вийшли на передову, це була величезна діра в усіх сенсах. Основні підрозділи стали біля Вуглегірської теплової електростанції, де поворот на Курдюмівку. Для батальйону це завелика ділянка. Ми тримали 25 кілометрів оборони у танконебезпечній зоні. З Горлівки можна було вільно заходити. Постійно лізли ворожі диверсанти групами до 25 осіб. Наші трималися добре. Зміцніли. Побували під “Градами”, мінометними обстрілами.

На початку грудня мусив осісти в штабі. Виникла ідея створити мобільну групу. У нас були танки, БТРи і МТ-ЛБ (бронетранспортер для перевезення людей та вантажів, використовують також як артилерійський тягач. – Країна). Створив групу із 25 аватарів (пияків. – Країна). Виїздили на підмогу хлопцям, тренував їх. Пияцтво припинилося, бо відчули адреналін, затребуваність. Їх просто треба було чимось зайняти. Це підрозділ зв’язку: механіки, слюсарі, банщики. Перетворилися на бійців. Навчилися застрибувати на броню за 15 секунд і гнати, куди треба. Влаштовували показові виступи перед сєпарами. На тих добре діяло. Перестали рипатися до нас.

Наприкінці січня 2015-го була перша загроза Дебальцевського котла. Розвідка виявила, що з боку Гуртів (селище біля Горлівки. – Країна) сєпари займають оборону. Це район селища Новолуганського. Там міцний міст над водосховищем, де могли пройти танки. Якби наші бійці тоді прорвали котел, сєпарські танкові колони пішли б через цей міст в інший бік і вийшли на Артемівськ (після перейменування – Бахмут на Донеччині. – Країна). І ми не змогли б їх зупинити. Ввечері нам дали ці дані. О 4:00 групою рушили туди і підірвали міст. Під обстрілами заклали вибухівку. Відбивали атаку, як могли. Міст зруйнувати не вдалося, бо дуже міцний був. Але вивели з ладу. Сєпари не змогли ним пройти. Під час Дебальцевського котла побоялися, бо ми поклали б їх. Хоча нам і не дозволили там окопатися.

Нашій групі поставили завдання викликати на себе танковий вогонь сєпарів. Мали вийти за Гольмівським. Був сніг, заметіль, очі заліпило. Їхали на МТ-ЛБ і проскочили це селище. Зайшли просто у Рум’янцеве (селище, підпорядковане Горлівці. – Країна). Зупинилися, коли я побачив терикон. Далі їхати було небезпечно. Хоча могли за поворот зайти й розбити їхній блокпост. Розвернулися. Нас помітили. Командир по рації мене викликав. Я його чув, він мене – ні. Кричав: “На вас із Микитівки йдуть танки”. Ми зробили успішний маневр – виходили понад лісом. Так і повернулись у Гольмівське. Без жодного пострілу відтягнули на себе сєпарські танки.

У березні 2015-го нас збиралися відправити на ротацію. Ми вже з січня обговорювали, що треба запропонувати вищому командуванню відмовитися від цього. Як показав досвід першої ротації, батальйони спивалися. Треба або виводити батальйон і давати відпустку, щоб хлопці відпочивали, або чимось їх зайняти. А їх тупо заводили в поле або на якийсь полігон. 12-й батальйон вивели на полігон “Десна”. Добре, що командири здогадалися відправити їх у відпустки. Вони прислухалися до нас, ротації не було. Так ми зберегли батальйон від розкладання. Перемістилися в Курдюмівку. Розгорнули два опорні пункти нижче селища. Завдяки їм потім у Зайцеве зайшла 34-та бригада. Ми стояли трохи вище й контролювали це.

У червні пробули 10 днів в Авдіївці. Готові були брати її під контроль. Але нас звідти прибрали. Ми осіли в Новгородському. Там ішов трафік контрабанди, стояли прикордонні пости. Ми перекрили його. Вони знялися звідти, бо стало нецікаво. Після цього почали цькувати батальйон з усіх боків.

10 листопада торік сталася катастрофа – нас вивели на ротацію. Спочатку – в Калинове біля Теплогірська на Луганщині. На наше місце завели “Айдар”. Потім – у Черкаське, там не дуже добрі умови. І нарешті – Широкий Лан. Це жах. Ми намагалися підтримувати традиції й дух батальйону. Офіцери добре відпрацювали. Ввечері розгорнули намети, а вранці вже була гаряча їжа. За тиждень відправили підрозділи у відпустки. З великими труднощами пережили цей Широкий Лан. Пробули там два місяці.

Навесні 2016-го нас поставили у другий ешелон. Я до командування звертався. Пояснював: так не можна чинити з бойовим підрозділом, бо почнуть пити. Скільки ми людей втратили! Вони були готові воювати й залишатися в батальйоні, але бачили це ставлення. “Залишайтесь на другій лінії. І взагалі, хто ви такі? Лише піхота”. Я стукав у всі двері і казав: “Це – війна піхоти, а не механізована”. Врешті поставили нас у Зайцеве.

З червня почали давати нових людей – мобілізованих. Дух батальйону ми зберегли. Тому хлопці ставали ніби добровольцями. Досі відпрацьовують добре.

Сєпари час від часу просять перемир’я. Виходять на нас через наглядову місію ОБСЄ. 22 червня лупили по нас усю ніч. Виглядало, що не воюють, а демонструють, ніби у них навчання. Бо не було точних попадань – просто гатять і гатять. Виставили багато народу на передок. Потім попросили перемир’я, щоб зібрати поранених і вбитих. Минає час: знову починають стріляти, потім – перемир’я просять. За 4 години бою було три перемир’я. Ми їм добряче всипали, бо чули, як кричали: “Жопа!”. Просять перемир’я, коли сиплемо добре. Ми зважаємо на обстановку, а тоді приймаємо рішення – припиняти стріляти чи ні. Я своїх людей теж не хочу покласти. А сєпари розуміють лише силу.

По переговорах чуємо росіян. Відрізняються від місцевих. Їхня й наша російська – геть різні. Більшість росіян, які воюють на Донбасі, мені здається, – добровольці. Ненависть до України у них виховували давно.

Це – не класична війна. Немає масштабних наступів і бути не може. Наступальні операції за сучасного озброєння – це приклад війни США з Іраком. У тих не було особливо чим воювати. А тут зійшлися дві потужності. З одного боку, перевага в озброєнні. З другого – в людському факторі, бойовому духу. Тому наступати в лоб – неправильно. Треба робити хитро, по-українськи – тишком-нишком просуватись уперед без особливих втрат.

Світ має допомагати Україні у конфлікті на Донбасі. Це – обов’язок Європи. На нас суне справжнісінька орда. Воюють буряти й ті, хто становив силу Мамая або Чингісхана. Нічого не змінилося. Росія і Русь – дві протилежні гілки. Зібрані в РФ народи – це конгломерат, який почав себе називати росіянами. Але в нашому розумінні росіянин – це русич від слова Русь. Подивіться на Путіна. Він що, схожий на росіянина? Явні ознаки азійських народів.

Я служив у Вологді, де корінний народ – вепси (фіно-­угорський народ. – Країна). Вони пишаються цим. А ті, кому за 50, уже ідентифікують себе як росіяни. Немає розуміння, що народ, який живе поруч, є українським. “Ну ти ж розмовляєш російською, отже, росіянин”. Ну, який я росіянин? Я – українець. ­Сьогодні балакаю російською, а завтра – українською.

Источник